Аннотация: Все заради коханоЌ - прекрасний роман (мова УкраЌнська)
"Пасажирський по§зд N689300 прибуває на третю платформу", - щойно оголосили на станцi§.
По§зд прибув через кiлька хвилин на станцiю невеличкого провiнцiйного мiстечка. Пасажирiв виходило багато, хоч ця зупинка кiнцевою ще не була. Позд повинен був хати ще й далi. Серед пасажирiв був Пилип. Пилип закiнчив iнститут у обласному центрi, отримав економiчну освiту, i повернувся сюди - у своє рiдне мiсто, щоб влаштуватися на роботу.
На жаль, батьки Пилипа вже вмерли, i йому треба було це завдання вирiшувати самому. Пилипу було двадцять чотири роки, мав вiйськову службу в армi, за плечима економiчний унiверситет та вже чималий життєвий досвiд. Пилип бiльш-менш високий на зрiст, десь сто вiсiмдесят вiсiм сантиметрiв, зi стрункою гарною фiгурою, чисто одягнений; все було, потрiбно було тiльки влаштуватися на роботу. I вiн, як завжди рiшучий, був впевнений, що протягом тижня-другого знайде своє мiсце.
Пилип вийшов з залiзничного вокзалу i, перейшовши центральну вулицю мiста, пiшов по але мiж будинками. Потiм повернув праворуч i вниз, вниз по добре знайомiй вулицi, в кiнцi яко i знаходилась та квартира, той дiм, де провiв сво дитячi роки Пилип, де ранiш жили його батьки, де доглядали його, коли вiн був малим, коли ходив у школу.
Пилип тут вже не був сiм рокiв, але вiн не забув це мiсто, все для нього було знайоме, хоч багато що змiнилося. Тепер вже його будинок не був останнiм на вулицi, далi були збудованi ще два такi ж самi дев'ятиповерховi будинки. А праворуч його пiд'зду вiдкрилися два магазина. Але загальний вигляд залишився не змiнний.
Ось вiн зайшов в свiй будинок, пiднявся на п'ятий поверх, знайшов свою квартиру пiд номером дев'ятнадцять. Дверi були старi, ще тi - нiхто не змiнював. Вiн дiстав ключi i вiдкрив х. Дверi скрипнули, i в кiмнату зайшов Пилип. З того часу, як його батьки померли, а це було два роки тому, тут нiхто не жив. Звичайно, квартира мала потребу в ремонтi, але Пилип зараз думав тiльки про працевлаштування. Квартира була двокiмнатною, i Пилип зайшов вперше за останнi роки в свою власну кiмнату. Сiв вiн на лiжко, пригадавши сво дитячi роки. М'яке вечiрнє сонце липня свiтило у вiкна свом нiжним, ласкаво-лагiдним промiнням, ледве ковзало на пiдлозi кiмнати. Сонце було вже далеко на заходi, i день вже закiнчувався. Трошки повши те, що було куплено в магазинi, Пилип лiг спати. Заснув вiн швидко, i сон видався на славу мiцним.
Вранцi Пилип прокинувся ще до восьмо, зiбрався, вийшов на вулицю. Вiн вже твердо знав, де вiн може влаштуватися на роботу i куди йому йти.
У центрi мiста була розташована будiвля, в котрiй знаходилися офiси фiрм. Пилип знав, що людей з таким фахом, як у нього, завжди не вистачало тут; i ряд фiрм мали потребу в економiстах i менеджерах. Єдине, що бентежило i непоколо Пилипа, це те що вiн не мав трудового стажу роботи. Але ж все рiвно треба працювати, i вiн зайшов у великий шестиповерховий будинок. Головний вхiд, далi вахта, великий коридор i сходи на поверхи. У великому коридорi ряд об'яв, що повiшанi на дошцi, тягнуться на метрiв двадцять до стiни. Об'яви про все: службовi, рiзнi запрошення, проведення рiзних заходiв, свят, виставок, особливi справи, положення, схема будинку, свiдомостi про кiмнати, офiси. I серед них об'ява: "Фiрмам потрiбнi секретарi, бухгалтера, програмiсти, юристи, економiсти". Напроти кожно спецiальностi - номера кiмнат, в якi треба пiдiйти й звернутися. Економiсти потрiбнi дев'яти фiрмам. Їхнi офiси мають номери: 13,19,29,48,60,110,111,116.
Пилип записав цi номери собi на аркуш, i з дозволу вахтеру пiшов на другий поверх. Тринадцятий офiс був закритий. Пилип пройшов далi по коридору, i дiйшов до дверей офiсу пiд номером дев'ятнадцять. Вiдкрив дверi, спитав у одного молодого чоловiка про влаштування на посаду економiста. Вiн запропонував присiсти, запитав дещо, i сказав, що поки ми пiдбираємо робiтника, то бажаючих не багато, але ми хочемо взяти гарного працiвника i ретельно вибираємо. Ще додав вiн, що, якщо ви не влаштуєтесь на роботу, то пiдiйдете до нас через пару тижнiв, можливо, ми теж не знайдемо вiдповiдну особу.
Пилип вийшов. Вiн не хотiв, i не збирався чекати, хоч дев'ятнадцятий номер офiсу був йому по душi, адже вiн спiвпадав з номером його квартири. Але Пилип не мiг чекати, адже у нього практично не було грошей, йому потрiбно було працювати. Пiднявшись на третiй поверх, Пилип зайшов у двадцять дев'яту кiмнату. Великий зал, посерединi стiл, чотири та п'ять стiльця, i добрi меблi, але чомусь нiкого нема. Продивившись усе, Пилип побачив, що мiж шафою та вiкном є дверi. Пилип пiдiйшов до дверей, намагався вiдкрити, але вони були запертi, тiльки якесь тонке, ледве чуте дихання доносилося звiдки. Там хтось був. Але хто - вiн не знав, тому турбувати не став i пiшов далi.
Четвертий i п'ятий поверх, тобто номери сорок вiсiм та шiстдесят були закритi, бо було лiто. У сiмдесят шостiй ведеться ремонт, поки економiсти непотрiбнi. Останнi кiмнати знаходились на лiвому крилi останнього поверху. Сто десята була закрита; у сто одинадцятiй якась жiнка, рокiв тридцяти п'яти, записувала якiсь данi. Коли Пилип поцiкавився з приводу роботи, жiнка убрала листи, припинила свою роботу, запросила сiсти, i Пилип вiд не й дiзнався, що фiрма потихеньку розпадається, адже зазнала кризи та банкрутства. Взагалi офiс продається i зараз не потрiбен економiст й.
_ Може ви знаєте, хто купить його, чи самi купити офiс, - запитала жiнка.
_ Я тiльки починаю працювати, менi не потрiбен, та i грошей таких нема, - вiдповiв Пилип.
Про те, що кiмната сто одинадцять продається висить внизу об'ява, але нiхто не цiкавиться, напевно теж людям не потрiбно, нема грошей чи хтозна чому?
Пилип вийшов, зайшов в сто шiстнадцяту. Там вже вiдповiли, що учора було прийнято на роботу iншого.
Останньою надiєю була кiмната пiд номером двадцять дев'ять, i Пилип попрямував туди. Знову, як i вперше, зайшов у кiмнату, але на цей раз там сидiв чоловiк за столом у червоному пiджаку. Вiн сказав Пилиповi: "Здрастуйте, ви з приводу роботи?". "Так", - вiдповiв Пилип. "Зайдете через хвилинку, двi", - сказав чоловiк. Пилип погодився i вийшов. Вийшов, але здивувався, чому через хвилинку, двi. Тодi Пилип не придав великого значення, а просто через декiлька хвилин зайшов знову. Сидiв все той же чоловiк, рокiв тридцять п'ять, може сорок, i поруч з ним вже сидiла дiвчина, десь рокiв двадцяти.
_ Сiдайте, - сказала вона. Пилип сiв. Вони обоє довго розпитували його, про його освiту, здоров'я, i врештi-решт чоловiк сказав, що ви, Пилип Володимирович, прийнятi на роботу.
_ З завтрашнього дня почнете працювати над деякими розробками, що я покажу, десь прийдете о десятiй годинi ранку, - говорив начальник, - а поки залишайтеся з нами на чай, ми краще познайомимся. Я, Сергiй Олександрович. Менi сорок рокiв. А це наша двадцятирiчна секретарка Ганна Петрiвна.
