Броньовик §хав вулицями напівзруйнованого міста крізь ранковий сутінок. Інколи світло фар наражалося на потворну людиноподібну постать, і тоді лунав скрекіт кулемета і машина, не зупиняючись ні на хвилину, продовжувала рух.
У десантному відсіку броньовика сиділо кілька людей у військовій формі - різного віку і з різною зброєю. Коли зовні доносилися стрілянина чи вибухи, наймолодший з них здригався і міцніше стискав кулемет, так ніби це могло щось змінити...
- Додому... - Раптом ледь чутно прошепотів він.
Дівчина зі снайперською гвинтівкою обдарувала його презирливою усмішкою, сивий ветеран з вогнеметом продовжував мовчки дивитися у стіну, а лисий автоматник ощирив зуби і запитав хлопця:
- Що, Янсен, препарат діє? Може, і сьогодні ти нам розповіси цих сво§х казочок про ідеальний світ, у якому воюють не насправді, ще й не рубають дерев і не відчувають ні до чого ненависті?
Янсен потупив очі й промовчав.
- На тебе, Йойо, теж діє твоя вроджена злобність? - холодно проговорив начебто у нікуди довговолосий радист, пересмикуючи затвор дробовика.
Автоматник повернув до нього голову і ошкірився ще більше:
- Джефферсон... Давай, висунь пару теорій про те, як "Психо" впливає на наші голови... Типу, про подолання бар'єрів у свідомості, як минулого разу. І про сво§ глюки згадай, будь ласка...
- Мо§ глюки тебе не стосуються. - крижаним голосом відповів радист, продовжуючи дивитися в нікуди.
- Досить тріпати язиками. - різко, але спокійно сказала дівчина-снайпер.
Автоматник Йойо повернув до не§ голову, ошкірився своєю звичною усмішкою і вже було відкрив рота, аби відповісти §й, але у бесіду встряв сивий ветеран з вогнеметом. Від його голосу пробирало могильним холодом.
- Ми прийшли сюди, аби боротися зі злом. Ми забуваємо про все інше, щоб нічого не відволікало нас від головно§ мети. Ми забуваємо, хто ми і звідки. І наша головна мета поглинає нас настільки, що перетворює у себе...
Ветеран зайшовся кашлем і ніяк не міг зупинитися, аж доки медик, який сидів поруч не зробив йому укол. Усмішка зникла з обличчя автоматника і він почав похмуро і методично впорядковувати обмундирування. Довговолосий зв'язківець продовжував відсторонено дивитися в нікуди, і лише Янсен зауважив, як щось невловимо змінилося в обличчі снайпера...
За кілька хвилин було наказано про висадку.
Вичищали черговий квартал забрудненого міста.
Знищували мутантів.
Доки діють антирадіаційні препарати...
- Сектор чистий. - доповів по раці§ Джеферсон і роззирнувся. - Втрати нульові.
Йойо із задоволенням скалив зуби, перезаряджаючи автомат. Його обличчя казало, що зараз буде виказано чергову §дкість, але...
З-під землі вирвалися в"юнкі щупальця, одне з яких схопило його з ногу і потягло кудись вниз...
Усього секунду було чути його крик...
Застрекотали постріли...
Ветеран полоснув вогнем по залишками ліан, знівечених кулеметним вогнем...
Але усе це даремно - через день Йойо воюватиме вже на боці мутантів...
А зусібіч вже налетіли якісь вампіричні тварі і віднесли медика...
Довговолосий Джеферсон - де зараз він?
Від нього залишилася лише шумлива радіостанція, з яко§ чується надсадне "Відхід!!!"
Ніхто і не помітив, як він зник...
Хтось із сво§х підхопив дівчину-снайпера, що несамовито стріляла, під руки, вирвавши в не§ гвинтівку і силою відтягнув в броньовик...
Машина по§хала, перед від'§здом поливши місцевість свинцевим дощем...
Сивоволосий ветеран стояв серед мутантів...
Він вже майже став одним з них...
І вони це знали...
Вогнеметчик подивився на обличчя Янсена, у його широко розкриті очі - очі кольору похмурого неба...
Щось таке прочитав він у них, що змусило вичавити з-під його сивих брів пару сльозинок...
- Передавай привіт нашим... - сказав нерухомому Янсену, який досі стискав пальцями кулемет. - Я також рано чи пізно повернуся...
Висхідне Сонце химерно прорисувало тіні на обличчі юнака - здавалося, що він усміхається...