Черв'яки вилазять iз ґрунту - це не жарти, насправдi...
(маловiдомий сучасний автор)
Ранок, лiтнiй ранок, нескiнченно довгий лiтнiй ранок. Зарослою польовою дорогою, порушуючи тишу брязкотом, галасливим сопiнням, гикавкою, а деколи й досадливо обуреним чортиханням, мчить на розбитому велосипедi хирлявий на вигляд рибалка, одягнений у не доведи Господи що, а саме в те непристойно зношене та майже завжди дещо неохайно паскудне, що любить напнути на себе це неспокiйне та невибагливе плем'я одвiчно охочих до ранкового клювання громадян. Поклажа, найдорогоцiннiша поклажа за його плечима, жмут пов'язаних вудок всiх кольорiв i розмiрiв, то снує догори, коли велосипед, трохи нахилившись, ненавмисним ривком пiрнає в западинку, калюжку чи просто вириту сумлiнним псом ямку, або раптово, коли велосипедисту вдається з розгону вискочити на деяке пiдвищення чергового горбка, вельми чутливо та боляче, з усього розмаху плескає рибалку по щуплiй його спинi, вiрнiше, по надзвичайно делiкатному й вразливо значущому її закiнченню, що знаходиться трохи нижче пояса.
До речi, треба зауважити, що цей хитромудро розмiркований маневр, а саме вискакування з розгону з ямок i западинок, а iнодi й непередбачено глибоких калюж, не завжди вдається квапливому рибалцi, тому що ланцюг велосипеда вочевидь старезний i зношений (до того ж його слабко натягнуто), тому що зубчатка, точнiше незмiнно належний до неї атрибут - настовбурченi колючим їжаком зуби, давно ступлено стерта та безсило слабка, як жалюгiдно слабкi зуби вiсiмдесятилiтньої шепелявої старої, тому що заднє колесо, голосно скриплячи й виляючи з боку на бiк, виписує по трав"янiй росицi та дорожньому пилу готичну хитромудрiсть витончено небачених вензелевих вiсiмок. Тому, варто лише велосипедисту необачно упiймати ґав та при пiдйомi натиснути вiд усiєї окрилено нетерплячої рибальської душi на скавчачи педалi - мерзенний i остогидлий ланц пiдло зiскакує з цiєї самої зубчатки, змушуючи мандрiвника в який вже раз безславно покидати сiдельце та, прикро лаючись, перекидати свого норовливого залiзного коника навзнак , щоб знову, нашвидкуруч, квапливим поспiхом, прилаштувати заiржавiлий ланцюг на належне йому, вiдведене самим Господом Богом, гiдне його званню та призначенню законне мiсце.
Втiм, саме те, що перед нами рибалка, зовсiм необов'язково виводити з наявностi бiдолашного жмута вудок, похапцем перев'язаних першою-лiпшою шнурiвкою. Але прискорене дихання й гучне, по-юнацьки гучне серцебиття, але радiсне збудження очiкування, але посмiшка, що час вiд часу несподiвано та раптово блукає на губах (звичайно непосвяченому читачевi дивно незрозумiла та абсолютно нi з чим не пов'язана, подекуди її ще називають пришелепуватою), замарена посмiшка щасливого та водночас мрiйливого, нестямно-одержимого завзяття - все це разом, смiю зауважити, є незаперечною ознакою високо одухотвореного створiння пiд лагiдно милозвучною назвою - рибалка.
Однак наш рибалка вибрався вочевидь рано. Ще все спало, вiддаючись розкошi досвiтнього спокою та блаженству ранкового сновидiння, розкошi того чуттєво солодкого й водночас чуйного сновидiння, коли витончена снага полохливої уяви цнотливо чиста та прозора, коли легкий серпанок примхливо оманливого мрiяння плине над вашою головою, являючи перед очима бажанi картини - одну яскравiше, жвавiше й натхненно спокусливiшу за iншу, коли дрiмота хвилинного забуття небесною принадою обману чарує ваш розум, коли... Одним словом, ще все спало, тихо й мирно вiддаючись лiнощам досвiтнього забуття.
Спали птицi, в чуйнiй напiвдрiмотi примостившись край затишних своїх гнiздечок над численним, крикливим i ненажерливим потомством, що ще не встигло позбутися м"якого та привабливо нiжного, як дотик материнської руки, пуху. Спали спритнi й верткi мишi, яким минулого, осяйно жаркого лiтнього дня пiсля щасливої бiганини округою полiв i городiв пiдфортунило понатягати в дрiбнопомiснi свої нiрки безлiч дорогоцiнного скарбу: зерняток, стеблинок, пiр'їнок, та й iншого безсумнiвного в наших очах мотлоху. У чималiй калюжi, безтурботно закотивши опуклi оченята та з очевидним задоволенням виставивши з води переднi лапки й широко усмiхнену умиротвореним спокоєм фiзiономiю, спало зелене жабеня галантно привабливої, з витонченим лоском перламутрового переливу, колiрної зовнiшностi. Жабеня, яке лише нещодавно перейшло з убогого чину темношкiрих пуголовкiв до величi титулярного кошу яскраво голосистих жабок, надзвичайно пишалося цим своїм чудовим перетворенням, цим несподiваним стрибком у iєрархiчнiй табелi кар'єрного росту, цим подарунком мiнливої долi, цiєю посмiшкою вiдтепер прихильної йому, непостiйної та примхливо непередбачуваної планиди.
Також чим ще останнiм часом вельми пишалося наше жабеня, так це спритною стрункiстю надзвичайно рвучко стрибучих i рухливо прудких заднiх лапок. Саме тепер, коли гiгантська хвиля здiйнята велосипедним колесом, що раптово влетiло до калюжi, накрила його з головою, саме тепер, блискавично розвернувшись углиб, очманiле та нiчого не розумiюче, воно з особливо героїчним завзяттям сильно й безглуздо почало борсатися перетинчастими й стрункими своїми заднiми лапками та... майже миттєво опинилося в благодатно рятiвнiй каламутi знайомо мулистого дна.