Так за чаєм Пилип узнав задачу на завтра, йому видали ключi вiд кiмнати та офiсу, i пiшов вiн додому з гарним настроєм, адже за один день вiн знайшов собi роботу; запропонована зарплата була чимала, його особисто влаштовувала та ще будуть премiальнi за добрi фiрмовi операцi - так принаймнi обiцяв Сергiй Олександрович.
Пилип прийшов додому, пов, вийшов на балкон постояти. Стояла спекотна погода, сильно палило липневе сонце. На вулицi було градусiв сорок. На небi - нi хмаринки _ типова погода для схiдно Украни, зокрема для Донбасу.
Хвилин через десять Пилип побачив вже знайому йому постать, що направлялася до пiд'зду протилежного дому. Коли Пилип побачив обличчя, то сумнiвiв не було - це Ганна Петрiвна. Вона була на середнiх за висотою каблуках, одягненi чорнi колготи, лiтня мiнi юбка, i бiла кофточка, волоси не довгi, проте густi. Вона зайшла у пiд'зд та скрилася. У Пилипа виникло запитання: "Тут, чи не тут вона живе". "Напевно тут", - думав Пилип. Вiн ще довго просидiв на балконi, дивлячись на той пiд'зд, куди вона зайшла. Ганна не виходила вже довго. "Так, вона тут живе", - сказав собi Пилип. Вiн ще просидiв, намагаючись дочекатися поки вона вийде на вулицю, але цього дня цього не сталося. Вiн просидiв до сутiнкiв. Не було. Але Пилип ще не покидав балкон. Щось зачарувала Пилипа Ганна - це вiдповiдь на запитання.
Пилип лiг спати. Зранку прокинувшись, одягся. Вiн одягався ще старанiше i охайнiше, нiж вчора, нiж завжди. Перед виходом Пилип знов зайшов на балкон, i знову очi його були спрямованi на пiд'зд, на вхiд в будинок, де жила Ганна. Зараз тiльки було 8:10, йти до роботи двадцять хвилин. До десяти годин часу було ще багато. Але Пилип засиджуватися не став. Навiщо? Пiшов на роботу. Коли пiдiйшов до двадцять дев'ятого кабiнету, дверi були закритi, нiкого не було. Пилип вiдiмкнув дверi та зайшов. Годинник, що стояв на столi показував 8:42. Пилип вирiшив одiмкнути i бiлi дверi, що розташованi мiж вiкном i шафою, подивитись що там. Зайшовши туди, Пилип побачив лiжко, ванну, туалет, i якась шафа з книжками технiчно лiтератури. Вiн вийшов, закрив дверi знову на ключ, i почав працювати. Через двадцять хвилин прибув i сам Сергiй Олександрович.
_ Здорове, - каже вiн.
_ Здорове. Доброго ранку!
_ Приємно бачити вас за роботою, - сказав Сергiй Олександрович i сiв за стiл з iншого боку комусь почав дзвонити. Незабаром пiдiйшла i Ганна. I вигляд порiвняно з вчорашнiм практично не змiнився. Вона сiла недалеко вiд Пилипа i почала щось писати, напевно, була зайнята бухгалтерським облiком. До дванадцяти Пилип вже надав усi рiшення питанням, усi розрахунки Сергiю Олександровичу, i вiн вже сказав, що на сьогоднi робота закiнчена, можна Пилиповi пiти додому. Пилип попрощався зi всiма i перед самим виходом пустив легкий i нiжний погляд на Ганну. Вона вже нiчого не робила, теж закiнчила свою роботу, але Сергiй Олександрович з якось причини поки що не вiдпускав.
Пилип пiшов додому сам, а потiм, зайшовши додому, взяв грошi i пiшов в магазин i на риночок. Часу минуло чимало, а Ганна не проходила. Тодi Пилип сiв на лавку бiля свого ганку i чекав . Передзахiдне сонце вже не свiтило у двiр, у дворi тiнь вiд будинку, де живе Ганна, але то немає. "Можливо, я пропустив", - подумав Пилип. "Нi, навряд чи", - iнша думка промайнула у нього. Скорiше за все, що сонце би пiшло в зворотному напрямку, нiж Пилип б пропустив.
Посерединi двора трохи удаль стояли футбольнi ворота, вже збудованi давно, коли ще будинкiв не було. Вийшли грати на двiр хлопцi. Пiшла гра, захоплююча, цiкава, чудова, безкорисна. Ось тут Пилип знову згадав своє дитинство, знову i знову вiн згадував, як тут увечерi, ще вiсiм-десять рокiв назад, вiн грав зi своми однолiтками. Яке цiкаве, чудове, безтурботне дитинство. Вiн грає, забиває, радiсть - гол, покрасуватися перед усiма, особливо перед дiвчатами, - це був тiльки гол. Ось якби зараз тiльки гол вирiшив це все, якби гол, вiн би, напевно помилувався i вознiс Господа.
Його роздуми перервав голос Ганни.
_ Ви теж тут живите? - спитала вона.
_ Так, тут, - вiдповiв Пилип, - ось сиджу, згадую, як тут пройшло моє дитинство. Я тут з трьох рокiв.
_ А я тут зовсiм нещодавно, десь пiвроку. Робота подобається?
_ Так, - вiдповiв Пилип, - А вам?
_ Та я думаю перейти десь у iнше мiсце, тут не дуже.
_ В чому причина, - спитав Пилип, i вiн сам не зрозумiв, чому вiн спитав це. Ганна нiчого не вiдповiла, сказала, що зустрiнемося завтра i пiшла.
Пилип хотiв зупинити , але не змiг вимовити нi слова. Якщо б у нього була надмiрна сила волi, то вiн би зробив би цей вчинок. Пiднявшись у свою квартиру, вiн поринув у думи. Чому? Як? I не знаходив вiдповiдей.
Протягом усього тижня Пилип приходив на роботу о дев'ятiй, i десь уходив о другiй. Ганна з його спостережень завжди приходила додому на пiвгодини чи на годину пiзнiше.
Субота. Останнiй день роботи на тижнi. Пилип запропонує перед свом вiдходом додому пiти з Ганною. Ганна вiдповiдає, що ще є справи, вона не пiде. На що Пилип сказав: "Давай ми зробимо разом, чи ти сама, а я тебе все-таки почекаю". Знаєте, питання не стояло так: "Що ти робиш сьогоднi у вечорi, чи можна я проводжу тебе додому", чи щось подiбне. Пилипу було насамперед цiкаво, що Ганна робить тут, в офiсi.
Тут зайшов Сергiй Олександрович. Вiн спитав: "Ти готова?", i потiм Пилипу сказав, що ви можете йти, ви на сьогоднi вiльнi. "Йдiть!" - вiдрубав вiн, коли Пилип ще залишився стояти бiля дверей.
У Пилипа запала пiдозра. Але для цього потрiбно було мати пiдстави. I у понедiлок Пилип, як завжди пропрацювавши до двох годин, розтався з Ганною i Сергiєм, i зробив вигляд, що уходить. План дiй був розроблений ще в недiлю. Пилип весь час думав, i голова економiста з логiчним мисленням не пiдвела. Пилип спустився на перший поверх, вiдкрив у кiнцi коридору: "негайнi виклики". Знайшов там кнопку пiд номером 29. Натиснув. В кiмнатi 29 пролунав сигнал, згiдно з яким треба було всiм, хто знаходився в кiмнатi вийти, спуститися на вахту. Звичайно, це екстрений сигнал, його не виконати було не можна. I Сергiй Олександрович з Ганною пiшли центральними сходами униз. Тим часом Пилип по сходах екстреного призначення пiднявся на третiй поверх i зайшов у порожню двадцять дев'яту кiмнату, пройшов у бiлi дверi. Вiн побачив, що простирало на лiжцi вiдкинуто, а значить це те, що думав Пилип. Вiн став за шафу з книгами, протиснувся ледве-ледве, зробив мiж стiною i шафою трошки вiдстань, щоб спостерiгати.
