Зоин Олег: другие произведения.

Учора

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Загадка Лукоморья
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Отрывок из романа

Олег ЗОЇН

УЧОРА

Накидки до роману




1960
Запоріжжя


Кто читал роман "Вчера", возможно, задумался, почему автор избрал русский язык для произведения, где и главные герои, и место действия, и весь колорит обстановки, и мельчайшие ситуации - Украина, Украина, Украина... Казалось бы, такую вещь неизбежно нужно было делать на украинском.
Признаюсь, так оно и было задумано, и так начато. Чему свидетельство приводимый ниже большой отрывок. Но потом автор переехал в Россию, где и осел до настояшего времени, а присущие ему постоянные перемены образа, стиля и содержания жизни привели к тому, что основная жизненная практика прошла на русском языке, так что когда в зрелые годы появилось время для завершения романа, то он был закончен по-русски...
Но долг перед малой родиной - Запорожским краем - всё равно нет-нет да и напоминает о себе. Поэтому решил обнародовать этот отрывок, во-первых, для очистки совести, во-вторых, для тех знатоков и любителей докапываться до сути авторской работы, кому интересно знать больше о нюансах того, к а к это делается... Приятного чтения!


Наша проза ще майже не торкалася переломно§ історично§ доби в житті суспільства - десятирічного правління Микити Хрущьова (1954-1964 р. р.). Герой роману винахідливо намагається знайти і в решті-решт знаходить своє місце в ворожому для нього світі, відверто висповідаючи активне невизнання комуністичних догматів. При цьому він не дисидент, але простий, на§вный, нетямущий, "стихійный" шестидесятник, свідомо порушуючий нелюдські тоталітарні закони та, що дивно, перемагаючий таки всевладну Систему в нелегкому особистому житті.




