Попри день мiсто було занурене у темряву. Сонце вже давно десь сховалося за хмарами, якi загрозливо нависали над сiрими коробками будинкiв. Туман цупкими щупальцями розтiкся по вулицях так, що на вiдстанi витягнутої руки нiчого не побачиш. Тiльки де-не-де розсiювало морок примарне свiтло поодиноких лiхтарiв. Урбанiстичний пейзаж нагадував стару пожовклу фотографiю...Була осiнь.
Здавалося, що все вимерло, тiльки одна душа пробивалася крiзь сiру густу завiсу. Це був парубок чи може чоловiк: важко сказати. Тут вiк не важливий. Людина може виглядати шестирiчним хлопчиком чи старезним дiдом, а насправдi не бути нi тим, нi iншим. Назвемо цю людину Блукачем.
Його постать у темному довгому плащi губилася у пеленi туману, тiльки стукiт каблукiв по брукiвцi сповiщав про напрям руху. Вiн шукав вихiд, вихiд з мiста. Але тiльки бiльше заплутувався у хитрих вуличках, якi дивували рiзкими поворотами та глухими кутами. Невiдомо скiльки часу вiн так блукав: секунди, хвилини, роки чи цiлу вiчнiсть. А скiльки ще буде - теж невiдомо.
Та невдовзi цi шукання увiнчалися деяким успiхом: назустрiч хтось iшов. Це теж був чоловiк, для Блукача вiн виглядав рокiв на тридцять.
- Вибачте, пане, ви не знаєте, де я можу знайти вихiд з мiста?
- Я б теж волiв це знати, - вiдповiдав перехожий.
- А ви теж його шукаєте? Може ми тодi разом його пошукаємо? - з надiєю спитав Блукач.
Чоловiк тiльки сумно похитав головою:
- Ми з вами шукаємо рiзнi виходи, нам не по дорозi...
- Що ви маєте на увазi?
- Знайдiть краще Нишпорку, вiн вам допоможе, - зустрiчний далi рушив своєю дорогою.
- Постiйте! Де менi його знайти? - марно скрикнув Блукач. Його спiврозмовник вже скрився у туманi.
Блукач знову залишався сам серед чужого та ворожого мiста. Вiн вже давно припинив вести лiк перехрестям, якi вiн пройшов, а просто прямував, куди ноги вiдведуть. Залишалося сподiватися на щасливий випадок та зустрiч iз таємничим Нишпоркою. А поки знову схожi одна на одну вулицi та темрява осiннього дня.
Проте доля вдруге виявилася схильною до Блукача: тишу мiста, як нiж, розрiзав якийсь шум. З-за рогу винирнула корчма та весело пiдморгнула яскраво освiченими вiконцями. Блукач невпевнено ввiйшов усередину: у примiщеннi було людяно, а за час шукань вiн вiдвик вiд цього. Окрiм останньої зустрiчi, вiн завжди був наодинцi з собою. А вiдвiдувачi корчми балакали, смiялися, пили, дехто навiть куняв, заколисаний неяскравим свiтлом.
Зорiєнтувавшись, Блукач пiдiйшов до людини, яку прийняв за господаря цього закладу, та тихо спитав:
- Не пiдкажете, де я можу знайти Нишпорку?
Хазяїн нiчого не вiдповiв, лише хитнув головою у бiк столика у дальньому кутку зали, схованому у тiнi. Блукач наблизився до цього столика та зайняв один iз стiльцiв. Навпроти нього хтось сидiв, та не було можливостi його розгледiти - низько насунутий капелюх затiняв обличчя. Чоловiк нiяк не зреагував на прибулого.
- Ви Нишпорка? - вирiшив проявити iнiцiативу Блукач.
- Ви можете так мене називати, - голос незнайомця прошелестiв десь у темрявi. Вiд цього голосу ставало лячно, нiби й не з людиною розмовляєш.
- Менi порадили звернутися до вас, бо ви можете допомогти знайти вихiд.
- Нi, вихiд я вам не знайду, але можу прояснити деякi питання.
Блукач не розумiв, що вiдбувається, хто цей чоловiк, i чому так складно дiстатися виходу з мiста.
- Таких, як ви, я називаю Загубленими, - тим часом продовжував Нишпорка. - Ви цiлими роками тиняєтесь по мiсту у сподiваннi знайти вихiд з нього, та не всiм це вдається...
- То я не один такий? - хлопець зрозумiв, що чоловiк, якого вiн ранiше зустрiв, теж був з Загублених. Але чому ж вiн не погодився шукати разом вихiд?
- Бо у вас рiзнi дороги, - люб'язно пiдказав Нишпорка.
- Постривайте, ви читаєте мої думки?!
- Не берiть дурного в голову! - щире обурення, - З мене просто гарний логiк, - зухвала посмiшка. - Рiч у тому, що в кожної людини є свiй унiкальний вихiд. А якби ви пiшли з iншим, то не знайшли б свого. Ви б тiльки збивали один одного з вiрного шляху.
- Тодi як же менi знайти свiй шлях? - спитав спантеличений Блукач.
- Ви його вiдчуєте. Чи навiть вiн вас вiдчує, рано чи пiзно вiн вас притягне до себе, головне вiдiзватися на поклик.