На вахтi Ганнi i Сергiю сказали, що не викликали х номер, можливо, якась помилка, технiчна несправнiсть. I Сергiй з Ганною знов повернулися до кiмнати. Зайшли у ту маленьку кiмнату. Тобто, як зайшли, Сергiй просто втягнув бiдну Ганну, поклав на лiжко, вона чинила опiр, говорила: "Не хочу, скiльки можна?". Спочатку, не бачачи процесу, Пилипу здалося, що Сергiй у нормальному половому актi з Ганною. Але, коли Пилип вже протиснувся сильнiше, вiн побачив зовсiм iнше, щось страшне. Сергiй увiйшов в не ззаду, i взявши за волосся сильно тягнув до себе. Було чутно звуки насильства, але у Ганни в ротi був кляп. тiло все тремтiло вiд болю. I сльози, сльози на очах. Через хвилин сiм вiн кiнчив, вийнявши з не, розвернув , витягнув кляп, вiдкрив широко рота i заставив язиком злiзати насiння. Потiм кинув на пiл. Взяв рiзку, що стояла неподалiк у кутi, i декiлька разiв вдарив по спинi, потiм сказав: "Все на сьогоднi", i вийшов з кiмнати.
На нiжному, лагiдному тiлi виступила кров зi смуг, що були зробленi рiзкою. Смуг було бiльше нiж двi, три, уся спина в них, але вони були вже старi. Деякi продивлялись сильнiше, деякi слабкiше. "Значить це кожного дня так. Це просто неможливо", - подумав Пилип. Ганна ще довго лежала, десь годину, потiм встала, прибралася, одяглася. Ще довго плакала вона, дивлячись на себе. Потiм сказавши собi в дзеркала, що вона найнещаслива жiнка, вийшла i пiшла. А у Пилипа душа упала далеко вниз. Вiн не очiкував таке побачити. Вiн пригадав лагiдне нiжне тiло, голос, волосся, вiн закохався в не, i сам собi сказав: "Треба допомогти й". "Тiльки як, - думав вiн, - треба, щоб вона звiльнилась з роботи, але вона напевно не може.
Минув тиждень. Все продовжувалося так. А в недiлю Сергiй навiть прийшов додому до не. I пробув там десь годину. Гiрко було на душi i в серцi Пилипа. Гiрко; вiн не знав, як допомогти коханiй. Ввечерi вийшла Ганна, вона пройшла бiля будинку Пилипа i сiла на лавку. Пилип вийшов i пiдiйшов до не.
_ Привiт! - сказав вiн дружньо.
_ Привiт! - вiдповiла Ганна.
Проте Пилип не знав з чого начати, i почав говорити, те, що мiг сказати.
_ У мене до тебе є розмова. Я хочу звiльнитися з роботи, - казав Пилип, - менi не подобається твiй начальник.
_ Чому? - здивувалася Ганна. - Адже ти казав, що тобi подобається працювати.
_ Тепер вже нi. А ти сама то покинути це мiсто не хочеш?
_ Та я б давно вже, але не можу.
_ Чому? Не можеш? - запитав Пилип.
_ Так не можу, - вiдповiла Ганна.
_ Це таємниця. Ти менi розповiсти не можеш, - натискав Пилип.
_ Нi, не таємниця, але розповiсти не можу.
_ Тодi я не покину сам роботу. Я буду працювати.
_ Ти ж хотiв покинути роботу? - спитала Ганна, - Чому ж тепер нi?
_ Я хочу бути з тобою. Давай будемо разом, - так сказав Пилип.
_ Нi, я не зможу, - вiдповiла Ганна i заплакала.
Пилип обiйняв Ганну i спитав: "Що з тобою трапилося?". Але Ганна не могла, не хотiла розповiдати, вона не могла довiритися Пилипу, хоч вiн все знав.
Ганна пiшла додому, Пилип теж зайшов з нею, щоб узнати яка квартира. Разом вони посидiли, попили чаю i Пилип лагiдно i нiжно поцiлувавши Ганну, пiшов. Вiн бачив, як зразу розцвiла Ганна, посмiшка засяяла у не.
Але наступного дня знову катування Сергiя над Ганною. Пилип бiльше дивитися не мiг. Прийшовши додому, вiн став перебирати усi можливi варiанти: "Спитати звiльнення Ганни - вiн знає квартиру; поговорити з Сергiєм на цю тему - нi, з такою людиною розмовляти неможна; ухати з Ганною куди-небудь - звiльнення з роботи Ганна не отримує, трудова книжка, паспорт - все у Сергiя Олександровича, - думав Пилип, - виходу немає". I тут у Пилипа промайнула одна думка. Вона страшна, чорна, зла, жорстока, але вона дiйсно виправить становище i муки Ганни назавжди поляжуть. "Так є, є вихiд. Тiльки один, - подумав Пилип, - є вихiд. Вбити". Звичайно, тут виникло питання: "Де дiстати зброю?". Шiстдесят кiлометрiв вiд мiста, у iншому, є склад збро - це єдине мiсце, яке Пилип знав, де можна дiстати зброю. Все вирiшено.
Ввечерi Пилип пiшов на вокзал. Вечiрнє сонце скрилося i з'явилися зiрки на небi, i мiсяць зiйшов. Пилип пiдiйшов до розкладу електропоздiв. Прочитав. Найближнiй електропозд вiдходить о 22:07 у той бiк, куди й треба. Ще година. I Пилип сiв на вокзалi, зовсiм один, на лавку. Зверху - зорi, небо, мiсяць; внизу - земля.
I коли вiн дивився на зорi,
Йому здавалось, що кохання в них цiле море,
Йому здавалось, що земля
Надасть свободу, силу i кохання,
I з Ганною вони ввiйдуть у справжнє те життя,
I всi вони переживуть страждання,
А ми засяємо, розпалимо радiсне буття.
Рожевi мрi Пилипа пiдштовхували на крок вбивства. "Хоча б зробити заради кохано, заради Ганни, я ж так кохаю", - думав Пилип.
Так, насправдi Пилип закохався в Ганну з першого погляду; Сергiй, звичайно, насилував Ганну найжорстокiшим способом. Хто знає чи правильно, чи вiрно вчинить Пилип, коли вб'є ворога. По-перше, вiн допоможе Анi, а це головне, адже коли кохаєш, ти не думаєш про себе, ти не думаєш, що буде з тобою, ти думаєш про кохану. Боляче i гiрко було б дивитися, коли з твоєю коханою таке робили! Правда, читачевi. Напевно: авжеж ти для не готовий вiддати все i життя, але життя i свободу вiддають не всi. Пилип був такою людиною, яка здатна була вiддати свободу, i, навiть, життя. Вiн був рiшучим, досягав чого хотiв будь-якими шляхами.
Вiн сам зараз сидiв у роздумах, але вiн думав не про це. Вiн думав про гарне чудове життя з Ганною, вiн думав про кiнець мукам, згадував поцiлуй, згадував розмови, голос, красу, саму фiгуру, саму Ганну. Але вставали в його роздуми i садистськi вчинки Сергiя. Тому Пилип все сильнiше i сильнiше рвався до помсти.
"Електропозд N 6829 прибуває до четверто платформи. Просимо пасажирiв пройти на перон", - так оголосили на станцi.