* * *

- От іще, чорти б тебе побрали! Крутися, усю ковдру стягнула, - стиха лайнувся Петлюк і, узявшись за вугол, смикнув підодіяльник до себе.
- Спи, Петро, - цмокнула його зпросоння Нора. Петра Прохоровича обдало горячим диханням, і він, бридливо морщачись, відвернувся, бормочучи:
- Розперло ж тебе, свиняку, хоч другу кровать приставляй! Місця зовсім не залишилось!..
Петро Прохорович устромив голову в подушку, але сон вже як рукою зняло. Петлюк протер очі, придивляючись до годинника на протилежній стіні, і, остаточно прокидаючись, побачив крізь сірий напівморок, що сочівся з вікон, що часу - пів на шосту.
- Підйом! - Зкомандував він сам собі, заскрипів ліжком, сів, потягуючись, солодко вигинаючись, потім встав, підтягуючи кальсони, та, закочуючи рукава спідньо§ сорочки, важко потупотів до кухні.
За шибками хекав поривчатий осінній вітер. Ото напасть! Ще не розвиднилось, а вітрюган майже виламує дерева та бренчить шибками. Та хіба Петра Прохоровича злякае непогода, чи там якийсь мокрий вітер?.. Він вдивлявся в нічний морок, не вмикаючи світла, ретельно розглядав верхівку акаці§, а та шалено билася у вікно, наче просилася погрітися. Що він бажав угледіти в тремтливих гілках, що намагався учути в шерхотінні чорно-зелених візерунків, які примхливо і неухильно кидав на скло осінній вітер?..
Звичайно, старий не просто дивився у вікно, він згадував. Його погляд линув кудись у далину, у глибину часу, коли Петро Прохорович був ще молодим і зеленим, і вітер, отакий же свіжий жовтневий вітер швиргонув його на холодне осіннє скло життя. Молодий і гнучкий, при багатій фантазі§, він з завзяттям пірнув у круговерть боротьби з ворогами робітничого класу. ВНК, ОДПУ, МДБ... Успіхи, успіхи, успіхи... І як несподіваність, як чорну несправедливість, - буває ж таке, що вітер і гнучку гілку ламає, - сприйняв Петро Прохорович відставку у 1956-му році з органів державно§ безпеки. Почесну, правда, відставку, - з чималою пенсією, з членством у парті§ і з полковницькими трьома зірками на погонах парадного кителя.
Запросив його тоді Дрозденко, перший секретар міському парті§, якого раніш Петлюк до себе як секретарку викликав, і якось по-новому глянувши відвідувачеві у очі, сказав радісно:
- Ну, йдіть, Петро Прохоровиче, на заслужений відпочинок. Вважаю, що ви, як член парті§, правильно зрозуміли рішення 20-го з'§зду і відчуваєте нашу гостру потребу в досвідчених керівних кадрах, і не обмежитесь варінням юшки на Рябому острові, а візьмете посильну участь у громадських справах нашого міста і очолите пошту, наприклад, або якусь школу...
В словах Дрозденка Петлюкові почулася начебто іронія, подвійне розуміння, і ще те посвербіло в носі, що худорлявий Дрозденко, який як хлопчик колись слушно сидів на краєчку стільця у кабінеті Петлюка, тепер за рік - два дослужився з другого секретаря райкому до посади першого секретаря міському, і ось по-хазяйському повчає його, старого чекіста!..
- Дулю тобі кручену! - Зле подумав Петро Прохорович. - Рішення з'§зду... партійний обов'язок... пошта... Знайшов дурня, півник!
Але уголос промовив інакше: - Хотілося б на більш відповідальну роботу, товаришу Дрозденко, що та пошта. Адже я з пелюшок організатор, ви ж знаєте. Люблю масштаб, колектив, робітничу масу. Звичайно, не витримаю в вудлищем... Підприємство давайте, чи фабрику яку-небудь...
Дрозденко знову загадково засміявся, потім вигадав, що не може сам вирішити про щось більше, ніж пошта, і запропонував піти на прийом у обком.
Коли на другий день Петлюк домігся до секретаря обкому по промисловості, там уже сидів Дрозденко, і вони обидва, як здалося Петру Прохоровичу, насмішкувато глянули на нього.
Петро Прохорович глянув у розчинене вікно секретарського кабінету, з якого розгортався чудовий вид на місто та Дніпрові плеса, задивився на своє відбиття в чисто вимитому склі, і зловив себе на думці, що воно, мабуть, нагадує, секретареві обкому, - людині новій, яку він зовсім не знав, - одного відомого в Кра§ні Рад організатора. Таке ж широке мишине лице, м'ясистий ніс і такі ж хижі очі за скельцями окулярів, організатора, що вже більш ніколи не всміхнеться своєю жадібною нахабною усмішечкою, і ніколи вже нічого не організує такого цікавого, бо немає вже більш того організатора, - зловився у власні лови та пастки...
Та все ж таки Петлюкові довірили більше, ніж пошта, йому довірили цех агломераці§ великого абразивного заводу. Це призначення теж не задовольнило Петра Прохоровича, але він щиро подякував секретарів за турботу і взагалі партію, подумавши про себе, що це вже не так і погано на скрутний день, - начальник цеху!..
- Вони ще вклоняться мені, йолопи!..
Отак і дивився Петро Прохорович крізь вікно кухні, як нестримано билася у шибку верхівка темно-зелено§, майже чорно§ вночі акаці§.
Крім дерева з висоти другого поверху було видно частину вулиці, двірничиху, що ретельно шкребла мітлою тротуар в мерехтливому сяйві неонових світильників. Вона була, мабуть, в чорному фартусі, а дідусь-сторож, який куняв біля дверей "Гастроному", кутався у залатаний брудно-жовтий казенний кожух. Рудий дідів песик невтомно бігав од двірничихи до сторожа і назад.
- Нудота, товариші будівники світлого майбутнього, - цинічно пробурмотів Петлюк і , звично накинувши тютюнового кольору халат, узявся до остогидлих за десятки дорослих років чоловічих обов'язків. Запалив сірника, а потім газову горілку. З насолодою потягнув ніздрями дух сірки, що його залишив недогарок, поклав шпеньок у попільничку біля плити. Налив, відкривши кран, у півлітровий емальований кухлик води, що гостро віддавала хлором, та поставив на вогонь.
Залаявся, що послала доля таку квартиру, де навіть води гарячо§ немає повну добу...
Зняв з полички пристрій для гоління і, вставивши нове лезо, зібрав станочок. Плеснув у нікельований стаканчик кип'ятку з кухлика, загасив горілку і, усівшися на стільці, цвіркнув на помазок черв'ячком мильного крему. Він не визнавав за доцільне голитися у ванній, як усі радянські люди, бо там було треба утомлююче стояти, що чомусь ображало. Інша справа за кухонним столом. Одна насолода...
Його пригнічувала необхідність щоразу голитися, але з другого боку, вважаючи себе людиною культурною, він визнавав користь гоління, - воно вичищало пори, та ще з чистим лицем кращав настрій. Проте, голярам він свою шию не довіряв.
Увійшла заспана Нора. Хоча §й і було вже багато за тридцять, однак безперервні турботи про шкіру зробили своє діло, вона залишилась соковитою, приємною жінкою, як сказав одного разу якийсь співробітник чоловіка, але який саме, зрозуміло, усім оголошувати не можна! Хоча і надмірно рясною, добре вгодованою.
Вона стала за спиною Пітера, як звичайно називала Петра Прохоровича, розчісуючи чудове каштанове волосся червоним пластмасовим гребінцем.
Халат §§ розгорнувся, коли вона піднесла руки до голови, і Петро Прохорович побачив у дзеркалі звичне рожеве тіло розпущено§ безтурботним життям домогосподарки, що все ще мріяла повернутися на сцену облдрамтеатру.
- Загорнися, безсоромна, - спокійно зауважив він так, як зауважував кожного ранку. І Нора, як звичайно, не почула його бормотіння. Не побажала почути.
- Що, порізатися бо§ся? - Як завжди, пошуткувала вона, хоча Пітер був вже не в тому віці, щоб порізатись.
Потім вони усе робили мовчки. Нора гримала посудом, заварюючи каву. Завантажила тацю двома чашками, бутербродницею, кавником, глечиком з молоком та вазочкою з московськими цукерками, понесла §§ у велику кімнату, пардон, у залу, немилосердно хвицьнувши по дорозі дверкою холодильника.
Петро Прохорович вийшов до столу вже одягненим, але без піджака. Він посвіжів після прохолодного душу, яким бавився ось уже скільки років. Пустотливо приминав двома пальцями вихор на тімені. Ніскілечки не лисий, він у сво§ п'ятдесят був зовсім сивий. Вологе алюмінієве волосся пристойно виблискувало. Любити холодний душ Петро Прохорович навчився не в результаті читання медицинських брошур, а все із-за того, що робота раніше була пекельна, і єдиним рятунком для здібного молодого слідчого був прохолодний дощик у ванній кімнаті. Посто§ш отак хвилин з десять і наповняєшся з нутра тугою надійною силою, наче пружина розіп'ялась під шкірою...
- Немає в мене нервів, - хвалився співробітникам Петлюк, - гадаю, моток сталево§ проволоки всередині. Вчіться!
Він допив каву і знищив два бутерброди, - один з маслом, червоною ікрою та половинкою крутого яєчка зверху, другий - з курячим філе.
З насолодою і заздрістю згадав, як пишно снідав лорд у позавчорашньому англійскому кінофільмі, який у них там чудовий посуд, який симпатичний розумний сетер сидів у кріслі поряд з лордом, і як тій собаці слуга теж подавав щось дуже-дуже смачне...
- А тут і вівчарку, милого Джека, прийшлося продати, - пробурмотів Петлюк.
Дійсно, коли вони з Норою після його відставки одержали замість відомчо§ чотирикімнатно§ квартири у центрі оцей трикімнатний вугол на новій вулиці, колишні сусіди, - а у них, як на гріх, малятко народилось, - напросилися-таки продати §м Джека, у якого і був тільки один недолік, - він нестерпно голосно гавкав з ранку до вечора.
- А ще службова вівчарка! - Глузував потім сусід...
Та ще згадалася Петрові Прохоровичу якась нісенітниця з дитячих років, - як мати поставила на стіл чавунчик з картоплею і миску з солоними огірками, а §сти хотілося так, що в деснах свербіло, але батько тримали Петька за вухо, повчаючи:
- Не лізь поперед батька, вурдалак, старших та менших пропускай. Он, бач, Таня картоплиною обпеклась, так візьми та й допоможи дитині обчистити бульбу, та ще й огірочок наріж сестриці...
Чистити картоплю аби кому там не хотілося, - Петько обчистив було дві, та як тільки присолив, не витримав і до свого рота поніс...
- А я тобі що сказав? - Визвірився батько. - Ось дивись, мати, якого ти куркуля народила!..
Куркуль! То була найгірша лайка в батька.
- Ідеаліст! - Подумав тепер про батька Петро Прохорович. А тоді, тридцять п'ять років тому, хлопцеві було якось не по собі. Потім Петро Прохорович дбайливо витер рота рушником і поліз сірником у ріденькі, але поки що сво§ зуби.