Однак, ще було очевидно рано. Все дрiмало, втiшно прохолоджуючись у сiрiй млi досвiтнього спокою. Сонце, легкою блискавицею лише позначивши мiсце свого сходу, мабуть ще не могло зiгрiти нi турботливої птицi, нi моторної мишi, нi метелика, нi бабки, нi навiть найдрiбнiшої, самої незначущої, крихiтної чорної мурашки - тої, що вiдбилася вiд свого мурашника та й чекає тепер пiд листочком чебрецю першого сонячного променя, щоб за тiнню деревоподiбних, високих трав вгадати надiйно рятiвний напрямок майбутнього шляху. Хоча, звичайно, мурашка могла забратися й десь вище, наприклад, на самий верх будь-якої травинки, i вже звiдти, докладно та розсудливо, провести рекогносцировку довколишнього ландшафту, що вона, мурашка, ранiше з незмiнно супутнiм успiхом робила не раз. Але саме тепер це зробити було неможливо. I зробити це було неможливо з однiєї вельми простої та важливо значущої причини, усе навкруги: трави, кущi, птахи, мишi, бабки, листя, не розквiтлi суцвiття, розквiтлi суцвiття, стебла, гiлки, зав'язi, дерева, сама мурашка та й взагалi все, все, все довкола, навiть небачене по вишукано витонченiй, ажуровiй красi штудерно вигадливого оздоблення павутиння - усе довкiл, весь благословенний промислом Божого провидiння, весь благословенний втiленням любовi та досконалостi, весь благословенний Божий свiт, яскраво виблискуючи слiпучим багатством срiбла, дiамантiв i перлiв, потопав у холодно тремтливiй свiжостi вранiшньої роси.
Навислi химерними гiрляндами опуклi, прозорi, великi краплi цiєї самої роси, вiдбиваючи в собi як у перевернутому задзеркаллi, вiдбиваючи в собi весь чудернацький довколишнiй свiт, нестримно стiкаються мiж собою, наливаються пружною своєю силою та вагою, чудно округлюються завершено цiлковитою своєї повнотою та... та й, врештi, падають униз, гучно вдаряючись об землю та розбиваючись з цим веселим, дзвiнким звуком удару, розбиваючись на найменший, не помiтний неозброєному оковi, одрадно цiлющий вологий пил. Все було мокре. Все було мокре й звабливо прекрасне водночас...
Втiм, не завадило б зауважити, що було холодно. Наш рибалка, завзято вчепившись дещо задубiлими руками в холодний i мокрий руль, вiдчував всiм своїм тiлом... що замерз... Разом з тим Ростислав Iванович, що їхав попереду на старенькому мопедику, який час од часу лячно та несамовито страхiтливо кахикав зношеним моторчиком, був радiсно збуджений бурхливою думкою щодо майбутнього лову та й зовсiм не звертав увагу на геть пiднесено захеканого свого друзяку, який вже неабияк вiдстав i вочевидь абсолютно не знав цiєї дороги...
Але тут, любий мiй читачу, нам належить зупинитися, уважно оглянутися та й згорнути убiк, з тим щоб перевести дух i звести тiсне знайомство з нашим, абсолютно безсило виснаженим рибалкою. Незайвим при цьому було б провiдати iм'я, походження, цивiльний статус, сумнi або навпаки радiснi сторiнки багатостраждальної його долi, а також те, як вiн опинився тепер на цiй польовiй дорозi, в передранкову годину досвiтньої роси й тихого забуття.
Отже, той, з кого ми почали своє оповiдання, iменувався Андрiєм... Андрiєм Гулi... Андрiєм Вiльгельмовичем Гулi...
Бачу, бачу, перебiрливий мiй читачу, твою поблажливо iронiчну посмiшку, знаю, що тобi не раз траплялося зустрiчати на сторiнках iнших, багато цiкавiших оповiдань бiльш чудово вигадливiшi iмена не тiльки головних але й стафажно другорядних героїв.
Письменникам, з мерзотностi їх невгамовно марнославного єства, вiльно змагатися в дотепнiй винахiдливостi оригiнальних, нечуваних ранiше назв, вся зваблива краса яких, смiю припустити, беззаконно ґрунтується виключно на дратiвливiй для вуха несподiванцi в поєднаннi зрiдка вiтчизняних, а часто й зовсiм чужих, навдивовижу незрозумiлих за своїм значущо надуманим вибриком - звукiв й iменувань. Однак iм'я нашого головного героя геть чисто не залежить вiд навiженої примхи очманiло винахiдливого автора.
З усiм одкровенням, властивим виключно цим самим безсоромно винахiдливим авторам, смiю запевнити, що наш Андрiй Вiльгельмович звався саме Андрiєм Вiльгельмовичем лише тому, що батько його, Вiльгельм, в давнiй, тривожно неспокiйний час сорокових рокiв минулого столiття, час безславно розбiйного захоплення шматка фiнської землi своїм жадiбним i нестримно нахрапистим сусiдом, вирiшив дещо спадлючити перед новою владою, перед обставинами та реалiями нового, принесеного ззовнi буття, захотiв заслужити прихильний погляд нового начальства та й взагалi, взагалi захотiв в цьому неймовiрному котлi народiв i нових, безумовних до виконання правил здаватися, а в подальшому можливо й бути, - бути своїм. Саме тому вiн i назвав свого сина на новий, схвалюваний i заохочений тим самим ‟новим" начальством манер - Андрiєм.
Однак сам Андрiй Вiльгельмович при знайомствi з новою, ранiше ним незнаною людиною, у все своє життя вiдчував почуття iстинного, невимовно безмежного задоволення та тихо марнославної втiхи, спостерiгаючи пiднесено здивовану брову спiврозмовника, який уперше почув не зовсiм звичайне поєднання слов'янського iменi та й нiмецького, добiрно нiмецького, по батьковi - Вiльгельмович.
За походженням, як вже здогадується мiй читач, Андрiй Вiльгельмович був споконвiчний фiн. Втiм, й вся його лисава та кирпата фiзiономiя зразу ж i негайно поспiшала нiби навмисне стрибнути в очi та й повiдомити першому зустрiчному, що цi абсолютно невиразнi риси обличчя, цi худi плечi, ця сутула спина невисоко непоказної й щуплявої та слабосилої його фiгури належали, належать i можуть належати виключно уродженцю суворих скель та соснових лiсiв безлюдно неприступної та вiддалено глухої фiнляндської сторони.
Взагалi, Андрiй Вiльгельмович був мирна, тиха iстота з тiєї нешкiдливо недолугої породи сором"язливо скромних людей, якi поспiшають з усiм i завжди негайно ж достовiрно погодитися, навiть iз внутрiшнiм вiдчуттям власної, найчастiше надумано вигаданої, провини.
Не можна було б сказати, що доля Андрiя Вiльгельмовича з самого початку складалася дещо нещасливим, невдалим та й взагалi безталанно паскудним чином. Зовсiм навiть навпаки - пiсля закiнчення школи Андрiю Вiльгельмовичу пощастило вступити до вiйськового училища (по iнтендантському напрямку); шляхи, що вiдкривалися перед молодим (i вже тодi починаючим трiшечки повняво лисiти) лейтенантиком, здавалися привабливо багатообiцяючi, можливостi - спокусливо значущi.