Пилип перейшов на четверту платформу, i електропозд через кiлька хвилин був поданий на станцiю. Пилип зайшов у вагон. Знайшов собi мiсце, сiв. Людей було небагато, так як пiзнiй час. Позд рушив. Стук колiс вагонiв доносився через вiдчинене вiкно ритмiчно i глухо. А колiя, по якiй хав електропозд, була освiтлена ярким свiтлом лiхтарiв. Потяг то пiдiймався угору, то спускався, дорога була прокладена у незручному мiсцi, на пагорбах, тому позд хав повiльно до тих пiр, поки не в'хав у Харкiвську область. Там вiн швидко розвив швидкiсть, i через лiченi хвилинi прибув до станцi, на якiй i зiйшов Пилип. Вiн направився вдовж залiзницi, пройшов хвилин десять, потiм зайшов у лiс. Навколо панувала тиша, чорна темрява не давала змоги швидко йти, але треба було все-таки поспiшати. Пройшовши через лiс, Пилип дiйшов до тину, зробленого iз каменя, вiдносно невисокий, десь на зрiст Пилипа. Ось тут зберiгається зброя. Темна нiч, нiкого немає. Пилип обережно перелiз через тин. Було тихо i водночас страшно. Пилип пiдiйшов до вiкна. Ножем вибив затвори, вiдкрив. Вiкна були без грат, i вiн залiз у примiщення. Там особливо нiчого не було, якiйсь емалi, коробки з лаком. Посвiтивши ще лiхтарем, вiн знайшов розчини сольватiв та якiсь медичнi лiки, старi, напевно, строк х вийшов. Адже вони були розкиданi i лежали неохайно. Але тут не було того, що було потрiбно Пилипу, за чим вiн сюди прихав. Треба було йти у iншу кiмнату. Пилип вийшов, дверi закрив, i пройшовши декiлька кiмнат, зайшов в одну з них. Шафи закритi. Пилип вiдкрив одну i побачив те, що вiн шукав. У цiй кiмнатi вiкон не було, i вiн свiтив лiхтарем весь час. Поставивши сумку на пiдлогу, вiн почав перебирати зброю. Калашнiкова, Кольта, револьвери, гвинтiвки - все це було у одному ящику. Пилип добре стрiляв з гвинтiвок i Калашнiкова. Гвинтiвка велика, тому Пилип взяв автомат Калашнiкова i набiр куль для нього восьмого калiбру. Автомата чомусь Пилип взяв два, напевно перестрахувавшись. Шафу прикрив, ганчiркою витер вiдбитки i вже збирався йти. Але голоси, якi були чутi в коридорi, не дали йому змоги.
Два охоронника зайшли у сусiдню кiмнату, розкрили дверi i сидiли. Пилип почав думати, як вибратися, щоб залишитися непомiченим. Вихiд тiльки один, але вiн веде через дверi, що вiдчиненi. Пилип почав чекати, коли охоронники, може, трошки заснуть, адже попереду ранок. Вiн стояв весь у напрузi. Вiн тiльки що подумав, що якщо його вже зараз пiймають, заарештують, то не виконавши завдання, що буде з Ганною. Ця думка не виходила з його голови. У думках-роздумах пройшла майже година. Засвiтив Пилип лiхтарик, на часах було три години ночi. Треба вибиратися. Вiн вiдкрив дверi, подивився в коридор. Увесь темний коридор тремтiв сам, завдавав бiль Пилипу. Де тi охоронники? Сусiднi дверi закритi, i, напевно, вони вже сплять.
Пилип вимкнув лiхтар. Безлiч дверей по обидвi сторони простягалися перед ним. I його раптом кинуло в дрож. Вiн не пам'ятав, де знаходиться кiмната, в яку вiн залiзав. I дверi, дверi, всi однаково чорнi, мов ворони, смiялися над ним, готовi були з'сти його, його тiло, його душу, його серце. "Все тут буде кiнець", - подумав Пилип. Але залишатися все-таки тут було неможна, i вiн в розпачi пiшов по коридору, втрачати було нiчого. Його кроки були дуже чутнi. Вiн через свою необережнiсть i незграбнiсть розбудив охорону. I один з охоронникiв вийшов в коридор, увiмкнув свiтло, але там нiкого не було. Пилип встиг сховатися в одну з кiмнат. "Нiби почудилося", - сказав один iншому. "Та, можливо", - пройшла вiдповiдь. I двоє знову заснули. А Пилип просидiв у тiй кiмнатi ще хвилин тридцять-сорок. На жаль, вiкна у нiй не було. Знову Пилип вийшов в коридор, вiн метався з однiє кiмнати в iншу, але вiкон нiде не було. Тут Пилип зрозумiв, що охоронцi зайняли ту кiмнату. Просто у темрявi йому здалося, що ця кiмната далеко знаходиться вiд тiє, де була зброя. "Що ж тепер робити", - промайнуло в головi Пилипа. Вiн зайшов у найближчу кiмнату, що була на дану мить вiд нього. Вона була розташована бiля самого кiнця коридору, чи початку, там вже було не розiбрати. I в очах Пилипа засяяла надiя. В тiй кiмнатi стояла драбина, що вела нагору. Пилип швидко пiднявся по нiй, потрапив у якiйсь цех. Лiхтарем вiн освiтив його i побачив на протилежному боцi ворота. Пiдiйшов, певна рiч, до них. Вони були запертi на засiв, що вiдкривається з внутрiшньо сторони. Пилип вiдкрив ворота, i ось перед ним нахил iз бетону униз. Вiн спустився, перелiз тин. Все свобода, вiн вийшов, вiн дiстав зброю, все гарно i чудово. Пилип пiшов через лiс вже швидкими впевненими шагами. Пiдiйшов на станцiю, вже розвиднiлося, а через деякий час вже сонце свiтило свом промiнням, лагiдним i нiжним, яке буває улiтку лише вранцi i ввечерi, привiтала новий день. А повiтря яке?! Чисте, свiже. Пiдiйшов i перший електропозд, але не в той напрямок. Вiн вiз на Харкiв, Пилипу потрiбно було в iнший бiк, до Ганни, i вiн знову полинув у спогади, у мрi, у вiру, у роздуми. На станцi об'явили: "Електропозд на Донецьк прибуває на другу платформу через десять хвилин". Пилип пiшов. Йому не дожджати до Донецька десь сорок кiлометрiв - це його електричка. Через десять хвилин вiн вже сидiв у поздi i насолоджувався вранiшнiми пiснями птахiв, що спiвали йому усю дорогу.
Пилип прибув на станцiю, вийшовши з вагона, з сумкою пiшов додому. Тепер у нього була лише одна задача - вбити. Вiн дiйшов до свого пiд'зду, зайшов, пiднявся на свiй поверх, вiдкрив квартиру. В серцi у нього, щось тремтiло, вiн ввiйшов схвильовано, обережно, наче остерiгаючись когось. Потiм закрив дверi, i вiч-на-вiч з самим собою залишився у свой квартирi. Вiн дiстав з сумки автомат, витяг до нього кулi. Автомат був запакований у пакет, котрий Пилип потiм розкрив, кулi знаходилися у якiйсь коробочцi. Вiн дiстав другу упаковку - другий автомат. На щастя, другий автомат, на вiдмiну вiд першого, мав глушник. Пилип розвернув якiйсь ганчiрки, покривали, що лежали пiд диваном i поклав туди перший автомат, i вийнявши п'ять куль з коробки, поклав туди коробку. Потiм завернув i засунув далеко у шафу - за чемодани та старий, ще батькiвський, одяг. Далi взявши автомат з глушником, почав заряджати. П'ять куль були засуненi в зброю, глушник був одягнений. Зброя була готова. Пилип знову витяг вже iншi ганчiрки з-пiд лiжка, вже меншу, знову розстелив i поклав туди зброю. Вiдкрив тумбочку i поклав недалеко, вже з краю. Закривши тумбочку, Пилип почав збиратися на роботу. Збирався Пилип не поспiшаючи, кожен раз, напевно, обмiрковуючи наступнi плани та дi. Вiн не квапився. А перед виходом не раз виходив на балкон. Вiн бачив, як потихеньку хмари пливуть по небу, так i минає його життя, як тихо, але чiтко доносяться звуки та пiснi птахiв. У дворi анiчичирк - тиша. Де-не-де щось зворушиться, i знову все затиха. Йшла вже десята година. Раптом серед цiє тишi вiн побачив те, що знову його встрепинуло, що знову збудило його стан. Вiн побачив, як Ганна вийшла з ганку, i пiшла на роботу. Пилип теж швидко вийшов, наздогнав Ганну, але близько не пiдходив, тримав на вiдстанi зором.
Так вони прийшли на роботу. Спочатку Ганна, а через декiлька хвилин i Пилип. Вiд Сергiя Олександровича була отримана робота. Але робота не йшла в думки Пилипа, вiн був вже сонний, а якщо щось i думав, то думав тiльки про те, про що мав думати. Так настав пiвдень, за ним i перша година, друга пiшла. Вже так-сяк упоравшись, Пилип попрощався з Сергiєм Олександровичем.
_ Я сьогоднi не в дуже гарному настро. Щось погано працюється, нiч погано спав. Я завтра краще зранку прийду дороблю, - сказав Пилип.
_ З ранку, так зранку, - вiдповiв Сергiй, i Пилип закрив дверi з iншого боку.