- У Москві вже "Правду" розносять, а в цьому закопелку сидиш ранком без газети, не знаєш, куди себе діти...
Петлюк увімкнув приймач, але оскільки ще не було сьоми годин і не передавали останніх вістей, він почав нишпорити у короткохвильових діапазонах. З хвилину послухав швидке белькотіння лондонського диктора. Нічогісіньки не збагнув, окрім кахикання, потім настро§вся на його сусіда, західного німця. Працювала радіостанція Гамбурга. Мову недавніх ворогів Петро Прохорович у якійсь, далекій від досконалості мірі, знав і, дещо розуміючи, скумекав про що йшлося. "Серпень та вересень - останні місяці, коли хазяйки мають можливість прикрасити сімейний стіл дешевими овочами. Так поспішіть придбати §х побільше і користуйтесь для цього послугами бюро доставки фірми "Отто Хегер"...
Узявши трошки праворуч, Петлюк напав на нестримне гудіння заглушувача і, пострибавши показником хвилешукача навколо гудіння, підстро§вся до "Голосу Америки".
"... далі помічник президента підкреслив, що у росіян нема ніяких шансів випередити Сполучені Штати у колонізаці§ Місяця. Пропагандистські запуски супутників виснажили ресурси Совєтів, тим часом як американські спеціалісти дивляться далі і концентрують зусилля на висадці людини на Місяць. Як приблизну дату відправки людини на Місяць помічник президента вказав 1964 рік.
Тільки американська високораціональна техніка, що розвинулась у зразковій кра§ні вільного світу, здібна не заради пропаганди, а в цілях безкорисливого наукового подвигу закинути людину у космос..."
- Ти чула, Нора? "Безкорисливий науковий подвиг... вільний світ... наука..." Знаємо ми вашу безкорисливість та свободу. Тільки відвернись, ножа під ребра вмить всунете! Хоча знаєш, за що я ціную американську систему? За увагу до людини. Ніхто не ставить безглуздих питань, якими засобами користуватися, щоб стати президентом. І я б у них став таки людиною!..
- Знаю. Вже не раз чула, - відповіла Нора, - впевнена, що у них ти став би щонайменьше шефом ФБР.
- Тю, дурна, я ж комуніст, - сито усміхнувся Петро Прохорович.
- Ти - комуніст? Ти і слова цього не розумів ніколи, Берія дніпровський...
- Но-но-н-о-о, дівко, не забалакуйся! - Цикнув Пітер, протираючи хусткою окуляри. - Що ти про великих людей знаєш? Ну, не вдалося Лаврентію, з ким не трапляється? А могло б і вдатися, аби не зрада. Не попав би я тоді в смердючий аглоцех...
Він устав, підійшов до старорежимного буфету чорного дерева, у ніші якого, поперед рядка блакитних чашок, ледь квадратилась рамка з фотографією весело§ дівчини років десяти при піонерському галстуці, закричав люто:
- Знову ти з не§ пил не витерла? У-у-у!.. Зміюка підколодна... Коли вже підле жало вирву?!
Нора ліниво наблизилась і, ніскілечки не боячись чоловіка, взяла у нього портрет і протерла скло полою халата.
- Вчора тільки витирала, не вий! Взагалі в квартирі забагато пилу, не встигаю, бач он яке будівництво через дорогу. Так навіщо ж волати, надривати голос? А потім, якщо розібратися, дочка твоя чхати на тебе хотіла, за батька не вважає...
- А з-за кого, як не через тебе, сволота? Тільки чекати майстерниця, жерти невпинно та на абортах скребтися. Теж мені - писанка, а дитини зробити неспроможна, - почулося вже поза дверми, що цокнули язичком замка.
- Та йди вже, не каркай, потрібна мені від тебе дитина! - Зітхнула Нора, але не витерпіла і виглянула у вікно.
Унизу Петлюк впевнено, сердито крокував по сизому асфальту. Народу з кожною хвилиною прибавлялося, і йшов цей робочий люд попутно Петру Прохоровичу, до трамвайно§ зупинки. Давно минули часи, коли за ним присилали персональну "Волгу", і замісник начальника обласного управління державно§ безпеки, хвацько поглядаючи на перехожих, як блискавка пролітав містом на службу.
Вайлуватий, у незграбному довгому габардиновому макінтоші, пошитому ще тоді, коли гналися за ціною, а не за модним силуетом, в заяложеному зеленому капелюсі, носатий Петлюк вдерся в жовто-червоний вагончик, загородивши широким попереком двері. Проте, нікого його спина не зупинила. На Петра Прохоровича натиснули як слід, і за ним вдерлося ще десятка півтора дівчат та хлопців. Парубки якісь сонні, невмивані, дехто аж смердючі, проте зле язикасті, користувались нагодою, щоб спритно полапати дівчат.
Ось одна з них, доведена до відчаю, виструнчилась і так стьобанула вусатого типа, що він, на велику радість присутніх, зірвався з підніжжя вагону, де приціпився було на одній нозі, і загуркотів на дорогу. Проте, він не впав, утримався на ногах і, опізнюючись на роботу, показав услід вагону чималий кулак.
- Ну й врізала фокус! - захоплювався хтось за спиною Петлюка, дівчата реготіли, поздоровляючи подругу, інший басок журився:
- Часи настали! Не можна вже, єдрі ваше плем'я, і за цицьку потриматися!..
- Женитися треба, лоботряси голодні, тоді й держіться до повного комунізму!.. А то як до ЗАГСу, то ви в кущі, а нишком за пазухою нишпорити - хоробрі. Ось вам!..
Обростаючи народом, про§хали зупинок п'ять, коли, як часто трапляється ранком, у пікові години, вагон здорово тряхонуло, під полом заскреготало залізо і набитих тісно, як вареники в полумиску, людей так кинуло вперед, що задню площадку наче підмело, а розбиті стекла з дзвоном посипались на бруківку.
У вагоні робити було більш нічого, і Петлюк разом з усіма вискочив на вулицю. Навкруги кипіла, хвилюючись, добра сотня, а то й дві, людей. Всі обмірковували, чім би дістатись до заводу, бо годинники показували сорок п'ять хвилин на восьму.
Тролейбусом теж не добратись, бо трамвайний вагон, як навмисне, зійшов з рейок на перехресті та забарикадував ще й Комуністичний проспект. Тому і тролейбуси, що йшли Комуністичним до Південно§ прохідно§ заводу, теж зупинились.
Що було робити? Аварійна технічка трамвайників вже примчала, але слюсарям потрібно півгодини, щоб підняти вагон домкратами, угнати його в депо і поновити рух транспорту.
Дехто почімчикував пішки, але більшість топталась, обмозговуючи ситуацію. Та ось у натовпі почався якийсь організований рух, і Петлюк побачив, що люди заметушились, перешиковуючись, і вже не безладно, а міцним поясом обступили вагон.
- Слу-ха-а-ай! - Гаркнув молодий голос. - Раз, два-а, у-ух! Ще! Раз, два, у-ух!..
Вагон непомітно для погляду піднявся і акуратно встав на рейки.
- По машинах, хлопці! - Почувся той же впевнений голос, але всі вже й так приступом брали вагони, що скупчилися в чималу чергу за аварійним товаришом. Поламаний трамвай несміливо тронув з місця. Замість лобового стекла тремтіла фанерка з лапідарним написом "В депо".
Радісно задзеленчали дзвінки, мужчини обмінювались враженнями, якийсь лисий суб'єкт з золотими щелепами розвивав теорію винятковості командирського голосу:
- От якби я запропонував узятись підіймати вагон, нічого б не вийшло. А він закликав, і всі послухались...
Власник командирського горла опинився поряд з Петлюком, і Петро Прохорович міг добре роздивитися хлопця. Чорнявий. Веселий. З засмаглим обличчям. на якому спокійно розсілися великі карі очі. Петро Прохорович теж був кароокий, і його погляду, теж спокійного, але гострого, ніхто не витримував, усі відводили очі. Але цей дивився на Петлюка так уважно, хоча і чемно, наче вивчав у мікроскоп рідкісну комаху. Петлюк навіть відчув, щу той "командир" зараз вивчає. Ось його погляд оцінив мишину щелепу Петра Прохоровича, його м'ясистий, сизуватий від коньяку ніс, ліве вухо, з якого виглядав неохайний пук вилинялого волосся, важкі рогові окуляри Петлюка, відмітив благородство алюмінієво§ сивини, і роздивившись волохаті - колись стриг по дурості - брови, зазирнув у очі.
Погляди §хні зустрілися, і Петро Прохорович зрозумів, що він вже пережив таку неприємну мить повно§ незахищеності, але не зараз, а колись дуже давно. Сто§ш, наче голий на базарі, та коли ж то було? Коли саме?.. Пам'ять пробуксовує...
Петлюкові стало моторшно, він зіпрів від невідомого жару. Клубок сталевого дроту, що замінював йому нерви, розсталився від того жару і втратив пружні властивості. Петлюк вимушено відвів погляд. Трясучись у трамва§, Петро Прохорович згадав, що вже бачив хлопця раніше. Він робітник його цеху. Вроді в зміні Цовіка реверсивщиком працює. Ну, звичайно, у Цовіка, де ще побачиш всіляких коміків-гоміків, вже без сумніву констатував Петро Прохорович, коли хлопець звернувся безперечно в його, Петлюка, адресу:
- Драстуйте! Тепер не запізнимся?..
Потім, йдучи по територі§ заводу, Петро Прохорович знову опинився поряд з Семеном і не утримався від нотацій:
- Молодець ти, §й-богу, молодець... Оце по-комсомольському. Так і дєйствуй в житті. Головне в ньому - вміти організувати людей, і тоді зумієш все, що завгодно...
- Наприклад? - не зовсім чемно спитав Сьома.
- Наприклад?.. Наприклад... Ну, наприклад, досягти бажаних вершин, стати керівником мільйонних мас. Пам'ятаєш? "Тільки той досягне §§ сяючих вершин, хто не боючись втоми, дряпається по §§ каменистім стежкам..." Взагалі, ще раз кажу, ти - молодець, - солодко закруглився Петро Прохорович. - Я скажу Цовіку, щоб перевів тебе в дробарку. Хлопець ти толковий, і моя думка, в дробарці з тебе вийде стопроцентовий мужик. Ха-ха! Почитай книжок, інструкцій всіляких, у Крохмаля не соромся питати, і наприкінці місяця ми тобі третій розряд дамо. Солідно заробити, мабуть, не відмовишся, а з третім у дробарці тисячу двісті матимеш...
- Та не відмовлюсь, звісно...
- Ну от, і домовились. Напишеш заяву через Цовіка, так і так, прошу екзаменувати на таріфно-кваліфікаційній комісі§. Я підтримаю, а це - все! - Доброзичливо пообіцяв Петлюк, відмикаючи двері свого кабінету, а Семен погупав ще вище, на шостий поверх, у роздягальню, де голий Вова Глюєв, знизуючи плечима у прохолодному повітрі і пришиваючи відповідального гудзика до штанів, підтвердив, мовляв, дійсно, якщо вже Петлюк пообіцяв, то тоді, мабуть-таки, - все!
- Але він тобі підніме розряд, а десяти чоловікам зріже премію! Вчись розуміти керівництво, Сьомо, у пригоді стане!..
- Здається, я його і так вже розумію. Чи майже зрозумів. Не людина - агітброшура. При тому, брошура нецікава, компіляторьска...
- Не матюкайся, - засміявся Глюєв.
Вони протупотіли сво§ми важкими черевиками мимо дверей Петлюка, поспішаючи на п'ятихвилинку...