До мiсця служби Андрiй Вiльгельмович прибув вже одруженим чоловiком. Його гарненька молода дружина (яка лишень недавно вступила в права володiння серцем, часом i достатком рожевощокого зарозумiлого офiцерика) володiла привабливими якостями, властивими всiм без винятку гарненьким дружинам (всiм без винятку гарненьким дружинам цих самих молоденьких лейтенантикiв), а саме: якостями чарiвно смiхотливої жвавостi, граючого в дорослiсть дiвочого кокетства, а також самовпевнено гордовитої наївностi та чарiвно звабливої глупоти одночасно.
Андрiй Вiльгельмович був зразковим офiцером, офiцером служби тилу, у якого наявна данiсть завжди сходилася з цифрою вiдомостi (не бiльше й не менше, але як раз iз точнiстю до дрiбноти мiзерної одиницi). Мабуть, частково цьому сприяло його майже нiмецьке походження та, як наслiдок - пунктуальна акуратнiсть, деспотизм коректної вимогливостi до службовцiв рангом нижче та любов до ригористичної правдоподiбностi виписаного виразно великим i правильним почерком вiдомчого рядка. Крiм того, Андрiй Вiльгельмович абсолютно нiчого не петрав у справах пiдприємливого молодецтва та договiрного дiляцтва, в слизьких справах кмiтливої спритностi та сумнiвної бездоганностi, таких милих i близьких лукавому серцю середньостатистичного слов'янина.
Деякi з однокурсникiв Андрiя Вiльгельмовича, тi, що закiнчили училище водночас iз нашим героєм, пiддалися спокусi та й виконували службу, свято узгоджуючи її з власними мiркуваннями праведної законностi та моральної чистоти категорiй крадiжки, шахрайства й обману. По службi цi колишнi однокурсники Андрiя Вiльгельмовича росли незрiвнянно швидше, домагаючись чергової зiрочки та вигiдного переводу мало не вдвiчi ранiше проти звичного. Але кар'єра цих раннiх капiтанiв i майорiв, iнтендантiв i начальникiв служб часто закiнчувалася так само несподiвано раптовим i безрадiсно гiрким чином, як свого часу починалася - запаморочливо яскраво та привабливо блискуче. Закiнчувалася, зазвичай, немилiстю раптово нового, або старого, несподiвано прозрiлого начальства (начальства, яке ранiше було добре поiнформоване за шахрайськi нахили кмiтливого дiлка, яке дивилося крiзь пальцi на творчi оборудки практикуючої натури та, здається, навiть потурало цим капiтанам i майорам, iнтендантам i начальникам служб у ризикованих i в"юнких оборотах службової винахiдливостi).
Несподiваним службовим розслiдуванням, зненацька й раптом, розкривалася тьма-тьмуща зловживань, порушень, а то й просто - фактiв недбалого нехлюйства та зловживань. Кар'єра цих однокурсникiв закiнчувалася в кращому випадку тихим i швидким звiльненням (вигнанням з армiї) та й холодним упередженням загально глухого забуття.
Однак не таким був наш Андрiй Вiльгельмович, вiн не пiддався оманливiй спокусi швидкого кар'єрного зростання та приємностi начальницької прихильностi. Вiрнiше, вiн був би зовсiм i не проти ходити в якомусь фаворi обраних улюбленцiв, користуючись усiма вигодами заступницької поблажливостi, але нiмецька прихильнiсть його до буквального розумiння порядку, правильностi та пунктуальної точностi того самого, уклiнно шанованого майже святим, писаного ним же, Андрiєм Вiльгельмовичем, вiдомчого рядка цiлком i повнiстю володiла розумом i переконаннями бездоганно доброчесного офiцера.
Саме в цей час у Андрiя Вiльгельмовича прокинулася маленька слабкiсть, прокинулася пристрасна, мрiйлива прихильнiсть, майже любов, до правильної виразностi рiвно та купно виписаних ним букв й цифр. Вiн любив їх усiх, усiх без винятку, кожна буква та цифра здавалися йому давнiми, чудернацькими знайомими й що-небудь та й говорили пафосно пiднесенiй душi вигадливо замрiяного тиловика. Всi вони, нiби рiвний ряд слухняних солдатiв, лише чекали наказу, умовного руху руки, виявлення його, Андрiя Вiльгельмовича, найменшої волi, аби, з'явившись у всiй парадно урочистiй красi iдеального строю, вiдкрити перед проникливим поглядом всевидячого полководця невиданi, мальовничi картини, картини повнi хвилюючих знакiв i привабливих сенсiв чарiвного тайнопису.
Так одиниця, в залежностi вiд канви вiдкритої Андрiю Вiльгельмовичу таємної оповiдi, то представлялася грiзним i невблаганно суворим вартовим, що стоїть на вартi бiля старовинного й похмурого особняка - насуплено пихатої великої лiтери Д, або ж ця одиниця була безцiнним артефактом - майстерно та примхливо кованим списом у важких лапах гордовито розгорнутої довгою шиєю, страшної й чарiвно звабливої iстоти що стоїть поруч - прописаної з калiграфiчною бездоганнiстю цифри два.
Через те серце Андрiя Вiльгельмовича, нiби серце невинного, чистого дитяти, радiло кожнiй зустрiчi зi сторiнкою (нехай навiть i самою мiзерно непоказною, убого бездарною та зiм'ятою) ще не прочитаного ним мiж рядкiв, ранiш небаченого та прискiпливо не вивченого нового документа.
Ти можеш погодитися, мiй читачу - не було нiчого надзвичайно виняткового в тiм, що мiж товаришiв по службi Андрiй Вiльгельмович вславився винятковим буквоїдом, а позаочi до нього й зовсiм, мiцно та надiйно, прилiпилося непристойне прiзвисько, прiзвисько, яке добропорядному авторовi, авторовi люблячому свого героя, вимовити вголос, а тим бiльше прописати друкованим тихцем дещо нiяково й соромно... Ну а втiм, що вже там... Товаришi по службi за очi, промiж собою, з дещо глузливою зневагою iменували нашого Андрiя Вiльгельмовича - нiмчурою, або ж i зовсiм iз презирством само собою зрозумiлої переваги - фашистом. Що, однак, аж нiяк не означало скасування з боку нiчого не знаючого за це, лагiдного та добросердного Андрiя Вiльгельмовича по вiдношенню до цих самим лукавих своїх товаришiв - щиро дружньої прихильностi та й приязнi.