Пилип стояв в коридорi до тих пiр, поки не почув, що дверi зачинилися ззовнi на ключ. Через двi хвилини Пилип дiстав ключ i увiйшов в офiс. Нiкого не було. Вiн пiдiйшов до бiлих дверей, i прислухався, нахилившись, що там коться. Якiсь слова доносилися, але х не було чутно, не було чуто i хнього змiсту. Вигуки: а!А-а! Ой!. I знову якiсь: "Не хочу, бiльно". Все було зрозумiло Пилип, i вiн вийшов з офiсу i пiшов вниз по сходах, вийшов з будинку, пройшов вулицею далi, сховавшись за якусь невеличку хатинку. Це була ранiш бiблiотека, в яку колись ходили школярi, i вiн сам неодноразово був там, брав книжки. Через двадцять хвилин вийшла Ганна. У не на обличчi був сум та сльози. Вона пiшла в сторону свого дому. Ще через кiлька хвилин вийшов i сам Сергiй Олександрович. Вiн, звичайнiсiньке, здив на машинi. Пiшов на стоянку, сiв в розкiшний автомобiль i похав вверх по вулицi. Пилип простояв ще декiлька хвилин, поки автомобiль не сховався з поля зору. "Як дiзнатися де живе Сергiй Олександрович", - думав вiн, i пiшов знову в будинок офiсiв. Пилип спитав у вахтера картотеку. Вахтер видав Пилиповi великий журнал. У журналi Пилип знайшов вiдомостi про двадцять дев'яту кiмнату. Але чого вiн хотiв, не було. На листах був проект кiмнати, хто працює але тiльки прiзвища, i все. Далi особистi листи з рiзних станцiй. На цьому все кiнчалося.
_ Дякую за журнал, - сказав Пилип
_ Нi за що дякувати, ви тут працюєте, а хто працює має право дивитися у облiк, що ведеться в районi по цим офiсам, особливо по своєму. До побачення.
_ До побачення, - вiдповiв Пилип i пiшов.
Пилип пiшов додому, але дiйшовши до двору, вiн повернув не в свiй будинок, а в протилежний, туди, де жила Ганна.
Пiднявшись на другий поверх, Пилип подзвонив у квартиру сорок чотири. Дверi вiдкрилися.
_ Хто там, - почувся голос у тамбурi. Говорила Ганна.
_ Це Пилип. I дверi вiдкрилися. Пилип зайшов до Ганни в квартиру.
_ Я тут недовго. Я прийшов тiльки спитати, - каже Пилип, - ти випадково не знаєш адресу нашого начальника Сергiя Олександровича, бо менi його треба побачити сьогоднi, виникло питання по роботi, - збрехав Пилип.
_ Нi не знаю, i слава Богу, - вiдповiла Ганна.
Сум i розпач охопив обличчя Пилипа. Секунд тридцять стояв вiн нерухомий. Що Ганна змогла прочитати в його очах, нiхто, крiм не сказати не може, але вона почала говорити.
_ Ще в березнi, я колись здила до нього один раз на машинi. Десь проживає на окранi мiста у особистому домi. Вулиця Веснянки, номер будинку не знаю, тiльки знаю, що зеленi високi ворота, а тин з червоно цегли. Може, знайдеш.
_ Дякую тобi, Ганна, - вiдповiв Пилип, а потiм ще постоявши, сказав, - Я пiду.
_ Добре, бажаю тобi вдачi, - сказала Ганна.
Перед дверима Пилип зупинився, розвернувся до Ганни i сказав: "Ганна, знай, я тебе кохаю". Ганна стояла мовчки, потiм подивилася в очi Пилипа, потiм опустила сво очi на пiдлогу. Пилип далi сказав: "Бувай", - i вийшов з квартири. За ним дверi зачинилися.
Чому саме зараз у цю мить, Пилип сказав Ганнi це? Можливо, вiн вiдчував небезпеку? Можливо, вiдчував те, що бiльш нагоди тако не буде? Хто скаже, як не вiн сам. Але вiн i сам не знав, чому воно так, можливо вирвалося, можливо й нi.
Пилип пiшов в поле, вийшовши за мiсто. Там знаходились дiлянки земельнi, у людей - городи, сади. Пилип знав, де знаходиться вулиця Веснянки. До не десь тридцять хвилин ходу. Це найближчий шлях, бо, якщо йти через мiсто, то прийдеться шкандибати годину. Через сади, Пилип дiйшов до гаражiв, пройшовши х, повернув у приватний сектор. Вулиця Веснянки знаходилась у центрi сектора, була невелика, тридцять-сорок будинкiв не бiльше, а тому знайти певний будинок було не складно. Пилип пiшов по вулицi. По обидвi боки розташувалися одноповерховi маленькi хатинки, далi двоповерховi великi будинки, деякi недобудованi. Ось уже у кiнцi вулицi вiдвiються зеленi ворота, а ось i червоний тин. Асфальтний пiдкат до ворiт свiдчив про те, що у хазяна будинку є автомобiль. Будiвля була двохповерхова, масандрового типу. У дворi росли двi яблунi та вишня, а за домом ще i слива, щось символiчне було посiяне в городi. Десь город з будинком в цiлому займав дванадцять-п'ятнадцять соток. Надворi бiля вхiдних дверей та гаражних воротах стоть автомобiль. Це був фольсваген начальника Сергiя Олександровича. Пилип вiдразу впiзнав його. Тут i жив Сергiй Олександрович. Продивившись город, Пилип пiшов у зворотному напрямку, додому. Тепер Пилип знав все, але вбивати сьогоднi вiн не буде, треба узнати було ще деякi деталi, тодi й настане розправа.
Усю нiч Пилип був збентежений, турбувався, не спав. Уранцi теж його охоплював неспокiй. Вiн схвильовано зiбрався, пiшов на роботу. Зайшов в офiс, окрiм його в кiмнатi двадцять дев'ять нiкого не було. Вiн сiв за справи. На годиннику ще не було i сiми годин, але Пилип думав: "Чим ранiш зроблю справу, пiду додому, бiльше часу буде для пiдготовки". Вже о дев'ятiй годинi Пилип практично завершував свою роботу. Тут прийшла Ганна.
_ Ще Сергiя Олександровича нема?
_ Нi, - вiдповiв Пилип.
_ Ось i добре, - вiдповiла Ганна i сiла ближче до Пилипа, подивилась якимось надiйним поглядом i спитала, _ Пам'ятаєш, що ти менi вчора сказав.
_ Про кохання, звичайно, пам'ятаю. Повiр менi, це правда.
_ Я хочу розповiсти тебе все про себе, i чому я не хочу бiльше тут працювати, чому не дає менi звiльнення Сергiй Олександрович, - сказала Ганна, - навряд чи ти менi допоможеш. Можливо, навiть, ти мене розкохаєш.
_ Нi, не розкохаю, - викрикнув Пилип.
Тут незабаром зайшов Сергiй Олександрович, привiтався i сiл за стiл. Пилип показав результати роботи, що задовольнили Сергiя. Коли Сергiй продивлявся аркушi, якi дав йому Пилип, то останнiй шепнув Ганнi на вухо: "Ганна, можеш не розповiдати. Я i так все знаю". Ганна схвильовано поблiдла, але вигляду Сергiю Олександровичу не подала. У не, можливо, засяяла в душi i серцi остання надiя, остання надiя i вiра в те, що Пилип допоможе, порятує. Але Ганна ще не знала задума Пилипа, якби вона знала, то зупинила би його. Хто ще допоможе Ганнi, окрiм Пилипа? Батько вмер вже у Ганни, мати хворiє, лежить в Донецьку у лiкарнi. Раз на мiсяць здить Ганна, провiдує свою матiр в Донецьку, але розповiдати й це просто неможливо, адже вона - людина з сердечним захворюванням. Навпаки матiр треба радувати i тiльки. Ганна пiдiйшла до Пилипа i сказала: "Тiльки не кажи в мiлiцiю, бо вiн пригрожував вбивством. Сергiй може вбити i тебе i мене". Сергiй Олександрович подивився на них, i Пилип тiльки кивнув головою, мов да, так, не в мiлiцiю. Потiм Пилип зiбрався йти, але пiдiйшов до Сергiя i запитав.
_ У вас є жiнка, дiти?
_ Нi, немає, - сказав Сергiй, - У мене нiколи не було жiнки, я живу сам. А чому у вас виникло таке запитання?