* * *

Коли Серба ще вагався - оформитись чи ні у цех агломераці§, останню гирю на ваги кинув Костянтин.
- Брехати не буду, важкувато там. Комфорту обмаль, а роботи, - аби не сказився на другий день!
А якщо Костя підкреслив, що робота важкувата, можна сміливо вважати, що нормальна людина там не витримає. Проте, щоб на здаватись боягузом, Семен нерішуче погодився.
- Роботи мало, де нас немає. Піду у аглоцех, спробую. Правда, Ігор казав, що не дуже інтелектуально там, та хай... Хоча хотілось би головою покумекати...
- Не вір стілязі. Він тобі трошки перебільшив. Там не пекло, а лише його філія. "Не дуже інтелектуально"! Хіба такий як ти зможе лише грабаркою шурувати? Немає професій інтелектуальних. Це - нісенітниця. Є інтелектуали. Є просто люди, у яких мозок свербить, от і все. І якщо ти саме такий - мерщій у той цех, розрегочишся.
Однак на перших днях роботи Семен ледве не стушувався, принишк, не розумів логіки спілкування усіх цих незліченних машин та пристро§в, скрізь ввижався йому гармидер, безладдя, дисонанс.
Потім відчув себе необхідним. Не тільки машині, але і бригаді. Він, нарешті, відчув себе керівником процесу, упіймав послідовність технологічно§ нитки, познайомився з дробильниками і повеселішав, - робота кле§лась.
Йому подобалось вештатись у хмарах рудого пилу, у несамовитому гуркоті транспортерів і забезпечувати виконання одного-єдиного наказу, єдиного прохання, единого заклинання диспетчера цеху:
- Давай, братва, давай, давай! Давай!!!
І Семен разом з усіма дробильниками - а §х восьмеро - давав...
Ненажерливо зяють сталеві вирви бункерів. Важкий струмінь подробленого бокситу глухо провалюється в багатометрову глибину вирви. Хмара брунатно§ пилюки бринить від скавучання транспортерних катків, придавлених перевантаженою гумовою стрічкою. Димно і гаряче парує на зустрічній стрічці іншого транспортера вантаж пуверту агломератно§ дрібноти, яку повертають на перепікання, бо сортом не вийшла...
Ледве блимають десь під самісіньким дахом п'ятсотсвічові лампи, схожі на руді задимлені сонця пожежного воєнного часу, і ледь-ледь освітлюють поле бою - здригаючий від невпинно§ роботи потужних електромоторів другий поверх похмуро§ бетонно§ коробки подрібнювального відділення.
У цьому, пекельному на Ігоревий погляд, місці і хазяйнує Семен Серба. Крізь завісу чадно§ пилюки йому майже неможливо роздивитися, чи всі транспортерні стрічки рухаються. Буває, що й зупиняється якась, а особливо часто таке - з стрічкою подробленого бокситу.
Якщо неприємність трапилась, тоді - не лови гав, Сьомо! І він прожогом, як молоде теля, зривається з перекинутого до гори дном іржавого відра, на якому перепочивав хвилину, підбігає до пульту 56-го транспортера і квапливо натискує велику червону кнопку: Стоп! Стрічка 56-го неспішно зупиняється. Потім Семен на кілька хвилин вмикає §§ натиском чорно§ кнопки "Запуск", щоб зігнати з стрічки гарячий, паруючий, де-не-де навіть розжарено жевріючий поверт, бо інакше цей ідольський вантаж пропече або й спале гумову стрічку.
Наче обкрадена базарна баба, зойкає телефон, та до біса той телефон! І Семен вже некидається до трубки, як у перші дні тутешньо§ праці. Вже звик, знає наперед, що то цікавий, (а цікавість - як казав про диспетчера колись Крамінов - здорова риса здорово§ людини), не в міру цікавий диспетчер бажає довідатись особисто від Семена, в чому саме справа, подробицями, так би мовити, цікавиться. То нехай покортить йому! Семен в курсі відносно того, що диспетчер побачив раніш нього на сигнальній панелі червоний спалах і, безперечно, грунтовно освідчений про те, щу і дй спинилось. І навіть, чому зупинилось.
Семен бере лопату і спускається по тьмяно освітленій похилій галере§, поміж двома транспортерами, униз, у власне дробарку, де скопичились одне на одне грухоти, транспортери, молоткова дробарка, і де хлопці вже зіп'ялись на круто спадаючу восьму стрічку і дзвінкими грабарками скидають боксит на підлогу.
Семен залізає до них, і теж береться за діло.
- Чому зупинились?.. - Без зацікавленності питає він через плече у Івана Крохмаля, бригадира дробильників, хоча таке ж безглузде питання декілька хвилин до того йому задавав всезнаючий диспетчер, і Семен передбачає відповідь дядька Івана. Але той, замість звичного на виробництві смачного матюка, спокійно і грунтовно пояснює випадок з технікою:
- Вибило тепловий захист на восьмій, за гузно §§ дери... - Наче між іншим, не розгинаючись, бухтить Іван і розлючено навалюється на держак лопати.
Недалеко від мужиків, біля виходу з галере§ електрик Микола щось майстрюе в розподільчій шафі, повертає в попереднє положення якісь важільці. Дробильники, похмурі, спітнілі, відчайдушно згадують усіх злих жінок!
Тому що, по-перше, скидай увесь боксит зі стрічки, бо не потягне мотор. Потім, вже після того, як Микола налагодить тепловий захист, треба знову вкидати ці дві-три тонни на транспортер. По-третє, втрата часу, штука прикра і небезпечна, бо можна так і змінне завдання видачі агломерату прохльоскати. А четверте, - де впевненість, що сьогодні восьма не викине коника ще раз?
Скільки довбли начальству, що п'ятисильний мотор на восьмій тягне понад силу, що втрати від просто§в боляче б'ють по плану, та Петлюк і його помічники мовчать. А воно пустячна справа - встановити семисильний електромотор. І можна це швидко зробити під час ремонтно§ зміни. Але спробуй запропонуй таке Петлюкові хоча б і на пя'тихвилинці. Розлютується:
- Не спроможні як слід працювати, не беріться! Я вас, ледарі та алкоголіки, навчу волю любити! Не буде вам у вересні ніяко§ премі§...
Однак і своє§ обіцянки Сербі Петро Прохорович не забули.
... Не минуло й тижня, як Петлюк, перевіряючи роботу дробильників, кинув гострий погляд і в бік реверсивщика Серби. Петро Прохорович розпікав Цовіка за погану дісципліну в бригаді (знову старого Лукаса забирали вчора у витверезник), а сам уже котрий день думав над тим, де і коли він бачив такий погляд і такі очі, як у свого не в міру самостійного робітника Семена Серби.
- Зверни увагу на Сербу, Цовік, як би не звихнувся хлопець, - порадив він майстрові, який нічогісінько не зрозумів, але про всяк випадок угукнув:
- Авжеж!..
Тим часом, так чи інакше, зачищення стрічки відбулося, боксит скидано на підлогу і треба запускати усю машинерію. Люди спускаються з галере§ у дробарку. Микола схвально хитає головою, мовляв, на ліні§ - порядок, і якщо немає інших проблем, то давайте збпит на запуск... Це досить нескладно, треба натиснути спеціальну кнопку на панелі керування дробаркою, тоді диспетчер сам увімкне головний електродвигун... Тож вперед, за орденами!..
Після довго§ лякаючо§ сирени, що нагадує ревун електрички, дробарка, грухоти, транспортерні стрічки та інші механізми одностайно приходять в рух, рясно стряхуючи з себе рудий пил і розриваючи спокій ремонтних хвилин неймовірним брязкотом металу. Та ось Володя Євстафьєв натискує клавіш подачі, і сталевий живильник, - теж транспортер, - наче гусениця танка, важко обертаючись, скидає в прийомний бункер дробарки перші брили бокситно§ руди. До брязкотіння металу приєднується особливий, басистий гуд бокситного каміння, зіткненого з шалено обертаючимися одиннадцятикілограмовими - з найкращо§ сталі - молотками дробарки. По восьмій, що враз щільно припала до опорних катків, потік на грохоти рудий струмінь подробленого бокситу.
Налагодивши роботу машин, хлопці, здебільшого дебелі мужчини, як от, наприклад, Крохмаль або старий Лукас, виходять разом на подвір'я цеху, увімкнувши автоматичну подачу, але й поглядаючи, все ж, зрідка на рівень бокситу на восьмій крізь куряву, якою рудо дихають настіж розчинені двері. Запилені, брунатні - тільки очі та зуби рухливо розсікають загрімовані обличчя - мужчини закурюють. кахикаючи, спльовуючи жовто-сіру пиляку і тихо розмовляючи.
Заводське подвір'я наповнене молочним сяйвом місяця і холоднуватим свічінням паличкових люмінесцентних ламп. Зрідка пропливає хмарка, і тоді на ній на мить зажевріє відблиск світлових потоків, що вибиваються з вікон сусіднього електроплавильного цеху, де працює Костя.
Семенів цех, цех агломераці§, нависає з-за спини двома величезними, темними, з квадратами жовтих вікон, спорудами. Фантастично перехрещуються галере§, де транспортери, відсапуючись, тягнуть шихту, пуверт і руду, з'єднуючи подріблювальне відділення з відділенням спікання. Між двома цими бетонними паралелепіпедами відділень угвинчується в небо , означений у темряві низкою червоних ліхтарів, масивний циліндр цегельного димаря. Удень робітники, що мешкають в селищі недалеко від заводу, по кольору диму взнають, який агломерат спікає попередня зміна, чи бокситний, з якого потім виробляють електрокорунд, чи дослідний, залізорудний, - для мартенів.
Вночі заводське подвір'я - симфонія таємничих контурів, клаптик невідомо§ планети, місце, де на кожному кроці так і чекай на раптове диво. Проте, із темряви долітає звичайнісіньке таке собі хіхікаюче голосенятко:
- ... І ось вилазять вони з ракети, радіють, мов, першими досягли і такоє прочєє... Місяць, всьож-таки. Ну, там насадження якісь, на колгоспні кукурузки схожі, дивно якось. Коли це, хі-хі, виходить з гущини кремезний такий, у чудернацькому скафандрі і питає наших: - "Ну що ви там, маму б вашу не згадать, з комбайном зволікаєте, так і жнива пройдуть!.. Не бачите, що кукурудзу вже, щоб вам повилазило, збирати час..." Хі-хі-хі! От видають угольочок!..
Голос Володі Євстафьєва. Майстер ляси точити Вова. Великий спец.
Сміючись, дробильники сходяться в оранжевий конус світла під ліхтарем, що висить над дверима.
- Мені така робота остогидла, - бурчить старий Лукас, - звільнюсь і - баста! Навіщо мені таке сіпання? Що я, тисячу вашу в іншому місці не зароблю? Ковтай пилюку, з грабаркою туди-сюди, а тут іще після вісьмо§ завали розгрібай! Ну, ні! Баста! Амба! На поштову скриньку піду, там, у крайньому разі, людину більш цінують...
- Писати треба, старий, в ЦеКа писати, - відгукується зараз серйозний Євстафьєв, - і що вентиляці§, по суті, немає, і що потрібну кількість робітників недобирають, і як премі§ ріжуть. Я б про всі петлюківські чудеса надрукував...
- І про те, що ні вікон, ні дверей у цеху, - доповнює електрик Микола, - і, взагалі, давайте я, мабуть, на завтра принесу намітки, чи що. Згодитесь - підпишете.
- А по-мойому, не в ЦеКа тільки, - втручається Семен, - скільки людей з-за якогось Петлюка від справ відривати. Якщо й писати, то лучче в газету, в "Правду", приміром. Непогано було б. Вона, кажуть, на чини не реагує.
Хлопці замислюються, в основному погоджуються: - Неси, була не була, Миколо, сво§ намітки, послухаємо, поміркуємо.
Викидаючи в темряву недокурки, рушають до механізмів, бо чогось погукав бригадир, Крохмаль.
Семен по галере§ злітає наверх, до свого реверсивного транспортера, який вже вщерть засипав бокситом один бункер, та до некохано§ 56-§. Він помічає, що бункери поверту майже спорожнились і дає запит на запуск 56-§. Після хвилинно§ сирени 56-а поважно рушає з місця, §§ ведучий барабан хвацько перемотує ледь не чверть-кілометрову стрічку. Проходить хвилин зо дві, поки перші шматки поверту, вистрілюючи пбру і пил, провалюються в шлунок бункера. Порядок!
Крізь отвір у підлозі, широкий наче двері і огорожений залізним поруччям - в нього під час ремонтних змін майнають демонтований мотлох, брухт та інструмент, - крізь той отвір Сьома намагається роздивитись циферблат електричного годинника, що висить внизу, у дозувальні. Вроді, як 22.35. Гаразд! Ну що ж, напитися водички і можна починати заздалегіть прибирати робоче місце, бо перезміна - опівночі.
Незалежною самостійною ходою він спускається дзвінкими східцями сталевого трапу у дозувальню, усміхається до Наді, весело§, запилено§ як чортеня, дозувальниці. Цікаво, яка вона з себе у платті, не в комбінезоні? І чи гарні ноги? Прикро, якщо розкоряки. А лицем - гарненька. Вони заходять до заводу з різних прохідних, і Сьома, на жаль, ще ні разу не бачив Надію при параді.
Та тепер, коли він познайомився з Мариною, всі дівчата втратили в очах Семена чимало привабливості. І очі не такі прозорі, і усмішки штучні, і погляди примітивні, і хода неприємна, хоча як ходить Марина він ще не бачив як слід, він тільки пам'ятав у подробицях ту неможливу ніч, коли він біг за нею темним нічним парком, а за ними з ревом котилася зграя хуліганів. Страшна, неможлива ніч.
Семен поправляє пояс, наче забачив офіцера, і прямує до сифона з загазованою водичкою, послаблює кран і маленькими ковтками - крутить зуби! - п'є холодну газировку.
- Іди до нас, Сьома, побалакаємо, - запрошує його Оксана. Вона доросліша за Надію і Семена, але на роботі комбінезони рівняють усих, тому Сьома визнав за дозволене бути з нею на "ти".
Він слухає мовчки, а думки його далеко, з Мариною. Розмова дівчат невидатна, більше плітки, малосольні анекдоти, то що. Так собі розмовка, можна було б і не встрявати. Тому Семен через хвилину-другу встає, удаючи ніби досхочу набалакався.
Оксана щось бубнить нецікаве про те, як §хню подругу образив якийсь тип, що обіцяв женитися, а потім зв'язався з хозяйкою, де вони квартирували, і кинув Людку, навіть уламав §§ зробити аборт. Справа скінчилася трагічно. Баба, яка §§ "обробляла", переборщила пеніциліну, і ось тепер та Людка лежить у лікарні в тяжкому стані. Отруєння пеніциліном.
Такого Семен не чув зроду, але чуже горе його не дуже взяло за душу, він згадав, як вони з Мариною рятувались від погоні, і йому знову стало майже моторошно.
- Люди, якщо §х ведуть горлопани, можуть втрачати сенс, - сказав тоді, у відповідь на тисячу песимистичних Сьоминих запитань, Костя.
А тут якийсь донжуан, невдале кохання... Ну й що ж такого? Дивитись під ноги треба! І він згадав своє невдале кохання до Ніни.
- Чи не підеш завтра з нами навістити Людку, - попрохала Надія. Сьома поміркував-поміркував і з чемності погодився.
- Ну біжи вже, бо не встигнеш на робочому місці прибратись, - виряджає Сьому Оксана, і він, натягуючи неслухняні рукавиці і зітхаючи по Марині, гримає залізними східцями угору.
"Отак буде колись підніматися в ракету перший космонавт..."
- Даю гарантію, що людина полетить через три роки, - впевнено сказав якось Костянтин.
Семен спитав його тоді, на чому той грунтується, адже ще навіть ні разу людство не подолало земного тяжіння.
- На інтуіці§, як завжди з загадковою усмішкою відповів приятель...
Гримаючі східці швидко скінчаються, і знову навкруги сталева арматура, перехрестя комунікацій, химерні, але безперечно земні стрічки транспортерів.
За ки§вським часом одинадцять годин, точніше двадцять три ноль-ноль. Ще треба встигнути за шістдесят хвилин підібрати грабаркою поверт, що просипався коло бункера 56-го, саме там, де стрічка,огорнувши ведучий барабан, чиркає по нерухомому роліку і обчухрується тим роліком від залишків поверту.
Семен скидбє спецівку - незрозумілого землистого кольору брезентову куртку - до чого ж незграбна роба! - і починає розчищати завал. Лопатою накидає пилюку у тачку, тачку підвезе до бункера і перевертає §§ над навмисне прорубаним у підлозі отвором. Накидав - одвозь! Вимайнав - коти під загрузку! Тачок з двадцять за годину. І коли Семена окликає змінщик, чистенький, охайний, з сидором у руці і з цигаркою у роті, він нарешті дозволяє собі випростатися і кинути віник під 56-й.
Повідомляє змінщику, що все гаразд, хоча, як і раніше, ніхто не потурбувався замінити непридатний ролік, і тому під 56-й немилосердно сипле. Що бункери майже повні, - і бокситні, і антрацитового пилу, і поверту. Що знову вколювали біля вісьмо§. Що завгосп дармо§д Мінченко знову забезпечив мітлами, і ось яким деркачем прийшлося таку велику площу підмітати...
Руді патьоки поту розмазує брудним рукавом спецівки. Все. Ркавиці - геть! Зміну здано, і Семен швидко, як тільки дозволяє зморене тіло, крокує у душову. Він довго і ретельно полощеться. Тре спину Глюєву з агломашини, а Євстафьєв бризкається водою, як дитина, і, відчинивши кватирку, показує усім - і Крохмалю Івану, і старому лукасу, і електрику Миколі, і Гущину з спікального відділення, усім, хто, регочучи і відсапуючись, стрибає під гарячим дощиком: - Он-он-о! Дивіться, який чудовий міст тепер перекинувся через Дніпро!..
Семен теж підходить до вікна і вдивляється з висоти шостого поверху на казковий краєвид Дніпра. Он якого красуня побудували!
Вперше Сьома побачив новий міст два місяця тому. Електричка раптом загуркотіла над прірвою, і бетонні споруди велетенського мосту загули, як камертони - урочисто і водночас тривожно. А десь унизу, під по§здом, яскраво, так що боляче дивитись, вигравав під сонцем Дніпро.
Семен Серба тоді здивовано задивився у вікно, проводжаючи поглядом жовто-зелені ліси Рябого острова, лялькові з тако§ висоти рибальські човники, яких чимало гойдалося біля мосту, пароплав, що поважно чимчикував з Херсону, та сірих чайок, яких пригоршнями кидало скажене сонце, а вони падали й падали кудись униз, до само§ води, щоб знову, поцілувавши §§, злетіти вгору.
В ті урочисті секунди Сьома відчув, що хвилюється, повернувся праворуч і побачив охайне місто. Скільки обіймало око - будинки, будинки й будинки. Трохи далі, біліла, перекусюючи Дніпро, міцна щелепа греблі ГЕСа.
Над усім цім блищало у височині сонце - жовте, як мелітопільська диня, осіннє сонце.
Міст закінчився, електричка пробігла ще кілометра зо два і звично прихилилась до перону. Серба підхопив авоську, фіброву валізку і, обмацуючи кишеню, де тримав гроші і документи, зістрибнув на гарячий м'який асфальт.
- Ну, здраствуй! - уголос звернувся до міста.
- Здраствуй! - відповіла здивовано симпатична блондиночка, і, знизавши плечима, побігла комусь назустріч.
Семен пішов через галас, поцілунки, оклунки і спеку до рідного дому, до матері...
- Файний мостяка? - Перепитав Володька Євстафьєв, весь у мильній піні, як Дід-Мороз.
- Чудовий, - погодився Сьома, подумавши, що той міст привів його на нові сторінки життя.


