Нарештi, здолавши глибокi моря
з туманом, що берег накрив,
пiд мiсяцем в хмарах, i з шумом хвиль,
на човнi з вiтрилом приплив,
в Iрландiю, знову до лiсу й болот,
до сивих високих башт,
де дзвiн дзвону Клуан-ферта
лунає в зелений Галвай,
де Шаннон униз до Лох- Дерек тече
пiд небом, повитим дощем,
сюди святий Брендан спочити прийшов
iз мандрiв у мiсце де вмре.
"Скажи менi, батько, тебе ж я любив,
як є твоє слово менi,
про дива, що важко запам'ятать
серед пустельних морiв.
Про землi, що схованi силами чар,
де Ельфiв славетний народ,
за сiм довгих рокiв, на небо шлях,
чи в землю живу ти знайшов?"
"Я речi побачив, багато речей
забуто давно у пiтьмi,
та з них лише три перед моїх очей:
Хмарина, i Дерево, i Зiрки.
Ми рiк плили й день i нiде не було
нi краю людей, нi землi,
нi човна, нi птаху не було навколо
бiльше нiж сорок днiв.
Тодi ж гул почули- наблизився грiм
i Хмара над нами зросла,
i сонця не було нi ввечiр, нi в схiд,
а захiд вогнем палав.
I з моря до хмари здималась гора,
без берега скелi її,
камiння, що чорне вiд моря сумного
з долiвки до голови.
Макiвка свiтилась вогнем, що живе,
що стухне- i знову горить.
Висока, як стовп в храмi горнiх небес,
корiнням- до пекла землi,
занурена в землю, що води її
поглинули в давнi часи,
гадаю, стоїть вона на тiм краю,
де труни могутнiх князiв.
Ми плили, допоки загасли вiтри,
i весла рухали нас,
i спрага пекла нас, i голод крутив,
i псалмiв наспiв загас.
Нарештi, як пройдено Хмари iмлу,
ми вийшли до берегiв,
i хвилi шептали у арках печер,
зтираючи геми в пiски.
Ось так нашi кiстки, - лякалися ми,
зiтруться до свiту кiнця,
бо шлях на цей берег- уверх по камнях,
нiхто ж бо його не здола.
Та рушивши заходом, зразу ж знайшли,
що стiну скель прорiзав,
фьорд в березi, - води його темно-сiрi,
де скель високих портал.
В ворота з камiння ми вигребли вмить,
проскочили, море лишив,
i тиша росою навкруг нас лежить,
здавалось, - це святiсть країв.
В долину, що срiблом цвiла, мов грааль,
а пагорби окрай- без меж,
прийшли i побачили в серцi землi,
пiд мiсяця свiтлом тьм'яним,
там Дерево, краще за тi, я гадав,
ростуть що в едемськiм саду,
i стовбур товстiше за башту стояв
й нiхто не зна висоту.
I бiлим, як взимку, моїм очам
здавалося дерева лист,
росли ж вони щiльнiш за лебедя пух:
довгi, гладкi, чарiвнi.
Здавалося нам, що наче у снах,
збiгає пiд зорями час,
i мандри завершено, без вороття
залишить подорож нас.
I в тишi, що острiв пустий сповила,
ми сумно спiвали псалми,
гадалося тихо, та голоса
як вiсникiв труби зайшли.
Аж Дерево здригнулось, листя з гiлокї
в повiтря злетiло, як снiг,
кружляя по колу, як зграя пташок,
i голими стали гiлки.
I в зорянiм небi почули ми пiсню,
чи голос, та не птахiв,
нi людський то гомiн, нi ангелiв голос,
та певно iснує ще рiд
казковий, шляхетний, що в свiтi живе
за землями втопленими,
та води глибокi, та страшнi моря
по Бiлого Дерева землi."
"Чекай-но, мiй батько, багато сказав,
але про двi речi лиш ти:
про Дерево, Хмару, та три їх було, -
про Зiрку менi розкажи."
"Про Зiрку? Високо свiтила вона
аж ген на розi шляхiв,
останнiм вогнем бiля Темної Ночi,
де брама Незлiчених Днiв,
де свiт прямовисно зривається вниз,
i лиш стара стежка бiжить,
як мiст, що прозорий, на арках стрiмких,
до людям незнаних країв."
"Але люди кажуть, що перед тим
ти був, де нiхто ще не був.
Хатiв би я чути, о отче святий,
як землю останню вiдчув."
"У розумi зiрку я можу знайти,
i моря шляхи розрiзнить,
де подих повiтря тихий як смерть,
i сильний водночас мов бриз,
але де цвiтуть тi казковi квiти,
пiд вiтром яким чи в краї,
i слово, що чув я за межами свiту,
щоб знати- шукай i ти.
У човнi, мiй брате, пливи небокрай,
i море пiдкореш собi,
то знайдеш для себе не в казках й пiснях,
i знатимеш бiльше нiж ми."
В Iрландiї понад лiсiв i болот,
з сивих високих башт
лунає дзвiн похорону з Клуан-ферта
у тихий зелений Галвай.
Бо Брендан святий своє скiнчив життя
пiд небом, що плаче в дощах,
прямуючи знов, де нема вороття,
а рештки в Iрландiї склав.