_ Та, так нiчого, - вiдповiв Пилип, - треба ж знати, ну до побачення.
_ До завтра, - сказав Сергiй.
Пилип подумав, що завтра навряд чи ми вже зустрiнемося, i вийшов з офiсу. I знову почалися муки для Ганни, садистськi катування, вiн вже просто бив Ганну, злидно i жорстоко. Але Сергiй не знав, що сьогоднi - це останнiй раз. Пилип не стояв довго пiд дверима, Пилип швидко йшов додому. Зайшовши у квартиру, вiн зайшов у свою кiмнату, вiдкрив тумбочку, дiстав автомат i ганчiрку, в яку вiн був завернений, поклав в сумку, взяв та вийшов з дому. Швидкими кроками Пилип пiшов вже знайомою дорогою на вулицю Веснянки. Проходячи через сади, Пилип спинився, продивився мiсцевiсть, нiкого не було, тиша i лише дзижчання жукiв. Пилип поклав сумку на землю, дiстав автомат, перевiрив патрони i спрямував дуло на землю. Через мить вiн натиснув на курок. Автомат вистрiлив тихо, нечутно, тiльки куля пробила грунт землi. "Значить працює, i як добре, що з глушником", - подумав про себе Пилип. Вiн поклав автомат знову в сумку i пiшов далi. Через деякий час Пилип дiйшов до будинку Сергiя Олександровича. На вулицi нiкого не було, стояла спекотна лiтня днина. У дворi машини не було, значить Сергiя теж. Пилип швидко перекинув сумку зi зброєю через тин i сам також швидко перелiз через нього. Пилип пiшов швидко за дiм, на протилежний бiк. Там мiж будинком i тином сусiдiв залишався один метр. Там i розташувався Пилип. Все було вкрито плитками, тому на землi стояти не приходилося. Пилип дiстав зброю, продивився все скрiзь - нiкого не було, тiльки панувала тиша i все. Залишалось тiльки-но чекати, коли приде жертва i вiдкриє калитку.
Чекати довелося недовго. Калитка вiдкрилася. Сергiй Олександрович у синiй сорочцi i джинсах (так вiн був сьогоднi одягнений) вертався з роботи, за знайомими обставинами, як завжди пiзнiше, нiж Пилип. Пилип його вже стерiг. Сергiй вiдкрив калитку, увiйшов, вiдчинив великi ворота, щоб захати машиною. Машина захала i стала у дворi перед будинком, а Сергiй Олександрович пiшов закривати ворота, в котрi вiн захав. Пилип вийшов вже повнiстю з-за кута будинку, наблизився i сховався за машиною. Сергiй закрив ворота на один засув, потiм на другий - нижнiй. Пилип вийшов iз-за машини. Було метрiв тридцять-сорок, але в армi вiн стрiляв добротно. I тiльки Сергiй закрив засувами ворота, ще не встигши розвернутися, пулi влетiли йому в спину. Трьома пострiлами Сергiя було вбито. Вiн лежав бiля ворiт нерухомий. Пилип швидко пiдiйшов до нього i впевнився, що Сергiй вже мертвий. На всяк випадок четвертий останнiй патрон Пилип випустив у потилицю жертви. Потiм взяв ганчiрку i вiдкрив рукою калитку, стер вiдбитки на ручцi i закрив калитку ззовнi. Пилип швидко пiшов у кiнець вулицi, там перейшов через яр, у поле, далi шляхом вже вiдомим додому. Прийшовши додому, Пилип зiбрав усi патрони, усю зброю у сумку i знов вийшов. Тепер Пилип прямував у iншiй бiк, у лiс. Дiйшовши до лiсу, Пилип зайшов у невелику чащу, так би мовити, рослинний яр. Там в бiльшостi росли кущi, лише у центрi - береза, вже стара, висока. На пiвденному боцi Пилип вирив невеличку яму, туди вiн вмiстив зброю, обернену у целофан, i засипав землею, притоптав ногами i пiшов додому. На душi стало спокiйнiше, але все одне його щось турбувало. Турбувало, те що буде слiдство по цiй справi, по цьому вбивству.
Так, справдi, вже ввечерi того дня прихав слiдчий, який знiмав показники. А вранцi, коли Ганна та Пилип прийшли на роботу, м сказали, що Сергiй вбитий. На похоронах Сергiя не було нi Ганни, анi Пилипа. Ввечерi до кожного з них приходив слiдчий, питав про роботу, як жив Сергiй, якi дзвiнки поступали на роботу, хто мiг вбити Сергiя, хто загрожував.
Вранцi Пилип прийшов до Ганни, вони розмовляли про життя, роботу, працевлаштування. I кохання. Пилип намагався показати й все, що було в душi. Але Ганна i без того знала, що Пилип сильно, не на жарт, закохався в не. У не, навiть, на певну мить промайнула думка про те, що Пилип мiг вбити Сергiя, адже нещодавно вiн цiкавився адресою Сергiя. Але, якщо б Ганна навiть була в цьому впевнена, вона б нiколи не розповiла це слiдчому. Саме Пилип був рятiвник Ганни, i вона його кохала.
Наступного дня Пилип розповiв Ганнi все, що знав сам, все, що сков, про побаченi муки, про вбивство, яке вiн зробив заради не, про все, про сво почуття i переживання. Цi люди за кiлька днiв стали близькi, вiдвертi один з одним, гарно розумiли один одного. Навiть, складалося враження, що вони вже знайомi безлiч рокiв. Вони, звичайно, ранiш не були знайомi, просто зараз покохали один одного, i кохання перевернуло хнє життя. Пилип покохав як красуню-Ганну, а Ганна покохала Пилипа, як вiдважного хороброго бiйця, який би заради не перевернув i земну кулю. Проте хньому коханню заважало слiдство. До Пилипа приходили частiше, узнавали стосунки, також накопичення деталей сусiдiв, що давали показ часу, в який уходив i приходив Пилип. Коли слiдчi роздивлялися тiло Пилипа, звичайно, нiчого не знайшли на ньому, але, коли вже наступного дня прижджав iнший слiдчий з жiнкою, котра заставила роздягнутися Ганну, там були вже найденi смуги на спiнi вiд ударiв рiзок. Ганна вимушена була розповiсти про всi стосунки з Сергiєм, але Пилипа не здала. Тiльки у слiдчих запала пiдозра, що якщо Пилип кохає Ганну, вiн мiг для порятунку це зробити. Вони продовжували шукати i "рити яму" пiд Пилипом.
Справа набирала гострiший оберт. Слiдчi вже дiзналися багато чого. За показниками часу, за словами вахтера у будинку, що Пилип цiкавився мiсцем проживання Сергiя Олександровича, за дiями Пилипа можна було стверджувати, що вiн сков злочин. Слiдчi так i не дiзналися, звiдки Пилип узнав адресу Сергiя. Звичайно, Ганна мовчала, не казала, що сказала адресу Пилиповi за два дня до вбивства. Ганна i Пилип були тепер разом за одне. Але слiдчi дiзналися на вокзалi, що у касi покупав Пилип бiлет на електропозд ввечерi до певно станцi. На цю станцiю прибув один з слiдчих, i по фотографi касир на вiдповiднiй станцi сказав, що 28 липня було взято вранцi один бiлет у те мiсто, де i розгорталися усi подi. Слiдчi намагалися розпитати Пилипа, чому вiн туди здив вночi, але Пилип мовчав, говорив, що це конфiденцiйно.
Через кiлька днiв слiдчi дiзналися, що неподалiк вiд тiє станцi є склад збро, i там в нiч з двадцять сьомого по двадцять восьмого липня було вкрадено два автомати Калашнiкова та двадцять п'ять патронiв восьмого калiбру, як i у тiлi Сергiя Олександровича. Сумнiвiв, що вчинив злочин саме Пилип у слiдчих не було. Пилип ввечерi восьмого серпня був заарештований.