* * *

Володя Врубель не планував вступати до комуністично§ парті§, мав сво§ сталі погляди на позасталінську політику керівництва Союзу, але якось так вийшло, що і відмовитися було негаразд, і вроді й не сам напросився.
В армі§ все робиться швидко. І ось уже полкові партійні збори в ленінській кімнаті. Невеличка сцена. На ній непремінний стіл під кумачовою скатертиною, скляний графин з водою, гранований стакан, в глибині сцени - портрет Микити Сергійовича, невеличка фанерна трибуна, коло не§ на дерев'яній підставці поясний бронзовий бюст Ілліча. Над Іллічем лозунг на кумачі - "Побєда коммунізма во всьом мірє - нєізбєжна!"
За столом - президія, троє, мабуть, ті, що треба.
Півсотні стільців не заповнені і на третину. Володимир знітився і не знав, як себе повести. Хтось поряд з ним поздоровляв його, хтось у президі§ шелестів паперами.
Прийом почався якось буденно і непомітно. Через процедуру вступу пройшло вже троє солдат.
Нарешті, викликали Врубеля.
- Устав вивчив?
- Вивчив...
- Програму читав?
- Читав...
- Цілі та задачі парті§ розподіляєшь?
- Так...
Всі ці запитання і церемонію Вовчик вивчив років з десять тому, коли вступав до Комсомолу.
- Ти краще ось що скажи, Володя, - по-свійськи попрохав полковник Далаян, який давав Врубелю рекомендацію, - ти згадай зараз найважливіше з свого життя і проаналізуй. Ти побачиш, як мало зроблено, як багато ще треба попрацювати...
Вован і сам частенько обмірковував своє доармійське "існування" і прийшов до висновку, що жив раніше до соромного погано, майже мерзотно.
Ну, вважався здібним у школі, ну, попав, завдяки срібній медалі, на економічний факультет Московського університету, ну, довчився до третього курсу - начебто непоганий початок! А потім безглузде кохання, сліпа любов до Тані. Весняно§ сесі§ за третій курс не здав, навіть не порадився ні з ким, кинув навчання і подався у Суріковське училище, де до осени малював, малював, малював... А далі, восени п'ятдесят сьомого пішов служити у Радянську Армію.
Правда, прийшлося нелегко. Попав у Забайкалля, хлопці у роті молодші на три роки, але служити треба. І згодом десантника Сербу зробили вправним солдатом і свідомим громадянином.
Коли після успішних дивізійних маневрів полки вишикувалися нагородження найкращих во§нів, командир 15-§ танково§ полковник Далаян прилюдно відмітив геро§чний вчинок десантника Врубеля, який під час форсування гірсько§ річки Онон помітив і, відчайдушно перехилившись, вихопив з хвиль товариша, що зірвався з попереднього танка, а течія несла його під траки Володькино§ машини.
Врубеля викликали зі строю до командування. Карбуючи крок, він наблизився до маскіровочного пологу, під яким ховалися від шаленого сонця та гарячого вітру з просторів Гобі батьки-командири.
- Заробив ти, хлопче, відпустку у рідні місця, - похвалив солдата полковник Далаян. - Хоча ти такий у нас сьогодні молодець, що я тобі будь-яке прохання задовольню. Ну, проси, чого бажаеш?.. Нічого не треба? Кумедний же ти, хлопче. Тоді тобі самий час до парті§ приєднатися. Не хвилюйся, я тобі сам рекоменндацію дам! - власним голосом вимовив сивий полковник і потиснув Врубелю руку спітнілою долонею...

"Мамо, не турбуйся за мене, я ж десантник. А це не тільки, як у нас кажуть, тримайся за скобу і не падай. Десантник - людина творча. Інакше не можна оволодіти плацдармом, закріпитися. Закріпитися іноді зовсім одному..."
А в Москві мама, страшенно хвилюючись, перечитувала нерівні рядки, не уявляючи, проте, як же воно в дійсності важко всидіти на броні шалено стрибаючо§ "Т-54", вправно зіскочити, навалом бігти у єдиному пориві, стріляти - бажано влучно, волати у запалі дзвінкі однозначні слова, перемахнути бруствер, зламати опір, перемогти...

Ілліч на стіні підняв очі від загидеченого мухами аркуша "Правди" і кумедно всміхнувся Володимиру Врубелю, десантнику 15-§ танково§, свіжоспеченому більшовику...
Таня часто листувалася з Вовчиком, писала, що чекає не начекається, добре вчиться, мріє одружитися з ним.
Строк служби у суворій Забайкальській западині партія та уряд встановили в два роки, і тому у серпні 59-го сержант Володимир Врубель одним з перших одержав демобілізаційні документи, і - прощавай, Забайкалля!
Байкал про§жджали ніччю. Володька вийшов у тамбур і разом з гуртом пасажирів вдивлявся в розчинені двері, де в скелях кипіли бурхливі хвилі славного моря. У вагоні, звичайно, співали "... ей, Баргузін, пошевєлівай вал, мулодцу плить нєдалєчко...", прожектор локомотива химерно стрибав по гранітних брилах, а по§зд мчав та мчав.
Гуркотів у тунелях, лунко і радісно волав посеред бескрайніх лісів, залишав позаду великі міста і невідомі села. Вздовж колі§ панувала модринова тайга, потім почалися березняки, розпогодилось, посвітлішало навкруги і осіннє вбрання лісів заграло жовто-гарячими фарбами.
Хотів відстукати телеграму Тані, та забарився, а черга до віконця витягнулася чимала. У останню хвилину що-духу помчав , наздоганяючи вагон. На наступній станці§ відіслати телеграму не вийшов. Вирішив явитися сюрпризом, без попередження.
У по§зді клацав у доміно з тихоокеанськими моряками, веселими хлопцями - підводниками. Вони, як виявилось, прямували до Донбасу.
- По§хали, танкісте, з нами. Не пожалкуєш, - запрошували Володимира.
Хоча, правду кажучі, вони і самі не були впевнені, що до§дуть до Донбасу. Стільки принадних важливих будов зустрічалося по дорозі! І скрізь хороших роботящих хлопців приймуть з розкритими обіймами...


Семен мав на увазі продовжити, якщо вдасться, навчання в університеті. Хлопці з економічного, з якими він листувався час від часу, писали, що декан пам'ятає історію з Сербою і схильний клопотати про поновлення його на третьому курсі. Про цю ж можливість писала й Галина, теж колишня окнокурсниця, а ще раніше навіть однокласниця - вони разом закінчили школу у Дніпровську і разом вступили до універсітету. Тепер Галя успішно фінішувала - напередодні захистила диплом.
"Сьомо, ти не розумієш навіть, які в мене перспективи. Досвідчених економістів на перифері§ невистачає, а народне господарство у нас, сам знаєш, чимале.
І вже відбувся розподіл молодих спеціалістів. Я обрала Камчатку. Як я шкодую, що завтра вже треба §хати, і я з тобою не побачусь. Якого ти дурня зваляв тоді, залишивши університет. Але посмій тільки не поновити заняття - вб'ю..."
Далі вона ділилася враженнями від Всесвітнього фестивалю молоді, який саме почався у Москві...
Звичайно, він зваляв дурня, але зараз вже не шкодував як раніше тому, що опинився в решті-решт у армі§. могутній військовий організм, де все вирішує дисципліна, чітке розуміння іде§, вміння особливого складу, прищепив хлопцеві зовсім нове раціональне розуміння місця системи, організаці§, обов'язка в житті людини. А нові принципи, з якими молодий більшовик повертався у цивільне життя, - як можна не цінувати §х? На суді своє§ совісті він відніс ці два роки до щасливих.
В армі§ Семен уперше відчув себе мужчиною, людиною, на яку може покластися суспільство, відчув себе заступником мільйонів людей.
Проте, повернутися в університет намірювався твердо.
- Вчись, чортяка! - писав йому і шкільний товариш Костя Костенко. А Костя завжди приваблював Семена саме людськими якостями.
Одного разу, після екзаменів, перейшовши у десятий, усім класом побігли на Дніпро купатися. Посеред ріки велично випливав з туману Рябий острів, - блакитна шхуна хлопчачих мрій.
- Хто до бакена перший допливе? - Закликала, стягуючи платтячко, Валя, про яку всі в класі, а може і в усій школі знали, що вона закохана у Костю, і що й той теж не байдужий до дівчини. Юрба прожогом кинулася вологим піском, шубовснули хто як у воду. Попливли навипередки до червоного конуса, що мотався на заякореному плоту метрів за сто від берега.
- За півкабельтова, - поясняв Костя, мріючи стати "корабелом", будувати океанські лайнери.
Судорга звела Сьомі ліву ногу, і він, навіть не зойкнувши, злякався, збився з ритму. Костя випадково озирнувся і не побачив приятеля. Блискавично пірнувши позад себе, він трохи понишпорив під водою і знайшов Семена. Красиво, по-флотському схопивши невдаху під пахву, відбуксирував його на мілководдя.
- Спасибі, - отямившись прошепотів тоді Семен.
- Чого там, топай на здоров'я, тобі он ще куди дойти треба, - махнув вгору, у бік сонця Костя...

Коли під час форсування Онону з сусідньо§ "Т-54" зірвався єфрейтор Одуд з друго§ роти, Семен, не роздумуючи, схилився над потоком, ухопив того Одуда за якусь там збрую і нелюдським зусиллям висмикнув з річки на броню танка. Все ж таки, вибило Одуду декілька ребер траками, але Семен утримав його поки інші хлопці не допомогли.
- Спасибі, - сказав потім, коли повернувся з госпіталю, єфрейтор своєму рятівникові.
- Чого там, - відповів недбало Семен, - топай на здоров'ячко. Тобі он ще куди треба дойти, - показав кудись угору, в бік сонця, і всміхнувся, згадавши, що вжив Костіні слова.

Та в житті, на жаль, не все йде по плану. Сам Костянтин зразу після десятирічки відслужив у армі§, у звичайній піхоті, бо у флот за станом здоров'я не взяли. Потім рік водив трактор під Кокчетавом, захворів легенями, повернувся з цілини у рідний Дніпровськ, де влаштувався у електроплавильний цех великого номерного підприємства. Поштова скринька обігріла і на свадьбу презентувала двікімнатну квартиру. Женився на тій самій Валі, яку кохав з шкільних часів. І вже Ларисці §хній минуло два роки.
У останньому листі Костя гаряче поздоровив друга з демпелєм.
- Молодець, Сьомо, людиною стаєш. А то я вже думав, було, чи не пустоцвіт ти... Все тоді тобі, після школи, якось не вдавалося.