Але минав час, служба просувалася вперед, i Андрiй Вiльгельмович, тихо та в термiн дослужившись до чину майора, отримав давно примiчену посаду зампотилу в невеликому курортному мiстечку того ж вiйськового округу. У веденнi Андрiя Вiльгельмовича виявилося кiлька невеликих пансiонатiв санаторного типу, що проходили по вiйськовому вiдомству як лiкарнi вiд найрiзноманiтнiших кишково-травних непорозумiнь, нажитих скверною нервозної служби, огрiхами вiйськового рацiону та й надмiрно старанним споживанням мiцних напоїв, що взагалi було аж нiяк не рiдкiстю для нижчого, середнього, а часто що й вищого командного складу тiєї армiї, в якiй пощастило служити нашому фiновi.
Треба було б ще зауважити в дужках, що сам процес непробудно оглушливого споживання цих самих, виключно шкiдливих здоровому та правильному травленню мiцноп"янких крайнощiв аж нiяк не суперечив сформованим у той час i в тому суспiльствi уявленням за мiру допустимого та за пристойнiсть цього самого допустимо можливого.
Служба почала бути схожою на тихе, цiлком незворушне життя якоїсь зовсiм цивiльної людини, навiть краще, - якогось чиновника районного масштабу. Справи йшли самi по собi та саме так, як їм належало йти; про ранковi й вечiрнi шикування, наряди та iншi вiйськовi строгостi Андрiй Вiльгельмович незабаром i зовсiм щасливо забув за повною їх вiдсутнiстю; начальство, з вищого, поправити свiй травний тонус не заявлялося зовсiм (у нього, у вищого, для того були спецiальнi пансiонати та санаторiї бiльш престижного й респектабельного типу) - щонайбiльше, хто мiг навiдатися, так це який-небудь пiдполковник iз сливовим, закопиленим носом, якiй постiйно скаржився на все та й вся, був незадоволений всiм i вся та страждав вiд постiйної мiгренi, невiдступної срачки, обжерливостi та щовечiрньої пиятики. Нечисленнi товаришi по службi, перебуваючи в бiльшостi своїй пiд керiвництвом саме Андрiя Вiльгельмовича, цiлком добровiльно й щиро поспiшали улесливо прислужитися своєму новому начальнику, з люб'язною винахiдливiстю простодушних вiрнопiдданих, наполегливо й яскраво, доводячи своє спiвчутливе завзяття в багатьох, майже у всiх, вiдправленнях не тiльки службового, а й приватного порядку його, Андрiя Вiльгельмовича, iснування.
Щоденнi дрiбнi пiдношення (курочкою, грибами, варенням, проводкою, руберойдом, фарбою, курчатами й препаскудно рудим та дурним кошеням) вже не сприймалися як щось надзвичайне, але, навпаки, як само собою зрозумiлу буденнiсть, не прийняти яку вважалося мало не образою, мало не демонстративно неповажною крайнiстю з боку вередливо вибагливого зампотилу.
Одним словом, серед цiєї провiнцiйної, благословенно забутої начальством та й Господом Богом глухоманi Андрiй Вiльгельмович вiдчував себе таким собi повноважним i всемогутнiм государем, таким собi мало не батьком, мало не доброчесним патрiархом мирної й дружньої сiм'ї (сiм'ї отих щирих та задушевно прихильних людей, якi завжди, з превеликою охотою готовi приязно симпатизувати та послужливо падлючити перед начальством), сiм'ї пiдлеглих товаришiв по службi.
Втiм, ще одна, нова та дивовижна обставина теперiшнього його положення якось несподiвано й випадково вiдкрилася перед очима Андрiя Вiльгельмовича. Начальницька вдача настiльки узвичаїлась у впевнено окриленому, амбiцiйно змiцнiлому дусi його, що при читаннi, складаннi та звiрцi чергового службового документа, наш майор вiдчував у собi сили, здiбностi та й непереборну потребу (чого ранiше вiн не смiв навiть i замрiяно побажати в нестримно заповiтних, потаємних жаданнях своїх), - потребу не тiльки та не стiльки читати тайнопис вiдкритого перед ним мiжрядкового оповiдання, але самому розставляти парадний стрiй хвилююче значущих, вiдiбраних виключно на його, Андрiя Вiльгельмовича, самовладний розсуд, букв i цифр.
В Андрiєвi Вiльгельмовичу прокинувся художник, можливо найбiльший, неперевершений, небачений до того в столiттях тисячолiтньої iсторiї художник - за приголомшливою новизною творчого прозрiння, за гостротою неупереджено вiдстороненого, смiливого судження, за захоплюючою оголенiстю чарiвно заповiтної краси роздумливого мудрування.
Йому було знайоме все: незбагненнi таємницi душi та неосяжнi картини свiтобудови, креслення небесних сфер i лiнiї земної долi, безсистемна логiка думки та безглузда система вчинку, непередбачувана механiка причини та безжальна пружина наслiдку, - все, все, над чим окремi, допитливо знаттєлюбнi доброзичливцi з нерозбiрливо убогого людського племенi ламають у столiттях собi та й другим-iншим (iншим з прихильних їм роззяв) голови, все це було вiдкрите перед наївним, чистим i тому невибагливо вiдстороненим поглядом нашого майора.
Погодившись з отим своїм потаємним запевненням у силi та досвiдi пiзнання, Андрiй Вiльгельмович почав творити. Спочатку несмiливо й боязко, тихо й майже непомiтно вiн дозволяв собi лише помiняти в вiддаленому, затертому кутку якогось незначного документа щось занадто нахабно пiдперту в боки, крикливу букву А на привiтно благовидну послушницю О, або ж нерозумно настовбурчену колючим своїм їжаком лiтеру К на спритну та жваво податливу, ту що завжди готова втiшити погляд й зiгрiти душу, язикату щебетушку Л.
Та й взагалi, у натовпi покiрних його волi та примсi друкованих знакiв утворилася нечисленна, але особлива партiя обраних улюбленцiв, партiя символiв, найбiльш часто згадуваних на письмi мiжрядкового оповiдання, вибрано наближених його, Андрiя Вiльгельмовича, прихильно уявнiй увазi та утiшно доброзичливому милуванню. Решта ж алфавiтної маси була вiдтiснена до розряду iнодi необхiдних за смисловим звучанням, але низьких по статутному своєму становищу (менш бажано достойних згадки на письмi) пiдданих.