Темна, маленька, з невеличким вiконцем уверху, дерев'яним лiжком та холодною пiдлогою з бетону - ось така вона камера слiдства. Пилип був заарештований i чекав суду, який повинен вiдбутися п'ятнадцятого серпня. Пилип увесь час думав, що з Ганною, який знову душевний удар прийдеться й пережити, чому доля так карає , чому вона не милосердна до Ганни, чому успiх вiдвертається вiд не, чому мить насолоди вiд життя так мало тривала; чому вона, мить ця, вже скiнчилася, а заполонили муки, страждання, чекання, можливо, надiя. Важкий i скрутний душевний стан накладав вiдбитки на молодiсть Ганни, на найдорожчi роки життя. Доля була невмолима.
Важко на душi i в серцi було у Пилипа. Немовби якийсь тягар переслiдував його, немовби вiн носив ще якусь вину на собi. Довго тривали для нього днi в камерi слiдства; одна година порiвнювалася з роком. Вiн не знав на скiльки його вiдправлять, чи вийде вiн, що тодi буде з Ганною? Чому доля його так звела з нею? Чому доля спрямувала його на такий важкий життєвий шлях? Чому завдає життя бiль i страждання? Чи допомiг вiн Ганнi? Все ж напевно, вона не буде вже терпiти фiзичнi муки, але тепер з'явилися душевнi, хто знає, що краще? Може, душевнi муки та страждання ще важче для молодо Ганни? Безлiч питань i жодно вiдповiдi. Ось про що мiркував Пилип.
П'ятнадцяте серпня настало. Пилипа привели в зал суду. У центрi сидiв головний суддя, злiва де i находилася решiтка, в якiй сидiв Пилип пiд час суду - прокурор, далi праворуч - адвокат. Звичайно, прийшла на суд i Ганна. Вона була єдина, хто знала Пилипа, бiльше друзiв, чи близьких, чи родичiв у нього не було. Ви розумiєте, що Ганна для нього було все, i втратити це певно, що залягти в могилу.
Слухали усю справу повнiстю. Декiлька разiв адвокат Пилипа завдавав питання прокуроровi, на що той спокiйно i холоднокровно вiдповiдав.
Наприкiнцi засiдання суду адвокат пiднявся i пiшов в прохiд, далi i далi, десь до ряду восьмого-дев'ятого, пройшов трошки вбiк i вивiв, взявши за руку, Ганну у центр суду. Ганна не цураючись розповiла про катування Сергiя, про бiль i муки, якi вiн завдавав й, про постiйнi гвалтування у садистських формах. Ганна знала, що саме це може врятувати Пилипа, тому вона говорила це впевнено i не соромлячись нiкого, хто сидiв в залi суду. Далi це пiдтвердили двоє слiдчих, що бачили слiди на спинi вiд побов i знущань. Зараз, правда, вже не було цих слiдiв, вони зникли, трошки де-не-де на тiлi Ганни було щось червоне. Суд довго обговорював це, були рiзнi думки. Потiм головний суддя, що сидiв у серединi, встав i повiв ще двох суддiв в маленьку кiмнату. Там вони знаходились десь годину. Скiльки рiзних почуттiв вiд добрих до поганих, скiльки думок та трепетiв серця пережили в цю мить Ганна та Пилип, якi кожного разу поглядали один на одного. Що пережили вони вже i що треба м пережити: хiба все пережите, всi болi, муки, для них - це мало. Але муки i страждання не скiнчилися. Так важко було на серцi, так тяжко, мов там лежала груда камiння, що нерушимо поклала навiки природа, мов там iскра палить серце i не згасає, як вiчний вогонь, мов там меч, що зiгнала вража рука.
Ось суддi знову з'явилися. Навколо запанувала тиша. Всi чекали вироку. Який же вiн буде для Пилипа? I тут суддя зачитав: "Суд враховуючi обставини дано справи, усi деталi, стан злочинця i провину жертви, приговорює Астаренко Пилипа Володимировича до чотирьох рокiв позбавлення волi у колонi помiрного режиму".
З залу суду Пилипа вивели пiд сльози Ганни, його вiдправили у Запорiзьку колонiю.
Ганна довго не могла пережити це, весь час думала, що з Пилипом, де вiн є, що вiн робить. Грати, обмеження волi, який жах! Ось про що думала Ганна. Але й треба було жити, треба було працювати. Треба! Треба було, щоб жити. Тому через декiлька тижнiв Ганна вже ходила на роботу в магазин; там вела бухгалтерський облiк. Заробiтна плата була не мала, досить таки пристойна. Директор магазину - великий бiзнесмен, тому свох працiвникiв зарплатою не ображав, грошима не обдiляв. А iнодi бува затримаєшся на роботi, так вiн додає грошима або продуктами. Через три тижнi Ганна працювала окрiм бухгалтера там i ще продавцем. Так за працею Ганна трошки пережила усе, трошки позабула, але образ i вигляд Пилипа серце i душу не покидав. Вiн засiв десь глибоко внизу серця i в будь-яку хвилину готовий був випливти. Iнодi i випливав, i Ганна думала i знову згадувала Пилипа. Якщо б Ганна не вiрила, що вернеться Пилип, вона, напевно, покiнчила би життя самогубством; але вона вiрила, що вiн вийде, що вiн прийде до не, вона вiрила, сподiвалась i чекала. Тут найголовнiше було вмiти чекати.
А Пилип тим часом знаходився за трьохметровим парканом, в колонi Украни, в Запорiжжi. Важкi сталевi i металевi деталi навантажували ув'язненi на потяги у вагони щоденно. Серед них був i Пилип. Важка це була робота, особливо, якщо взяти негiднi харчi, що подавали у дальнi колонi, i лiжка дерев'янi через двоє дiб за чергою - то i взагалi жити не хотiлося. Але Пилип вiрив, що пройде чотири роки, що вiн ще вернеться у рiдне мiсто, до Ганни.
Лист Пилип послав Ганни через сiм мiсяцiв пiсля суду, ранiш не дозволялося. Написав, що вiн у Запорiзькiй колонi, про важке i скрутне становище, а також, що хоче пошвидше зустрiтися з Ганною i працює добротно, незважаючи нi на що. Пилип, певна рiч, хотiв вийте на волю, побачити Ганну, бо не мiг вiн бути i жити не мiг без не.
Ганна теж посилала листи Пилиповi. У одному листi вона написала, що колишнiй свiтський комунiст, пролетарський член, суддя, саме та особа, що винесла вирок Пилиповi, несподiвано вмерла вiд сердечного приступу. Пилип думав про те, що хоч тут є справедливiсть, адже iнший би суддя, може, i помилував би Пилипа. Але пан Парнебейко винiс вирок аж на чотири роки.
Минув рiк. Тiльки рiк, а скiльки тут мук треба натерпiтися ще, скiльки Пилип вже натерпiвся, скiльки, скiльки ще? Треба було щось змiнювати. "Втеча?!" - неодноразово Пилип задавав собi питання. "Нi", - була завжди вiдповiдь. Все одне знайдуть, все одне посадять, тiльки ще бiльше дадуть, тодi вже все. "А, якщо, вб'ють при втечi, - думав Пилип, - то назавжди нашi мрi поляжуть у землi вiковiй на одвiчно. Нi! Треба було чекати, працювати, вiддатися долi". I кожен день йшов на роботу у тюрмi Пилип, кожного ранку о шостiй вставав на пiдйом, бо не вставати-то там не можна, там - не дiм, там заставлять та ще покарають за невиконаний наказ та за порушення порядкiв.
Так минав у сподiваннях час. Минув ще рiк, потiм другий, залишався ще один. Вже до звiльнення було зовсiм близько, тiльки рiк i то вже неповний. Все тремтiло, все билося в грудях у Пилипа. Чим ближче було до звiльнення, тим сильнiше вiн хвилювався. Радiв, як мале дитя, Пилип, коли прийшов до нього лист вiд Ганни, де вона писала, що чекає його, що нема у не iншого, не промiняє його нi на кого. I Пилип вже забув, що вiн ще у колонi, думками i почуттями вiн був вже з Ганною, хоча ще i залишалося шiсть мiсяцiв, адже був лише лютий.
За добру поведiнку, за добротну роботу, за стараннiсть у колонi Пилипа звiльнили достроково, вiдразу ж пiсля 9 травня - Дня Перемоги. Десятого травня Пилип був на волi, на безцiннiй, довгоочiкуванiй. Ганнi Пилип повiдомити не встиг. Вранцi десятого травня похав вiн у рiдне мiсто електропоздом.