Москва, куди Серба при§хав увечір наприкінці серпня, здалась йому трохи сумною. Щойно закінчився Всесвітній фестиваль молоді, місто ще було по-святковому прикрашене, ще не всі делегаці§ роз'§халися і на вулицях чимало урочистих людей, продовжувались різноманітні концерти на відкритих естрадах та майданчиках, але, як завжди після свята, відчувався легкий жаль, якийсь дивний ліричний задум на обличчях людей і присмерк у міському пейзажі.
Семен жалкував, що не встиг застати свято, і, вийшовши на Комсомольську площу, з насолодою пірнув у метро, хвилюючись, став на щабель ескалатора, щасливо усміхаючись таким знайомим обличчям, таким рідним світильникам, зайшов у дзвінкий блакитний вагон і, з насолодою дихаючи прохолодним повітрям підземно§ залізниці, весь віддався чудовому почуттю польоту. На "Білоруській" солдат вийшов і далі потихеньку почимчикав вулицею Горького, дивуючись приємним перемінам, що сталися в столиці за такий порявняно короткий строк. На площі Маяковського не витримав і купив-таки, наче маленький, морозиво. "Пломбір слівочний" став за час Сьомино§ відсутності в Москві ще солодший і ще привабливіший. Володимир Володимирович дружньо всміхнувся з недосяжно§ висоти Парнасу, музей-майстерня Сергія Тимофійовича Коненкова, як і раніше, лагідно приваблювала зір дерев'яними конями. Та на цей раз Семен до Коненкова не зайшов. Незабаром він дістався до Центрального Телеграфу і з радістю пірнув у знайомий туалет напроти Телеграфу на початку провулка МХАТ, колишнього Камергерського. Настрій покращився, і ноги перенесли дембеля Семена до театру Єрмолово§, а саме до кафе в стінах цього театру, що звалось "Марс", а студенти МГУ звали його "Срам", бо назва була прикріплена до стіни вертикально, - читай, як тобі подобається... Щось підсказувало Сьомі не поспішати на зустріч з Ніною, і він не поспішав.
Вже о першій годині ночі він вийшов з метро на станці§ "Сокіл", пересів у тролейбус і до§хав до Покровського-Стрєшнєва, де в невеличкому дерев'яному будиночку знімала кімнату Ніна.
Семен не побачив світла у знайомих вікнах і подумав, що Ніна спить. Підійшов до хвіртки, щоб подзвонити, але в цей момент з-за року виринула "Побєда", хвацько затормозивши, гойднулася на ресорах, і з дверцят висипалось декілька п'яних парубків та дві дівчіни.
Невпевненою ходою Ніна пройшла декілька кроків.
- Семен? - Хрипло спитала у солдатсько§ постаті, що закам'яніла біля паркану.
- Так, це я, - відповів танкіст, і йому підкотила до горла гірка образа.
Компанія підійшла до них, розглядаючи Семена.
- Нінка, і ето тот самий твой конквістадор? - Запитав якийсь рябий розхристаний телепень. - Он нє проізводіт впєчатлєнія. Как служілось, мальчік? Родіна тєбя нє забудєт...
- Поговори, паскудо, - стис кулаки Серба.
- Не треба, джентльмени, - розвела §х Ніна.
- І чому ти у такому вигляді, не міг переодягнутись у цивільне? Аби соромитись, - прошепотіла вона, з огидою торкнувшись гімнастерки. На ній була сліпучо біла блузка і червона сукня. У яскравому світлі тротуарного ліхтаря Семен розгледів на грудях Ніни, туго обтягнених блузкою, сліди чиє§сь масно§ п'ятірні.
- Хай хоч руки миють, коли лапають, - в'§дливо розсміявся Серба і раптом заліпив Ніні здорового ляпаса.
- Он ти як, солдафон, - істерично скрикнула Ніна.
- Бидло, сволота, недоук, - вигукувала вона, а компанія дико іржала, хапаючись за черева.
- Бийте, його, хлопці, - зле прохала, майже вимагала Ніна, але "джентльмени" не виказували охоти наблизитися до розлютованого Семена. Він подивився на них трохи і, повернувшись, пішов собі вулицею, майже відразу щезнувши у темряві.
Йшов і йшов, спочатку Ленінградским проспектом, а через годину досяг Білоруського вокзалу. Зайшов у вокзал, скористався туалетом та випив стакан кофію з молоком у цілодобовому буфеті і з'§в холодну котлетку зі скибочкою хліба.
Посидівши з півгодини в одному з залів чекання, пішов знайомим шляхом, що його вже прокрокував напередодні в день - вулицею Горького. Так непомітно достався до Червоно§ площі.
"Начінаєтся зємля, как ізвєстно, от Крємля..." Незважаючи на ніч, бруківкою гуляло багато народу. Біля гостинно напіввідчинених дверей Мавзолею завмерли вартові. Прожектори освітлювали площу з даху ГУМу. Тьмяно виблискували багнети. На граніті сакрально§ могили тепер викарбувано два слова. Над куполом Кремлівського палацу струмонів червоний прапор. На Спаській башті куранти дзенькнули чверть на п'яту.
Навкруги гомоніли, бринчали на гитарі, співали нечуваних Сьомою пісень.
Семен згадав, як він перед демобілізацією по§хав у відрядження до Чіти одержати у політвідділі війскового округу партійний квиток. Майже шість годин довелось §хати по§здом, а все через те, що хтось десь забув надіслати належну кількість квитків у політвідділ дивізі§.
Парторг полка майор Пархомів не встигав відповідати на запитання молодих комуністів. Дискусія точилася, звичайно, навкруги рішень XX-го з'§зду парті§. І хоча всі начебто розуміли суть, Пархоміву доводилось відповідати на безліч найрізноманітних "чому".
- Не бійтеся казати в вічі правду, - висловився наприкінці Пархомів, - і тоді вам буде легко працювати в масах, а народ, з яким радяться, досягне небачених височін...
"Не бійтеся казати в вічі правду. Як партія, як XX-й з'§зд, як ЦеКа. І не соромтесь працювати сумлінно. Бо праця - джерело цивілізаці§."
- Легко присовітувати, важко виконувати, - зітхнув Семен. Щось повело його до рідного університету. Ось і Манежна площа, а ось і чавунні ворота до знайомого навчального корпуса. Пам'ятник Ломоносову. Семен сів на садову лавку, замислився. Тепер він знав, що робити далі. Треба завтра ж по§хати у Дніпровськ, провідати маму, діда Калістрата Гордійовича, Костю і - за працю. А університет закінчити обов'язково. Але - заочно...
На душі стало спокійніше. Рясні кущі бузку майже скрадували гамір машин і людей з вулиці Горького, і тому Семен куняв-куняв на лавці і мабуть трохи заснув. Коли добре змерз, то враз прокинувся. Вже добре розвиднилось, і Сьома поплентався до метро, щоб забрати з камери схову на Казанському вокзалі невелику валізку та речовий мішок. Навіть не чекавши, що вийде так швидко, усі справи по відновленню свого навчання на економічному факультеті Серба оформив за пів-дня. Не знайшовши нікого з однокурсників, бо всі вже роз'§хались за призначеннями, Семен подався на Курський вокзал і, продершися скрізь несчисленні черги та товпи бажаючих кудись §хати, на диво, без проблем у військовій касі взяв квиток до Дніпровська.


* * *

То була дійсно неможлива ніч. Вірніше, то сталося увечір 25-го вересня. Годині о десятій Сьома вийшов з кафе системи Громадхарчу невідомого номера біля Палацу Будівельників і наструнчився у сусідній невеличкий парк Пушкіна. Білявий інженер з коксохімічного заводу, з яким познайомився у черзі за пивом, по-товариському помахав йому з-за столика і сказав сво§м друзям, що одностайно повернулися услід Сьомі:
- Гарний хлопчина, танкіст...
На галявині біля танцювального майданчика товклося до біса парубків, ретельно й неретельно одягнених дівчат і навіть гурт кволих дістрофічних пенсіонерів. Увесь цей натовп крутився, створюючи той барвистий табір, про який кажуть, що він - море людське.
Квитків на танці у касі, звичайно, вже не залишилось, і тому Семен під шалений гуркіт духового оркестру, що безладно бацав заморський фокс, почав проштовхуватись до входу, намірюючись, як то іноді вдавалося, шуткуючи, прокрастися повз контролерів, або хоч подивитись крізь грати огорожі на казкових дівчат, що юрмились по краях майданчика, нещадно облиті дешевими одеколонами, намазюкані помадою, закуті в намиста, цепки, браслети, каблучки. Серіжки та кліпси з міді, алюмінію, дерева і просто з скла блищали і переливалися на дівчатах як східні коштовності. Оркестранти із завзяттям дмухали в труби, били в барабани, відбивали ритм ногами.
Та ось якийсь гамір привернув увагу Семена. З танцювального майданчика, розсовуючи тіток-контролерів, продираючись кріз натовп мріючих зайти потанцювати, вилупилося дві дівчини. Поправляючи розкуйовджені зачіски, вони розчинилися в народі.
- У-лю-лю! - Донеслося з майданчика, де саме скінчився танець.
- Бий стіляг! - Смачно вигукнув хтось, і вже не один-два, а десятки людей рвонули з загородки, збиваючи з ніг контролерів. Всі захвилювались, повертячи запитливо голови, питали одне у другого, де стіляги, кого бити.
Дві дівчини, одна в червоному, друга в білому платтях спершу начебто щезли у натовпі. Але ось Семен побачив §х біля зелено§ огорожі у початку але§. Що сталося з людьми?
Людське море гуло, клекотало, пінилося. Ось декілька чоловік потягли червоне плаття у ліву алею. Коли Сьома домігся, розштовхуючи щільні ряди відпочіваючих, дівчини у білому, §й вже не можна було позаздрити.
Неголений тридцятирічний велетень занурив волосату п'ятірню в зачіску дівчини і методично тикав лице §§ в урну з сміттям, приправляючи сво§ ді§ першосортними матюками. Інші били §§, хто куди попаде. Семен побачив лице дівчини, запаскуджене плювками, пилом, недокурками, що пристали до шкіри.
- Що ж ви робите?! Фашисти! - Несамовито, майже плачучи, викрикнув Семен. - Схаменіться, сволота!..
Але ніхто його не почув, бо не побажав почути.
Нарешті йому вдалося стати поряд з жертвою мордобою. Він розгледів страшенні синці під очима і заплакані очі, які вона закрила. Стояла, не обороняючись, і дрижала від жаху. Семен схопив §§ за руку, зловчився і рубонув носаком черевика велетню в черево, потім, скориставшись з метушні, потягнув біле платтячко крізь кущі зелено§ огорожі у темну гущину знайомого парку.
Дівча бігло за ним, раз за разом спотикаючись та падаючи. Знову він піднімав §§, стряхував, волік далі, натикаючись на бузкові кущі.
Ззаду ревла людська лавина. Галас десятків голосів, що злився в навальний гуд, в страшне одностайне сопіння череди, яка мчить, осатаніла, спантеличена божевільним бугаєм, не слухаючись пастуха, не розбираючи дороги.
Невдовзі §х наздогнали і, не звертаючи на Семена ніяко§ уваги, наче його не було, наче він не бився праворуч та ліворуч, наче не галасував несамовито, накинулись на біле плаття, зірвали легку тканину, збили свою здобич на траву, важко сопучи, здерли білизну і схилились, відпихуючи одне одного, над ще не загидеченими білими грудьми, над ще не сплюндрованими дівочими стегнами.
Вона дрижала, чекаючи на останню мерзотну хвилину, і все ж таки знайшлася в не§ пружна відчайдушна сила, що видерла §§ з цупких пітних рук, але і зіп'явшись на ноги, треба було бігти далі. Та все ще було проти не§, і навіть зірки не присвітили §й шлях, і навіть бузок немилосердно хльоскав §§ по заплюваному обличчю, по закритих від жаху і сорому очах, - наче §й було ще замало одержаного катування...
Нарешті Семен, який важко біг поряд з нею, витяг §§ на якусь алею, і вони стали біля парково§ скамейки, знаючи, що погоня ось-ось знайде §х.
- Ти не біжи тільки! Не біжи, а то вони вб'ють, якщо будемо бігти, - благав Сьома. Дівча мовчало. Мовчало осоромлене рожеве тіло.
- Все буде гаразд, зараз міліція нам допоможе. Тільки не біжи, коли вони нас знайдуть...
Через секунду §х знайшли, а ще через секунду біля скамейки знову вирувало море людське, але при світлі ліхтарів ніхто не наважувався §§ вбити, тільки гидко реготали, розглядаючи §§ голу.
Семен зняв піджак і огорнув §й плечі. Білявий мужчина виліз на скамейку і почав усовістляти натовп, по-усякому благав нахальних парубків.
- Хіба ж так вчать, хлопці? Наче ви не комсомольці... Хіба так прищеплюють добрий радянський смак, що ж ви робите, іроди? - Звертався на§вний чоловік. - Адже це злочин! Це - дико!..
Семен впізнав інженера, з яким познайомився у черзі за пивом. В ту ж мить інженера смикнули за штани, він поточився і упав у натовп, проміж людей, прямісінько на чиюсь фінку, і тихо зойкнув, і тим відвернув увагу хуліганів, що кинулись геть від його непритомного тіла.
Серба схопив дівча за руку, і вони знову кудись бігли, і знову декілька чоловіків невідступно §х переслідували, а коли дорогу перетяв паркан, у дівчини вже не стало сили перелізти через залізні грати.
- Лізь! - Наказував Семен, але вона лише знесилено прихилилася до грат.
За парканом текла вулиця, і на ній, як великий корабель, світився сотнею ліхтарів та вікон Палац Будівельників. Через дорогу бігли два міліціонери і зграйка дружинників. Прямо §м на руки перекинув Семен тіло непритомно§ дівчини і одержав у ту ж мить солідний удар під груди.
Коли він отямився, навкруги нікого не було, зате весь парк наповнився міліцейськими свистками. Семен визнав за краще вийти на алею і змішатися з людьми.
На площі перед Палацем вирував натовп. Декілька міліцейських машин і одна "Швидка" гуртувались біля колонади. Парадними східцями пронесли у санітарну машину білявого інженера, і ось вже ген за рогом вулиці пролунала сирена "Швидко§" і зник червоний хрест §§ ліхтаря.
Натовп вирував і невблаганно вимагав на розправу стіляг, кидав каміння у вікна Палацу. Далеко за північ розійшлися останні, міліція відвезла десяток найвідвертіших хуліганів, і Сьома побрів начебто додому.
Але декілька годин безцільно брів містом, дрижав при згадці про страшенні поді§ і з важкою головою пішов ранком на роботу.