Втiм згодом, маленькi успiхи таємної його творчостi перестали задовольняти велич масштабiв оригiнально розгорнутого й невгамовно зростаючого генiя. Андрiй Вiльгельмович жадав бiльшого, був здатний до бiльшого й, головне, був готовий до бiльшого. Картини, якi вимальовувались перед його поглядами, були звабливо прекраснi, образи - спокусливо витiюватi, i тому натхнений задумом все нових i нових казкових сюжетiв, фантасмагоричних видiнь i повчальних iносказань вiн прагнув передати їх на листi у всiй натхненно-неприборканiй, буйнiй красi первозданного творiння.
Пишнi в'язi, на перший погляд, нiчого не значущих букв i цифр почали, до невимовно захоплюючого задоволення Андрiя Вiльгельмовича, почали вибудовуватися на напiвпорожньому просторi смиренно понурого вiдомчого рядка. Згуртовано рiвними, щiльними рядами цi букви й цифри, зливаючись i поглинаючи в собi (вербуючи в свою незлiченну рать) споконвiчно законну цифру документа, утворювали той самий парадно урочистий, красномовний стрiй вигаданого оповiдання. Чи можливо собi уявити трiумф самодiяльного автора, який почув уперше, який вiдчув у повну силу правильну податливiсть слухняно говiрких письмових знакiв ?!
Зауважимо й те - малозрозумiла несподiванка цих поетично проникливих писань здавалася б дивакуватою та чудернацькою лише для тебе, простодушний мiй читачу. Андрiй Вiльгельмович мiг розтлумачити суть написаного з будь-якого, самим випадковим чином вибраного мiсця будь-якого ж, самого незначного й заваляще другорядного документа, що пройшов через його руки.
О жаль моєї душi! О смуток! О печаль! Серцева, непереборно скорботна печаль оповiдання!
Само собою є зрозумiлим, що творчi звершення Андрiя Вiльгельмовича не могли довгий час залишатися непомiченими. Серед найближчого оточення будь-кого з людей незмiнно знайдеться якийсь сумлiнний доброзичливець, якийсь потаємно незримий приятель, який завжди буде радий прислужитися ближньому та й цiлком по-дружньому, добровiльно та простодушно вкаже дорогоцiнному своєму товаришевi, найближчому його оточенню та й просто всьому свiту на будь-яку мiзерно дрiб"язкову, випадкову, жалюгiдно копiйчану помилку, на найменше незначущий непотрiб, який невiдомо яким чином, невiдомо якими шляхами цей люб'язний доброзичливець самою докладною манерою довiдається, рознюхає та й виведе назовнi. Немає навiть такого вiдчайдушно приховуваного, зазвичай приховуваного за замовчуванням факту, якого б не проник допитливо доброзичливий погляд цього, втiм, гiдного чоловiка.
Крiм того, ще зовсiм не рiдкiсть особливий, марнославно неспокiйний сорт людей, головний акцент iснування яких, чудно показовий, визначний акцент iснування, зводиться завжди, всюди й єдино до здiйснення потаємно заповiтного, вiддавна виплеканого та завзято випещеного в собi бажання, здається, єдиного бажання всього їх цiлеспрямованого життя, - безмежного бажання слави. Тому вся суть помислiв, надiй i сподiвань невгамовних здобувачiв цiєї самої, капризно невловимої й непостiйної слави одвiчно зводиться до одного - пошуку всiма можливо доступними шляхами хоч якої-небудь подоби нарочитої популярностi та визнання.
Саме для таємничого (в їх очах) священнодiйства - дотику до блукаючої з вуст в уста галасливої популярностi, нехай навiть самої зубожiлої та безглуздо нiкчемної, цi люди готовi на все - як на небачено жертовне самозречення в звершеннях нечувано високого героїзму, так i на самобутньо оригiнальну ницiсть нечувано огидних i мерзенно недостойних дiянь. Причому цим людям, по їхнiй любовi до слави, зовсiм навiть байдуже, чим саме прозвучить, що саме позначить їхнє iм'я в майбутнiх оповiдках слуху, плiток та спокусливих помовок.
Андрiй Вiльгельмович також у свою чергу мiг би (та мав на те всю безперечну серйознiсть пiдстав), щиросердно нарiкаючи й жорстоко обурюючись, згадати одного достойно славнозвiсного, приязно найдобрiшого чоловiка, одного люб'язного доброзичливця, одного колишнього свого товариша по службi, одного капiтана, який формально, по чину служби, знаходячись пiд безпосереднiм началом нашого майора, будучи дещо молодше й по роках, тим не менш був прийнятий самим Андрiєм Вiльгельмовичем iз належною великодушнiстю прихильного наставництва, а саме - добродушно приязно та поблажливо вiдкрито. Капiтан був вхожий до будинку Андрiя Вiльгельмовича, користувався всiма правами мало не довiреного приятеля Андрiя Вiльгельмовича та й по отiй самiй покладливiй поблажливостi його, Андрiя Вiльгельмовича, дружньої прихильностi був поставлений мало не на рiвний щабель, займав статусне положення чи не рiвного йому товариша. Старшинство Андрiя Вiльгельмовича лише зрiдка проявлялося привiтним словом заступницького заохочення та ласкавою опiкою товариської ж його уваги.
Однак вже дуже скоро Андрiю Вiльгельмовичу з очевиднiстю яскраво вiдчутого, обуреного жалю довелося гiрко покаятися в своїй благодушнiй вiдкритостi та й самовпевнено зайвiй довiрливостi.
Капiтан, запримiтивши творчi посягання Андрiя Вiльгельмовича на багатостраждальний рядок внутрiшньовiдомчого документа, по-дружньому (негайно й раптом) вирiшив прислужитися старшому своєму товаришевi та цiлком сумлiнно й детально вказав вищестоящому начальству на факти винятково талановитих, безумовно генiальних затiй новоявленого майстра пера. Крiм цього, будучи за своєю природою людиною, що завжди та усюди шукає знакiв скандальної знаменитостi, будучи невгамовним здобувачем тiєї самої невловимо привабливої й капризно показової слави, а також будучи розв'язним мужчиною бездоганно привабливої зовнiшностi та безумовно незначних моральних засад, злощасний капiтан почитав мало не обов'язком, мало не найсвятiшим обов'язком своїм - спробувати звабити гарненьку дружину свого необережно поблажливого начальника.