Блукач хотiв ще багато чого в нього поспитати та уточнити, але Нишпорка не вiдповiдав, можливо, вiн теж заснув. Тодi хлопець тихо встав та попрямував до виходу з корчми. Тут вiн вже зробив все, що мiг.
I знову серед туману та сiростi мiських будiвель. Вiн вже ледь втримувався вiд того, щоб не кинути це все та повернутися у затишок корчми. Та й дiйсно, що йому потрiбно там, за мiстом? Можна i тут непогано пристосуватися та припинити цi марнi блукання.
Жити тут серед темряви, без сонця, у цiй безликостi...Нi, це не є вирiшенням проблеми. Не варто здаватися, хiба дарма вiн стiльки подолав, щоб дiйшовши майже до кiнця, вiн все кинув? Блукач вже давно, майже з самого початку подорожi, не вiдчував у собi такого натхнення, надiї та вiри у свої сили. Вiн з усiєї душi захотiв дiстатися заповiтного виходу, кiнцевої мети. Пристрасть його бажання була настiльки сильною, що йому здалося, що навiть туман трохи порiдiшав. I вiн ще швидше, впевненiше рушив уперед, i туман розступався, звiльняючи йому дорогу.
На шляху з'явився височезний хмарочос, верхiвка якого ховалася десь у хмарах. I блукач зрозумiв: це воно, те, що вiн шукав. Вихiд десь там, у височинi неба...
...Першi двi дюжини поверхiв вiн подолав на одному диханнi. А далi його знов почали мучити сумнiви: а що як вiн помиляється i йде невiрним шляхом, чи може це пастка? Ще десять поверхiв, вiн вибився з сил. Дихати було важко, ноги тремтiли, а стiни давили на нього. Скiльки ще поверхiв було до кiнця - невiдомо. Деякий час перепочивши, Блукач зiбрався та подолав ще декiлька поверхiв. Там вiн зрозумiв, що бiльше не пiднiметься, та звалився прямо на пiдлогу посеред сходової площадки.
Вiн лежав на боцi, заплющивши очi, коли почув чиїсь кроки. Подивився: над ним схилився якийсь чоловiк дуже змарнiлого вигляду, зi втомою в очах.
- Я вам допоможу, пiдводьтеся. Я тут з сiм'єю поруч живу...
Попри слабкiсть, яка в ньому вiдчувалася, незнайомець допомiг встати Блукачевi та вiдвiв його до запиленої квартири, де поклав його на жорстке лiжко.
- Зараз, вам краще вiдпочити, поспати...Повiрте менi.
Якщо Блукач i не повiрив, все одно його очi мимоволi заплющилися, та хлопець поринув у глибокий, довгий сон.
Вiн не знав скiльки вiн проспав, та й це його не дуже хвилювало. Бiльше його цiкавив чоловiк, який сидiв поруч. Той побачив, що хлопець дивиться на нього, i випередив можливi питання:
- Ми з сiм'єю вже досить давно живемо тут...
До кiмнати зазирнула така ж зморена, як i чоловiк, жiнка, його дружина. Вона кивнула Блукачевi, вiтаючи його, та знов повернулася до своїх справ i забрала маленьку дiвчинку, яка до сих пiр ховалася у матерi за спиною.
- Так ось, ми такi ж Загубленi, як i ти, - продовжив чоловiк. - Тiльки з тiєю рiзницею, що ми не змогли дiстатися до кiнця, знайти вихiд. Забракло сили, i ми зрадили собi, своїй метi. От чому в нас вже нема минулої сили, хоч ми i не старi, проте змарнiли, зiв'яли. А в тебе ще є шанс дiйти до вершини. Не загуби цiєї можливостi, бо в iншому випадку на тебе чекає така ж участь, як i в мене. Я хочу тобi допомогти.
Родина дiйсно допомогла Блукачевi: дала вiдпочинок та нагодувала його, а головне дала натхнення йти далi. Йому було жаль залишати, не вiддячивши, цю доброзичливу сiм'ю. Але вiн чудово усвiдомлював, що для них вiн вже нiчого не зробить, бо вони обрали свiй шлях, а йому ще треба завершити свiй. I знову нескiнченнi сходи вверх, виснажливий пiдйом. Та на цей раз Блукач не рахував сходинки та поверхи, а просто твердо пiдiймався вверх, не пiддаючись сумнiвам. Вiн дуже хотiв дiстатися виходу та прикладав до цього усi зусилля, не жалiючи себе.
I вiн-таки дiстався останнього поверху. Залишалося тiльки пiднятися по невисокiй дерев'янiй драбинi та вiдкрити маленький люк. А вiдкрився вiн на диво легко, з нього полилося яскраве свiтло, яке спершу заслiпило очi Блукачевi своєю бiлизною. Та потiм, протиснувшись через вузький отвiр, вiн побачив, куди потрапив, та весело засмiявся.
Перед ним простягалося iнше, ще бiльше, нiж попереднє, мiсто, новий лабiринт. Тисячi вуличок закручувалися у химернi вiзерунки, та виходу з цього мiста не було видно. Шлях вiв уперед, у незвiдану далечiнь. Блукач ступив у цей лабiринт, назустрiч новим шуканням. Але iшов вiн туди вже впевнено, бо вiн перестав бути Блукачем.