У цеху нікому не розповів про учорашнє, настільки диким усе це здавалось. Хотів поділитися з Краміновим, але парторга не знайшов.
Та після зміни Семен не витримав і по§хав напрямки у Палац Будівельників. Там він легко знайшов кімнату з табличкою "Штаб народно§ дружини" і рішуче штовхнув двері.
За столом, вкритим неодмінною червоною матерією в чорнильних плямах та заваленому політичними брошурами і газетами, сиділо четверо чоловіків, ще хлопців.
Один з них, блідий і худорлявий наче циган, з аскетичним лицем, запитливо глянув на Семена. Ще одного Сьома впізнав, - то був Кірпічьов, вони вчились колись разом у шостому класі. Як звали "Цеглу", Семен не пам'ятав.
Усі вони нахабно витріщілися на відвідувача, і треба було що-небудь сказати.
- Я, власне, маю відношення до тих дівчат, яких учора мало не вбили, - вигукнув Семен, а вийшло тихо, наче прошепотів.
- Я ж казав, Діма, - звернувся до "Цегли" рожевощокий активіст, - що сьогодні по цих стиляг-сцикух ще не один гість пожалує...
- Мнє знакомо твойо ліцо, парєнь, - уважно придивляючись, уголос міркував Кірпічьов, - нє заметалі лі тєбя уже етім лєтом наші патрулі? Пріводи імєєшь?..
- Ні, не затримували, - розчарував його Семен, роздратовуючись, - просто ми колись разом вчилися у третій школі...
- А, згадав! Серба, здається? Як же, давно справа була, - засміявся Кірпічьов. - Ти якось пропонував на лисині географа крадькома написати "Антарктида" хімічним олівцем. От ми тоді реготали... Знаєте, товариші, у нас географ був, так він під час упиту учнів засинав...
- Добре, потім про це розповіси. Не забудь згадати, що тебе "Цеглою" дражнили, - урвав його Семен. - Я хотів би взнати адресу дівчини в білому платті. Вона мені ключа від квартири сунула учора, коли за нею гналися...
І він для підтвердження подзеленчав ключами в кишені.
- Ну тоді глянь там адресу в журналі затриманих, - ліниво дозволив білявий в окулярах, що угадувався тут головним, Кірпічьову.
Той устав, підійшов до подряпаного сейфика, відімкнув його і витяг з нутрощів залізно§ скриньки, де в сутінках блимнув "ТТ" та скупичилися пачки якихось документів, товсту коморну книгу, в якій ретельно велися записи винуватців різних "ЧєПе".
- На! Записуй! - показав Кірпічьов, і Серба занотував на клаптику "Індустріального Заднєпровья" адресу.
- Бувайте здорові, хлопці-молодці, - промимрив у дверях Семен...


* * *

- Не треба було шльондратися уночі, - виказувала не раз Анна Герасимівна, - а тепер чого ж, не рюмсай!
Марина лежала на канапці, вкрита картатою вовняною ковдрою.
Минула неділя після тіє§ пам"ятно§ ночі. Майже заго§лись подряпини, зійшли синці, але серце переповнювала образа.
- Хіба то люди бігли за вами? Зграйка хуліганів, бандитів, - заспоко§ла §§ мати.
Але посмів же лейтенант Кірпічьов у відділенні міліці§ впевнено сказати:
- Про яку там "справу" мова може йти? Не перебільшуйте. То ж вас народ вчив... Зовсім знахабніли, стіляги кляті!
"Народ вчив!" Після цього навчання подруга Марини Соня, що при§хала до не§ погостити з Одеси, опинилась у лікарні, а Марина хоча і залишилася вдома, але й досі не може оклигати від побо§в і наруги...


* * *

Трамвайчик, щільно набитий людьми, боязливо видзеленькує на поворотах, підстрибуючи на стиках. Сьому придавили до кондукторки, а дівчат понесли на середину вагона.
Семенові соромно. Він поліз було до кишені в штанях за міддю і напоровся на круте кондукторкине стегно. Ну ти, чорт! Сьома поквапливо завертає руку вгору і достає з верхньо§ кишені десятку.
Хоча, по правді, кондукторка, здається, не відчуває ніяковості. Напроти. Семен чоловічим інстинктом зрозумів, що вона прикипіла до нього.
Відгоняючи неслушні думки і ще запалений відвіданням лікарні, Сьома наважується підняти очі і якомога спокійніше спитати в не§, чи не знає вона кого-небудь з чарівноярських кондукторів. От якби трапилось, що вона саме сусідка тіє§ шльондри Едькино§.
- Ні, з чарівноярських нікого не відаю, не знаю, - посміхаючись відповідає жінка, струшуючи сумку й вишукуючи на дні мідяки. - Правда, я сама на Чарівному Яру мешкаю...
Останні слова блондинки остаточно відхиляють Семена від зрадницьки близького §§ черева.
- Та паскуда має бути саме такою, - міркує Сьома і уважно розглядає вгодовану шуйцю блондинки з дешевим каменем "під рубін" на вказівному і з катушкою квитків на підмізинному пальцях.
Інтуітивно, шкурою він відчуває наближення чогось важливого, наче початок рейду у ворожий тил, і поринає в розмову, безтурботно кидаючи:
- Ну, якщо ви з Чарівного, тоді передавайте привіт Едіку.
Сьома дрижить, як рибалка над сво§м знаряддям, і як смикання велетенсько§ щуки сприймає здивований вигук кондукторки:
- Та шо ж ви прикидались? Я згадала - ви той товариш Едіка, про якого він мені щось учора казав. Чого ж ви не прийшли? Я таких смачних вареників наварила, самогоночки класно§ достала... Цікаво, почому зараз яблука у Тирасполі? - Раптово перемкнулася вона.
- Яблуки? Та хто як загилить, - навмання сказонув Семен, вже відчуваючи в руці туго натягнуту волосінь удачі.
Тим часом дебела блондинка оцінюючи розглядала Семена.
- То заходьте сьогодні, мій обіцяв до друго§ години бути. Якшо, звичайно, не затримається у сво§й клятій типографі§. Теж мені посаду знайшов - складач! Соромно у трампарку розповісти - засміють дівчата...
Сьома поквапливо погоджується і, обіцяючи неодмінно сьогодні ж зайти, протискується до дверей.
Потім він довго сто§ть на зупинці, дивиться услід жовто-червоному вагону і нарешті ретельно записує в записну книжку його номер - 218...