План спокуси вдався цiлковито; окрiм цього, саме за наполяганням капiтана, любовна iнтрижка отримала найбiльший, наскiльки це було можливо, розголос i поширення. Щоб отримати бiльший ефект яскраво значущої фабульностi та гомiнкої цiкавостi, крикливий ефект екстравагантної новизни та сентиментального звучання, капiтан зробив все можливе для якомога бiльш скандального й гучного розiрвання шлюбу майора рогоносця. У свою чергу, щоб здобути якнайшвидшу наочнiсть цих самих ефектiв, солодких ефектiв куртуазної манiрностi та штучно завченого романтизму, негiдник, який отримав пiсля доносу посаду вiдстороненого свого патрона, з негайною рiшучiстю добропорядного чоловiка вельми самовiддано й поспiшно одружився на гарненький i простодушно глупуватiй своїй пасiї. Невдовзi, з черговим переводом по службi, новоспечена пара зовсiм i назавжди зникла з поля зору нещасного Андрiя Вiльгельмовича.
Втративши колишнє своє становище, вигнаний iз армiї, всiма покинутий i забутий, Андрiй Вiльгельмович виявився абсолютно один у нестямi скорботного й безвихiдно тяжкого свого становища. Навiть фiгура його з цього часу прийняла якийсь вираз покiрною затурканостi та боязкого смирення перед вiдвернутою вiд нього, капризно вередливою та й невдячно егоїстичною зрадницею долею. Худi плечi та сутула спина скромно непоказної, щуплявої фiгури саме з цього часу стали... стали якось по-особливому, саме, сутулi та худi. Знак мрiйливого самовдоволення та супокiйного блаженства, який ранiше настiльки щасливо, затишно та й здавалося назавжди оселився на безтурботно округлому, сановито поважливому його обличчi, який проявлявся в гординi впевнено розгорнутих i пiднятих плечей, в приємно-пружиннiй красi самолюбиво пiдтягнутої постави, в акуратнiй, нарочито показнiй прим'ятостi бездоганно чистого кiтеля, в марнославного блиску строго вiдточених погонних зiрочок, - одним словом, все це змiнилося виразом приреченої безвиходi, виразом байдуже прозаїчного смутку та безрадiсної вiдчуженостi одночасно.
О горе! О лихо стражденно багатосторiнкового оповiданнi! О гiркота рядкiв, гiркота багатослiвно суперечливих вiдчуттiв!
Ти напевне надзвичайно здивуєшся, мiй читачу, дiзнавшись, кого ж у першу голову винуватив мiй Андрiй Вiльгельмович у всiх тих незлiченних i нечуваних дiяннях, котрi вiдбулися з ним у дуже короткий час, в усьому тому поганому, прикро негiдному та сумному, що неймовiрним чином змiнило саму суть його iснування. У всiх цих тяжких непорозумiннях i скорботно кричущих несправедливостях нещасний майор звинувачував аж нiяк не себе, не легковажно гарненьку свою дружину та й навiть не пiдлого й зловмисно зухвалого пiдлеглого свого товариша по службi...
У всiх жахливих випробуваннях неприкаяної та сумної своєї долi Андрiю Вiльгельмовичу дiстало кмiтливої винахiдливостi звинувачувати... звинувачувати їх, тих що ранiше служили вiрою та правдою, умоглядно пещених i жадано вiдсортованих букв i цифр з того самого парадно-урочистого фрунту уявного оповiдання. Всi, всi вони (навiть тi, котрi перш вигiдно користались статусним фавором обраних улюбленцiв), - всi, всi вони були звинуваченi в крамольнiй, тяжкiй зрадi та й вiднесенi в низько зневажений розряд опально вигнаних, злочинних негiдникiв.
З тих самих пiр Андрiй Вiльгельмович i думати забув за прекраснодушний тайнопис мiжрядкового оповiдання. Гримаса непозбутньої вiдрази й боязкого невдоволення щоразу несподiвано та яскраво виявлялася на його байдуже вiдчуженiй i невиразнiй фiзiономiї, тiльки-но варто було йому запримiтити будь-який листок, який-небудь клаптик друкованого тексту, в якому мiж рядкiв, обов'язково та раптом вислизала, мерзенно пiдлим, натякаючи неприємним чином вискакувала яка-небудь буква з тих самих обманно-красномовних зрадницьких букв, колишнiх обранцiв заступницької його уваги та творчого милування.
Скажу навiть бiльше, не тiльки букви, але також (та й навiть бiльшою мiрою) люди, особливо самовпевнено безапеляцiйнi повсякчасною своєю правотою, лаконiчно категоричнi та пихато сановитi люди чиновного кола, люди жорсткi, кмiтливi й винахiдливо спритнi в вимогливiй обґрунтованостi вигаданого ними ж грiзного фантома, - фантома iменованого "Буквою закону", люди причетнi до складання та написання того самого, невиразно нудного, сухого й манiрно вимогливого рядка вiдомчого документа, - власне цi люди, казна вiд чого та чому, в очах Андрiя Вiльгельмовича набули несподiваного значення, значення огидних i мерзенно недостойних людей.
Чи говорила в ньому ревнiсть колишнього чиновника, який раптово опинився не при справах, чи був це праведний гнiв затурканого, ошукано скривдженого, невизнаного та й ганебним чином затертого в столiттях творчого генiя, - судити не беруся, але одне можна стверджувати з достовiрною переконанiстю: Андрiй Вiльгельмович до глибокої старостi носив у собi це непереборне, почасти несподiване й нам не зовсiм зрозумiле почуття - почуття неприхильної ворожостi та неприязної вiдрази до всiх друкованих букв i цифр, а особливо до тих букв i цифр, що бездарно непристойним i капосним чином вписуються чиновницькою рукою в мерзенно сумнозвiсне поле офiцiйного документа. Саме в них Андрiй Вiльгельмович iз умоглядним розмахом неспокiйно творчої своєї натури припускав незгубний корiнь зла, невичерпно печальне джерело всесвiтньо значущих нещастя, горя та бiд.
Але минав час. Опинившись не при справах, позбавлений влади та, найголовнiше, можливостей влади, позбавлений найменших засобiв до iснування, Андрiй Вiльгельмович був змушений влаштуватися нарештi сантехнiком у один iз тих, знайомих йому та щасливо перш очолюваних ним пансiонатiв. Туди, де ще зовсiм недавно Андрiй Вiльгельмович безтурботно був начальником i майором, зампотилом i офiцером, чиновником i сiм'янином, i де з гордовито зарозумiлою пихатiстю самовихваляння вважав себе майже всевладно повноважним государем, майже батьком, майже патрiархом мирної, послужливої та й завжди плазуючої перед ним сiм'ї пiдлеглих товаришiв по службi.
Втiм, треба б вiдзначити, що цi самi колишнi пiдлеглi його товаришi по службi, тi самi, якi ранiше, перебуваючи саме пiд началом Андрiя Вiльгельмовича, цiлком добровiльно та щиро, з люб'язною спритнiстю наполегливо вiрнопiдданського спiвчуття поспiшали прислужитися своєму боготворимо улюбленому начальниковi, тепер, дещо несподiвано й цiлком безповоротно, охололи до персони колишнього патрона. Байдужiсть стриманого вiдчуження, а часто, що й уїдливий кураж дошкульно глузливої переваги стали не в новинку сумирно мовчазному та боязкому сантехнiку.