"Електропозд N671100 прибуває до першо платформи", - так оголосили в рiдному мiстi Пилипа. На цьому поздi хав Пилип. Яка насолода для нього була знову зiйти у рiдне мiсто, на перон рiдного вокзалу, i знову пiти, як i чотири роки назад вулицею рiдною, вже довго знайомою. Вiн йшов веселий, життєрадiсний, повний емоцiями. наповнений сподiваннями. Дiйшовши додому Пилип пiшов вiдразу не до себе, а до Ганни. Пiднявшись на поверх, Пилип подзвонив. У нього в серцi був рай; вiн хотiв все сильнiше i сильнiше побачити Ганну. Йому здалося, що вiн вже тиждень стоть на площадцi поверху, але насправдi вiн ще i десяти секунд не простояв. Вiн хотiв побачити, чути так, як це для нього була вода. Та що там вода? Без води, здається, жив би Пилип, але без Ганни не мiг. Вiн би швидше прожив без повiтря, нiж не побачив би зараз Ганну. Вона для нього була дорожче за повiтря, за усякi скарби. Без Ганни вони йому не потрiбнi, i тiльки в нiй Пилип бачив сенс життя, майбутнє.
Дверi вiдкрилися. Але Пилип побачив не Ганну. Перед ним стояв якiсь чоловiк, рокiв тридцяти, середнього росту, з чорними волоссями.
_ Вам кого? - спитав вiн.
_ Ганну, - вiдповiв Пилип.
_ А хто ви такий?
Тут пiдiйшла Ганна.
_ Це, Леонiд, - звертаючись до Леонiда сказала Ганна, - та людина про яку я тобi розповiдала. Це Пилип.
Леонiд протяг зi зневагою руку. Пилип пожав, далi знов говорила Ганна. Леонiд х залишив удвох.
_ Дякую тобi за все, - почала Ганна, - я тебе прекрасно розумiю. Але я знайшла два мiсяцi назад iншого чоловiка, котрого покохала. Я не зможу з тобою жити. Ми одружуємося через п'ять днiв, п'ятнадцятого травня. Я також запрошую на одруження i тебе. Якщо хочеш - приходь. Леонiд бiзнесмен працює зараз у новому будинку, має свiй магазин, офiс. Можливо, навiть вiн зможе взяти тебе на роботу. Але так чи iнакше ми допоможемо тобi грошима на початковому етапi, адже ти тiльки вийшов з колонi. Звиняй, якщо я перед тобою винна, адже ти з-за мене був у тюрмi. Зараз вже пiзно, заходи завтра до нас на обiд, завтра ж недiля, ми вiдпочиваємо. Добре.
_ Я-я подумаю, - протяжливо сказав Пилип.
Вiн вийшов з пiд'зду. Досада, розпач, муки - все було в його серцi. "Чому Ганна покохала iншого, адже я зробив для не бiльше нiж вiн. Все з-за Леонiда, чому Ганна не вiдмовила цьому чоловiку. Можливо Ганна не кохала мене? - думав Пилип. - Чому Леонiд увiйшов у життя? Чому перешкода постала знов? Чому не скiнчились болi для мене?" Думи i думи не покидали Пилипа. "Чому, Господи, ти, дозволив Леонiду вторгнутися в життя Ганни? Навiщо ти руйнуєш моє життя!?". Пилип вже бiльше думати не мiг. Якесь запаморочення охопило його, якесь диявольське керування. Пилип пiшов у лiс, у той яр, де колись ще давно закопав зброю з кулями. Пiд березою, яка ще сильнiше виросла i заросла кущами унизу, Пилип все-таки знайшов у темрявi те мiсце, де була схована зброя. Через годину ця зброя вже була заряджена усiма патронами i була у Пилипа. Пилип розстелив те простирало, де лежала зброя, i у землю, мокру, сиру, лiг спати.
Проспав вiн до самого ранку. А далi, вставши, пiшов до будинку, де жила Ганна. Йому досить не вiрилося, що Ганна не з ним, i вiд цього починався у Пилипа нервовий припадок. Шляхом вiн падав на землю i довго лежав, бився о землю ногами, руками i головою, а тiло усе тремтiло. Пилип думав, що, якщо б лютий суддя Парнебейко, дав би йому хоча б три роки, то все було б iнакше. Але, якщо б його не звiльнили за добру поведiнку ранiше, то Пилип вже прийшов би в дiм жiнки Леонiда. Ганна навiть не написала Пилиповi, про те, що познайомилася з iншим. Пилип не зайшов до Ганни, вiн зайшов у свою квартиру. Подивився, сумно стало на душi. Бруд навколо, все старе, пильне, розламане, все трiщить. Пробув Пилип у квартирi недовго. Закрив дверi, пiшов вiн на дах свого будинку. Сiв на прямому даху, i не вiдводячи очей почав дивитися на пiд'зд Ганни. Згадував Пилип отi хвилини, коли вони були разом. "Таких хвилин вже бiльше не буде, все скiнчилося", - подумав Пилип i на його обличчi з'явилися сльози. Вперше за довгi роки - сльози, адже не було х вже давно, нi в колонi, нi в судi.
Пилип побачив через якусь мить, як Леонiд вийшов з пiд'зду, де жила Ганна, i пiшов до кiоску. Тут Пилип прицiлився з автомата, i вже рука готова була натиснути на курок, але щось затремтiло в ньому, i вiн опустив дуло автомату. "Навiщо вбивати людину, навiщо завдавати бiль i тугу Ганнi ще раз. Я вже вбив Сергiя заради не, але це було заради, а зараз навпаки, якщо я вб'ю Леонiда, то це проти не, цього вона не хоче, - так думав Пилип, - i якщо я вб'ю, ми все одне нiколи не будемо разом, навпаки, Ганна буде ненавидiти мене як ворога. Я нiчого не досягну. Вже й не знаю що робити. Не дасть менi змогу ще один злочин бути з Ганною. Я вже не зможу виправити становище. Але я вбив заради не чотири роки тому назад Сергiя, щоб позбавити, вiд мук та страждань. Тепер я можу повернути муки i страждання, бо саме Ганна зараз менi завдала х". Леонiд вже вертався з кiоску i вже був недалеко вiд пiд'зду. "Нi, не буду, - подумав Пилип. - Все заради кохано". Чотири роки назад вiн вбив людину задля не, а зараз так хотiв вбити iншу, але не вбив, знов задля не, коли вона вже зрадила Пилиповi. Цей вчинок Пилипа є по-справжньому герочним. Пилип зiбрав зброю, поклав у сумку, i спустився у свою квартиру.
Через чотири днi Ганна i Леонiд вiдiграли весiлля. Хоча Пилипа i запрошували, на весiлля вiн не прийшов. А наступного дня пiшов iз свого рiдного мiста, далеко, i вже бiльше нiколи не вертався.........
Пилип йшов по шпалах залiзницi. Залiзниця рiзко повертала за кручi та пагорби. Раптом Пилип побачив на пагорбi одну досить близько знайому людину. Єгор, так звали його. Єгор був з Пилипом у тюрмi. Єгора пiдставили з наркотиками, i йому треба було вiдсидiти дванадцять рокiв. Пилип впiзнав його, але подумав, що чому вiн тут на пагорбi, скорiш за все втiк, i ховається вiд правоохоронних органiв. Дiйсно, Єгор два тижнi тому втiк. Раптом Єгор почав щось кричати Пилиповi, але вiдстань була далеко, i чути було погане.
_ Вiдходь з колi, - кричав Єгор, але не чув його Пилип.
_ Потяг йде, - кричав Єгор.
Потяг винирнув iз-за повороту залiзницi, яка гадюкою вилася мiж пагорбами, i Пилип, напевно, вже почувши стук колiс розвернувся. Але було вже пiзно. Потяг зупинитися не змiг, а Пилип не встиг вiдскочити. Потяг поклав кiнець усьому: вiн поховав усi тяготи, муки, страждання у серцi i душi, у тiлi, вiн поховав тi переживання i те камiння, важке нерушиме, що лежало в його серцi, в його грудях, поховав потяг розпач Пилипа, поховав i його життя.
Епiлог
Таким чином ми змогли яскраво побачити те, як суддя Парнебейко i Ганна, яку вiн так кохав i все для не робив, загнали ще молодого Пилипа у могилу Вуглецького кладовища.