На слідуючий день, після відвідання лікарні, пірнувши у набитий людьми, як оселедцями, трамвай, Семен прямує на роботу, впевнений, що завдяки випадку він тепер в перший-ліпший час має можливість взнати у адмінистраці§ трампарку і типографі§ прізвища геро§в чарівноярсько§ пакості.
Якби не треба було поспішати на зміну, Сьома по§хав би туди негайно. І думки його повернулися до дівчини, побачено§ ранком у лікарні, до Людмили!
Коли вони, тобто Марія, Надійка и Сьома, зайшли у вестібюль, бабуся в білому халаті у відповідь на запитання, чи тут ще лежить Людмила Н., відіслала §х до чергово§ сестри.
"Кочергова" сестра, як §§ одразу прозвав собі Семен, пірнула очима у журнал регістраці§ і, відшукавши необхідне прізвище, пояснила, що хвору переведено вчора до ізолятора, і що провідати §§ можна лише з дозволу головного лікаря.
В той же час, розуміючи, що відвідувачі тлумачать переселення Людочки до ізолятора як погіршшення §§ становища, сестра скриплячим монотонним голосом заспоко§ла §х, сказавши, що все ще може налагодитись. До того ж головний лікар зараз у себе в кабінеті і, якщо вони бажають, то мають нагоду зайти до нього за дозволом на побачення.
Сьома хутко піднявся на другий поверх і постукав у двері з акуратною табличкою "Главврач".
Доброзичливий жіночий голос попрохав його заходити, і з-за столу, що був завалений довідниками, стетоскопами, якимось нікельованими судинами та іншим медичним мотлохом, на нього глянула ясними очами лікарка з свіжим, майже святковим лицем.
Сьомі здалось незручним ламати §й відмінний настрій розпитуванням про здоров'я Людочки і прохати дозвіл на побачення, проте він переборов себе і розповів, що його привело до не§.
- А ви ким §й доводитесь? Чоловік? Якщо не родич, так нічого й думати про побачення, бо Людмила весь час на кисні, і §й буде важко вас бачити.
- Я корреспондент "Задніпрівського комсомольця", - раптом експромтом збрехав Сьома і, все більше стверджуючись у новій ролі, витягнув і показав лікарці якесь посвідчення в червоній обкладинці.
Лікарка враз стала заклопотаною і обережно спитала Семена, про що він має на увазі писати відносно Людмили Н.
- Я надішлю вам газету з нарисом, - солідно пообіцяв Сьома, а лікарка тим часом піднялась і вказала рукою на вішалку, де висіло декілька боляче білих халатів. Ї§ чудовий ранковий настрій було зіпсовано візитом бравого газетаря. Вона вже ні про що не розпитувала, і навіть коли Семен зняв з вішалки три халати, нічого не сказала, лише відмітила цей факт гострим поглядом - "Чи не комісія бува?"
У вестибюлі Семен, який збіг східцями хуткіше лікарки, встиг розтлумачити дівчатам ідею з кореспондентом. Вони схвально кивнули і, натягуючи халати, попростували за Семеном та головним лікарем вздовж цокольного етажа.
Ізолятор уявляв собою низеньку тіснувату кімнату на два ліжка, в яку через оббите марлею відчинене вікно скупо сочилося сонце.
На першому від дверей ліжку, напівлежачи, напівсидячи, спиралась на десяток худих казених подушок жінка з темнобрунатним старечим лицем. То була Людмила.
Неспроможна навіть слово мовити, вона одними лиш віями схвалювала стрекотіння дівчат. Сестра принесла стільці, і всі повсідалися біля ліжка. Лікарка, вибачившись, залишила §х на самоті.
Семен обдивився палату. В глибині ізолятора стояло ще одне ліжко, але воно гуляло прибраним, наче на когось чекаючи.
На шафці біля Людмилиного ліжка дійсно лежала гумова подушка з киснем. Там же блищала склянка з наполовину випитим кефіром і ціла випічка. Стрункі ноги Надійки нервово відбивали якийсь ритм.
Сьома почув, як Марія шепотіла Людмилі про нього, мовляв, новий хлопець у нас у цеху, добра душа, на реверсівці вколює. Людмилині ві§ зрозуміло впали.
Легко було збагнути, що розпитати §§ не вдасться. Розмова така розпекла б §й душу спогадами.
По ній видно було, як вона страждає. Басисте хрипотіння виривалося з легень з кожним видихом. Нарешті, вона прошепотіла, і важко було дивитись, яких зусиль це §й коштувало: - Спасибі, дівчата!..
А на Семена лише подивилася з подякою.
- Мені так важко тут... жахи різні... страшно... Сестра заходить рідко, а я вже й ложечки не втримаю... постукати в склянку... Мабуть, я вмру - вони зовсім не лікують мене... Один пірамідон... Хіба то ліки?.. Заберіть мене... О, як я боюсь!..
Ї§ хриплий шепіт урвався, ві§ опустилися, і тільки не то стогін, не то плач виривався з грудей. Сестра, що зайшла, відкрутила вентиль і піднесла мундштук шланга, із якого з сичанням виривався кисень, до рота хворо§.
В голові у Семена билися протиріччя. Адже якщо не чергує сиделка, то це - неподобство! А чому, дійсно, один пірамідон? Людина має вмерти, і ніхто, ніхто, ніхто, крім лікарів, неспроможний вже допомогти §й, а вони відмовчуються. Гаразд! Він розбиреться в усьому.
До палати зайшла головний лікар і мовчки вказала на свій годинник. Відвідувачі залишили на шафці пакунок з виноградом і відрахували сестрі півтораста карбованців, - купіть, будь ласка, нашій Людмилі все, що буде необхідно. Старенька спокійно хитнула головою.
Коли вийшли знову у вестибюль, головний лікар зазирнула Семенові в очі, зважуючи, як зрозумів кореспондент побачене. Семен в свою чергу відчув, що лікарка набивається на розмову і, мовчки погодившись, подався за нею до знайомого кабінету на другий поверх.
Йому не прийшлося ставити питання. Коли він зняв халат і сів у крісло, оббите коричньовим дерматином, лікарка автоматично полагодила зачіску і впевнено почала говорити першою.
- Я вже знаю ваше враження, товариш... ?!...
- Серба, - підказав Сьома.
- ... товариш Серба. Мовляв, мерзотники, забули свій обов'язок і тому подібне. Одначе я скажу вам усе, навіть те, чого я , як лікар, не повинна говорити. Так-так! Не повинна. Є речі, проти котрих ми безсилі. - Вона навіщось взяла зі столу скельця у витонченій металевій оправі, протерла §х і обережно наділа.
- Хвилюється, - подумав Семен, роздивляючись лице, з якого вже давно випарилась безтурботність. Він мав багато чого заперечити, та не став §§ перебивати.
- Людмила Н. надійшла до нас 12 червня, - продовжувала головний лікар, немов би оправдуючись, - ось §§ історія хвороби. Якщо бажаєте, погляньте...
Вона дістала з засклено§ шафи чималий том і поклала на стіл.
- Спочатку ми не здогадувалися, в чому справа, бо при опиті Люда сказала начебто застудилася під дощем. На жаль, спочатку симптоми збігалися з §§ поясненнями, і ми, не чекаючи на біду, почали лікувати, впевнені, що лікуємо від пневмоні§. Проте, через неділю картина хвороби погіршилась, і це принудило нас переглянути діагноз. Ми пізно взнали правду. У дівчини розвинувся пеніциліновий сепсіс, кандідомікоз, інакше кажучи. А ми ще поглибили його, продовжуючи ін'єктувати антибіотиками. Вам, я бачу, незрозуміло? - Винувато всміхнулася вона. - Ми, лікарі, теж не зовсім вивчили це явище. З деякого часу грибки роду кандида, з яких в основному, видобувають антибіотики, почали, при безконтрольному вживанні, розмножуватися в послаблених організмах пацієнтів. На жаль, зараз ми ще не маємо ніяких засобів боротьби з кандидомікозом, і поки що наслідок у більшості випадків - літальний...
- Смерть? - Глухо перепитав Семен.
- Так! - Зморено ствердила лікарка. - Ось чому ми і не вживаємо нічого. Ми безсилі і просто чекаємо...
- "Просто чекаємо", - пробурмотів Семен, - Вони просто чекають!..
Невже це правда, що лікарі безсердні істоти, які так спрощено дивляться на життя людини? Сьома пригадав якийсь не то анекдот, не то випадок з відомим патолого-анатомом, який начебто апетитно снідав поряд з розтятим напередодні мерцем. Навіть рук не мив.
- Притерпілися, звикли, - подумалось Сербі,- а Людмилі залишилася нерівна боротьба віч-на-віч.
Лікарка показала Сьомі чималенький стос книжок та журналів, накопичених край столу, і увімкнула вентилятор з прозорими блакитними пластмасовими крильцями. Крила злились у тремтливий диск, від якого полинула чудова прохолода.
- Ось, дивіться, періодіка. Я продивилась з колегами усю можливу літературу. Але єдине, що на-тепер є в арсеналі медицини, так це - ністатін. Вживається досі експериментально. Завтра, можливо, він буде в кожній лікарні, сьогодні ністатіну ще нема. Ви вважаєте, ми спокійно спимо вночі? Ось. Послали телеграму у міністерство, у Ки§в. А ось відповідь. "Ністатіну немає, звертайтесь у Москву." У Москву... У Москву запізнюємось, бо залишилось Людмилі небагато. Уся надія - на молодість. Молодість не раз перемагала у ще більш скрутних варіантах...
Семен наче на вогні пікся, намагаючись скумекати, що до чого.
- А якщо §§ літаком у Москву? - У відча§ запропонував він.
- Так-так... Ви, звичайно, маєте рацію, але вона вже не витримає перельоту. Це цілком виключено.
- Так що ж, отак спокійно сидіти і дивитись, як згасає людина? - Смикнувся Сьома. На початку розмови він не всьому вірив, вважав, що лікарка навмисне спотворює перспективу, але останні §§ висловлення запевнили його в безнадійності становища. І якщо зовні лікарі витримані і навіть жорстокі, то чи не ховають вони під маскою байдужості обмите сльозами страждання, страждання з того, що немає сил та засобів подолати кістляву жницю? Але чому тоді навіть сиделка не навіщує Людмилу? Чи то так треба? Чи вже і бабусі-санітарці боляче і моторошно біля ліжка приречено§ молодо§ жінки? Бо вже лікарі чекають на §§ невдачу у боротьбі за життя з хвилини на хвилину...
- Я вам пояснила все. Якщо ви дійсно бажаєте зробити схвальну справу, - продовжувала лікарка начебто насмішкувато, - якщо ви дійсно намірились погратися в шляхетність, розшукайте тих, хто §§ дійсно вбив, хто силоміць повів §§ на кримінальний, хто обдурив §§, в решті-решт! І зрозумійте, хлопче, що душевна травма, образа і кривда також вбивають, як і пеніцилін.
Семен попрохав дозволу дзвонити головному лікарю, якщо треба буде зробити уточнення, і на тому розпрощався.
Надійка і Маруся терпляче чекали на нього у вестибюлі. Лікарка не полінувалась спуститися униз разом з Сьомою, і наказала черговій сестрі без перешкод дозволяти побачення цим молодим людям у свою відсутність. Та доброзичливо усміхнулась, складаючи халати дівчат.
Трійка вийшла на свіже повітря, і важкі дубові двері надійно відгородили від них маленький, але жорстокий світ хвороб. Дівчата відшукали потрібне вікно, та крізь подвійну марльову сітку не було нічого видно. На крик ніхто не озвався. А може й озвався, та вони не почули.
У садочку проміж худорлявих миршових кленів, якось під час недільника, медики посіяли айстри, і тепер на простеньких квітниках буйно порозпукувались білі, фіолетові, рожеві та лілові квіти. Нескінченні відвідувачі під вікнами затоптали квітники, і деякі айстри було розчавлено каблуками. Семен зірвав одну білу як сніг голівку і поклав §§ на підвіконня.


Всі права збережені.

Версія 2009.04.25





 


 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"