Однак навiть в цих, нових i плачевно безвихiдних обставинах Андрiй Вiльгельмович залишався вiрним собi та зберiгав звички смиренної скромностi та й прискiпливо в'їдливого (притаманного виключно уродженцям фiнської сторони) педантизму. Навiть тепер, будучи пересiчним майстром гумових прокладок i розвiдного ключа, трубної рiзьби та сальникової набивки, вiн, Андрiй Вiльгельмович, не дозволяв собi зневажливої недбалостi в накладаннi самого необов'язково другорядного, безглуздо третьосортного бандажа на трубу самого убого нiкчемного й жалюгiдно непотрiбного стояка. Або ж, примiром, закручуючи шуруп i не смiючи противитися незбагненним нахилам пунктуально неквапливої своєї натури, Андрiй Вiльгельмович терпляче й стiйко продовжував перебувати в виключно незручному та каверзно невигiдному положеннi тiла саме до тих пiр, допоки цей черговий заiржавiлий шуруп, з завзятим напруженням кволих його сил i незламної волi, не бував закручений в належне йому мiсце (до думки Андрiю Вiльгельмовичу, навiть дрiб"язково випадковим ненароком, не входив рятiвний здогад тямущого слов'янина за гучно розмашисте, миттєве запровадження цього самого шурупа на те саме єдино призначене йому мiсце коротким i потужним ударом безапеляцiйно тяжкого молотка).
Чи є необхiднiсть, мiй проникливий читачу, зайвий раз згадувати за безумовно неминуче, вiрне та й само собою зрозумiле: люди, якi близько знали Андрiя Вiльгельмовича, з невпинною душевнiстю глузливої дотепностi (втiм, незлобливi та по-своєму добрi люди) як i ранiше iменували нашого героя - нiмчурою, а iнодi, з особливим задоволенням винахiдливо дотепного гострослiв'я - фашистом.
Чудний пiзньою осiнньою порою вигляд даленiючого за горизонтом ключа. Ключа сiрих вiдгодованих качок. Й чого не увiйде тодi роздумливою дрiмотою в ваш розчулено схвильований розум, й чого не прокинеться в дивно душевнiм вiдголосi, й чого не розгорнеться перед вами в картинах виразних i зажурливих, печальних i сумних, й що не вiдгукнеться, не розiллється, не роз"єрепениться й не розкомизиться, не заспiває та не пронесеться ген за край зальотною тiнню миттєвого мiркування перед вашим плачливо зачарованим поглядом? I як тодi добрiй людинi утриматися, обурюючись надлишком несподiвано пробуджених, заповiтних мрiй, щоб просльозившись i махнувши рукою, не гукнути ревно та голосно та й не промовити переконливо красномовною маячнею: ось воно... ось воно теє чогось!
Так i роки життя нашого головного героя (подiбно до цього невловимого ключа диких, вiдгодованих та зажирiлих качок) промчали скороминущою, швидкою чередою. Тепер Андрiй Вiльгельмович постає перед нами непримiтним, сухеньким чоловiчком пристойно поважних рокiв i вiдповiдної цим лiтам скромно невиразної та й прикро пiдстаркуватої зовнiшностi.
Лисина на його головi (яка з незмiнною охайнiстю покривалася в лiтню спеку полотняною панамкою бiлого, а з осiннiх негод добротним кашкетом сiро-крапчастого вiдтiнку), так ось ця, поважно знайома за попередньою розповiддю, лисина дуже навiть порядно розрослася до розмiрiв середньостатистичного млинця. Треба також зауважити, що, незважаючи на ретельнiсть у покриваннi цього млинця головними уборами бiлого та крапчасто-сiрого забарвлення, вiн, цей знайомий нам достопам'ятний млинець, аж нiяк не вiдрiзнявся знiженою невиннiстю рожевого вiдливу, але, навпаки, з роками дуже свавiльно, статечно й чудно здобув переконливу ознаку суворо змужнiлого, обвiтреного та цiлком собi засмаглого й випеченого жовтуватого млинця. Навiть бiльше, варто було б ще прописати маленьку, приватну та майже необов'язкову до поширення подробицю з життя цього млинця, - наш млинець аж нiяк не видiлявся здоровим блиском соняшникоолiйного благополуччя, але, навпаки (що дуже характерно для млинцiв саме цiєї вiкової приналежностi), вiдрiзнявся видом скромно зношеної потертостi та невибагливо блiдої оригiнальностi.
Мабуть, бiльше нiчого й не змiнилося нi в долi, нi в оточеннi, нi в обставинах iснування знайомого нам фiна. Андрiй Вiльгельмович жив там же, в тому ж мiстечку та як i ранiше працював скромним сантехнiком у невеликому пансiонатi санаторного типу. Убого непоказна його фiгура настiльки стала повсякденним i майже необхiдно звичним атрибутом не тiльки пансiонату, але й мiстечка взагалi, що на неї вже давно нiхто не звертав хоч трохи значущо зацiкавленої уваги.
Нiчого не змiнилося в життi Андрiя Вiльгельмовича... хiба одне (що має пряме, найважливiше вiдношення до фабули подальшого оповiдання), - наш фiн обзавiвся дачею. Дачна дiлянка, знаходячись у п'ятнадцяти кiлометрах за межею мiста, непристойно видiлялась власне своєю крихiтною мiзернiстю, а також цiлковито паскудною непридатнiстю землi пiд неї вiдведеної (в пансiонатi, коли вiдбувався розподiл паїв, абсолютно справедливо вирiшили, що сантехнiку, з причини його холостяцької самотностi, i цього надiлу буде вистачати з надлишком). Однак Андрiй Вiльгельмович i тому був радий надзвичайно. Згодом була зведена одноповерхова халупка в одну кiмнатку, яка закривалась на важкий, заiржавiлий i неприступний амбарний замок.
Саме тут Андрiй Вiльгельмович познайомився з Ростиславом Iвановичем, близьким сусiдом по дачнiй дiлянцi - бухгалтером якогось там коопторгу, не надто удачливим садiвником i аграрiєм, але невгамовним, закоренiлим i невтомно швидким на пiдйом рибалкою, якого проте сам Андрiй Вiльгельмович iменував Iвановичем, риб'ячим прихвоснем, а також по-дружньому, iз деяким вiдтiнком приховано потайного захоплення - карасятником.
