Я завжди любила грозу... З її ледь солодким духом, з блискавицями, що розривають сталеве небо i пухкою ковдрою грому, що накочується на тебе, нiби передчуваючи тi потоки, що хлинуть буквально через одну мить... Гроза завжди захоплювала мене i повнiстю заволодiвала моєю увагою, малюючи дивовижнi картини... Мабуть, це захоплення пов'язане з тим, що в дитинствi я разом з родиною завжди полюбляла дивитись на те, як повiльно пiдступають хмари, вiдвойовуючи кожен сантиметр безкрайнього неба, набирають своєї сили, стягуються, немов вiйсько перед походом, i затримуються на мить, в передчуттi грози, i... летить блискавиця б'ється об цю грiшну землю, i прокочується стогiн-ковдра грому, яка пронизує тебе до самого серця i спрямовує на тебе цiлий вир емоцiй... Гроза! Така нестримна i палка, така необачна i справедлива, безкiнечна i непередбачувана, така як моє життя... Чого воно варте без цiєї грози?! Без грози його просто не iснує...
Гроза - це моє продовження, моя мить, моя чистота i грiховнiсть, смуток i радощi, шаленiсть... Одним словом гроза!
А, що буває, коли хтось намагається приручити, спинити, затримати грозу?.. Зрозумiло, що нiчого хорошого, тому що вона повинна бути вiльною, а будь-яке насилля, хоч i з доброю метою здатне тiльки розгнiвати її, так як i мене. Тому на спроби моєї матерi скувати мою душу, швирганути мене iз тонкого грозового свiту в буденнiсть, наштовхнулись лише на ворожiсть i шаленство...
I я пiшла, кудись туди куди навiть i не зрозумiла, що туди, де розривали небо блискавицi, але це я зрозумiла лише тепер, а тодi, я йшла свiт за очi, де немає нiчого i нiкого... Не знаю спочатку я здається йшла по полям, не пам'ятаю... для мене вони злилися в одну сiру пляму в якiй немає нi радощiв, нi яскравих барв, тiльки вiдчуття безмежної скорботи, що здається застигло на всьому живому. Далi був лiс, без жодного проблиску сонячного промiння, як моє життя без жодного проблиску надiї. Я йшла,а скрiзь поруч зi мною були лише сiрiсть та скорбота, без жодного натяку на змiну...
Мене охопила безнадiя, хоч як я намагалась помiтити хоч щось свiтле i приємне в лiсi, але натикалась на буденнiсть i без чуттєвiсть, а в мою душу почали закрадуватись думки на кшталт, що мама була права i вiд буденностi, сiростi i рутини не можливо сховатись, але я ж i не бажала ховатись... просто хотiла бути собою, а не вивернутою безцiльною билиною в якої немає власної думки, а є лише призначення. Людиною... Мої нерви на мить натяглись, як струни, а душi здiйнявся протест. НЕ ВIРЮ!!!
Легка ковдра торкнулась мого тiла i огорнула серце, здiймаючи вир... я пiднiмаю очi i застигаю в нiмому захопленнi, тому що без захоплення на це взагалi не можливо дивитись. Прямо передi мною небо затягували сталевi хмари, воно клекотiли i стугонiли, стягувались розривались... вони просто iснували i були такими живими, що з ними не могло порiвнятись все живе на землi. Я чекаю ще мить i скрiзь проривається золота красуня, блискавиця, вона летить кудись по небу навiть не торкаючись землi. На мить моє серце завмирає, а в свiдомостi пролiтає думка: " Невже по мене?". Нi... пролетiла i десь там за межами цiлого свiту ласкаво торкнулася землi, не знаю, чомусь менi здалося, що саме ласкаво... за нею у слiд потягнулася тепла стогiн-ковдра, що знову огорнула мене i ласкаво доторкнулась до моєї душi. Вiтер пiдхопив моє волосся i здiйняв його просто як хмарину, що плинула там, у вишинi. Я очiкую на дощ, йому потрiбна лише мить, щоб зрозумiти чи хоче вiн летiти до низу, чи i далi будуть миттєвостi. I от перша краплина зривається з неба, летить i торкається листочка, що висить на деревi. I цiлий свiт зменшується до розмiру цiєї краплини, до її прозоростi i чистоти, що здатна змити весь бруд, що зiбрався на листку i хоч на деякий час очистити i змiнити його. Вона повiльно скочується до кiнчика листочка, зависає на ньому, нiби задумавшись, чи слiд їй летiти на цю грiшну землю, i чи здатна вона одна, якось допомогти їй очиститись... ще мить i вона приймає рiшення i безстрашно зривається вниз, вона добре знає, що як долетить до землi, то розiб'ється i не зможе нiчого зробити, але вона вiддає всю себе в цей останнiй полiт i в цю шалену надiю, на те що вона положить початок для того, щоб щось змiнити. Життя за одну надiю...
Але з неба починають зриватись ще краплини i вони також б'ються об землю в нiмiй надiї на чудо, тому що в їх розумiннi це виходить так: " Якщо не я, то хто?". Вже через мить з сталевих хмар об землю б'ють тугi струменi, що очищують, напувають, заспокоюють розпечену землю, якiй здавалось, що кiнця i краю не буде її стражданням. Вона теж звiльняється вiд своєї буденностi i щиро радiє грозi, її чистотi i чутливостi...
Гроза очищає i мою душу, а я навiть не помiчаю, як потоки дощу на моєму обличчi стають солоними, змiшуючись з сльозами, що безконтрольно стiкають по-ньому. Я починаю розумiти, що щоб не сталося я завжди можу бути вiльною, такою ж як i ця гроза, i що я нiколи вже не зможу забути ласкавої блискавицi, того першого грому, що сколихнув мою душу i самопожертву однiєї маленької краплинки, яка змогла щось змiнити для цiєї землi... I я розумiю, що менi слiд повернутись i навчити, чи хоча б спробувати навчити скидати тi пута, що тягнуть нас до долу i стати тiєю краплиною, яка змiнила цiлий свiт спочатку для листочка, а потiм i для землi, але вона б не змогла цього зробити без того свого дому, без хмаринки i без цiєї грози, в якої теж є дiм - небо, а в нього цiлий свiт. Тому я спочатку повернусь у свiй свiт...
Гроза повiльно припинилась... I остання краплина, яка трохи вiдбилась вiд своїх сестер безстрашно полетiла на цю землю, втамовувати чиїсь болi та муки. Лишилась лише мить до її фiнального КАП! I її не стане... об землю вже впали сльози грози i неба... залишилась лише вона, яка зависла в просторi, i летить , хоч їй здається i повiльно, але поки вона летить, вона змiнює свiт, а з останнiм кап змiнить остаточно... з моїх щiк зриваються солонi краплини. I вона вже летить не одна їй вже не так страшно... а моє серце i душа чують тi три маленькi сполохи... Кап - кап - кап ...