Спостережливий мiй читачу, чи траплялося тобi помiтити саме дивину цих дачних товариств - їх члени знають один одного й звертаються один до одного виключно та не iнакше як через поважну, майже незмiнно обов'язкову форму по батьковi та на ви:
- Iлля Маркович, серденько, коли ви нарештi приберете до бiсової матерi шифер iз мого городу?
- Нi, Матвiй Захарович, моя коза вiдрiзняється вишуканiстю чистоти й благородства; ваша ж породиста цюця - препаскудне стерво, яких ще пошукати.
- Оля Петрiвна, ви ось восени полiнувалися обтрусити горiх, - наплодили ворон, а ось тепер, по веснi, ось сороки менi весь посiяний горошок повисмикали!
Як погодиться читач, безумовно виключне застосування форм наполегливої толерантностi має свої безперечнi переваги.
Але знайомство Андрiя Вiльгельмовича з Ростиславом Iвановичем дивно переросло з просто дачного знайомства в якийсь рiд сусiдської прихильностi та товариської приязнi. Та навiть бiльше, можна з цiлковитим запевненням стверджувати, що вони стали майже приятелями, майже друзями.
По-перше, вони зверталися один до одного не iнакше як на ти:
- Здрастуй, Андрiй Вiльгельмович, - при зустрiчi зазвичай промовляв бухгалтер коопторгу, - Зробiте ласку, здраствуйте - вельми ввiчливо вiдповiдав ґречно винахiдливий сантехнiк.
По-друге ж, Ростислав Iванович, без сумнiву проявляючи почуття високо довiрчого благоволiння, у дивовижно яскравих i надзвичайно привабливих оповiданнях про рибальське своє дозвiлля, щиросердо та нiчого не приховуючи, дiлився важливо конфiденцiйними вiдомостями рибальської премудростi. Кому доводилося стикатися з громадянами несамовито захопленими щодо навичок i кмiтливої вправностi рибальського хисту, напевне погодиться, що вивудити в них, у цих громадян, нехай навiть самий звичайний, нiкчемний i бездарно абиякий рецепт самої вульгарної та бездарно нiкудишньої мастирки - можна почитати за щастя майже нездiйсненне, а вже вивiдати секрети хитромудро вiтiюватого в'язання гачкiв - немислима, нечувано рiдкiсна по небаченiй своїй значимостi удача.
Розсудливо вдумливий мiй читачу, ти напевно справедливо та й по достоїнству оцiниш великодушну безкорисливiсть бухгалтера. Однак поспiшу повiдомити тобi ще одну маленьку деталь, майже дрiбницю, майже дрiб"язок - Ростислав Iванович все ж таки не зовсiм безкорисливо розпалював дух i чутливу уяву легковiрного свого сусiда. У Ростислава Iвановича були вiдомi тiльки йому задуми та плани, i далекогляднi мiркування, i вiрно розрахунковi амбiцiї щодо простодушного свого приятеля.
Все полягало в тому, що Ростиславу Iвановичу надзвичайно хотiлося мати компаньйона, а також вiрного, надiйного та й безвiдмовно поступливого товариша в несамовито невгамовних i вiдважно пiдприємливих рибальських своїх набiгах на навколишнi болота, ставки та озернi гладi. Втiм, для втiлення цих планiв i далекосяжних намiрiв Ростиславу Iвановичу не довелося надто вже витончувати красномовство ораторської своєї майстерностi та чудернацьку досконалiсть правдоподiбно складених байок. Чи то слова перевiреного рибалки потрапили на благодатний ґрунт, чи то сама матiнка природа непередбачливо й яскраво нагадала про себе, пробудивши в носiєвi цiєї лисавої, кирпатої фiзiономiї вiковiчну пам'ять про безлюдно дикi береги, холоднi фiорди та рибальськiй промисел суворо неприступної й вiддалено глухої, милої та рiдної його серцю фiнляндської сторони, але раптово, в дивовижно короткий термiн, скромний наш сантехнiк запалився захопливою iдеєю рибальського почину. Вiн був твердо та цiлком рiшуче готовий до одчайдушно зухвалого молодецтва ранкових вилазок на добре знанi Ростиславом Iвановичем прилеглi болота, де за запевненнями того ж невгамовно всюдисущого Ростислава Iвановича рясно розплодився, жирував i охоче клював довжиною з долонь, добре вгодований, м'ясистий червоний карась.
Саме на пiвдорозi до бажано шуканої болотної заплави, перевiвши дух i звернувши кiлька в сторону, ми й залишили наших нетерпляче завзятих рибалок...
Нарештi, змокнувши та добряче замерзши, компаньйони досягли мети жаданих своїх устремлiнь:
- Лагуна! - таким iм'ям замрiяно пiднесений Ростислав Iванович визначив власне саму суть зарослого очеретом берега, до котрого їх привела вузька стежина, яка заглухнувши, непримiтною змiйкою губилась десь далi, там, в густiм покривалi переплутаної трави. Над озерцем стояла молочно матова непохитна пелена щiльного досвiтнього туману. Пахло тванню та болотом, i ще тим, вiд чого затято закоренiлим рибалкам (а втiм, i ледь починаючим вудити молодикам, а втiм, i панночкам рiзних вiку, забарвлень i комплекцiй, якi випадковим чином, незмiнно та зненацька опиняються на рибалцi, та й незмiнно ж дратують чоловiчу половину чомусь завжди бiльшим уловом i несамовитiстю радiсного крику з приводу "отої, тьху, дрiбницi"), - одним словом, публiцi, публiцi будь-якого штибу, що красується на березi в цей благословенно ранковий час, безсумнiвно було очевидно, що тут i вiдбудеться бенкет, багатолюдна учта, бучне гуляння рибальської потiхи, що тут, зараз i негайно, необхiдно чим швидше втоптувати п'ятачок берега, розгортати снастi, чiпляти наживку та й... швидше, швидше - не змiрявши глибини, навмання, примостити якраз серед болотистого баговиння нахилений, безнадiйно сумний, нерухомий поплавець.
Однак повернемося до Андрiя Вiльгельмовича. Уперше опинившись у чудових обставинах цього безсумнiвно привiльно привабливого та вишуканого мiсця, наш сантехнiк спочатку розгубився. Найпростiша, необхiдна та безсумнiвно очевидна послiдовнiсть дiй по турботам облаштування, очевидна послiдовнiсть дiй iз розбирання рибальського iнвентарю (для того щоб приступити до таємничо сакрального та й бажано довгоочiкуваного початку риболовлi), - все це змiшалося й переплуталося в розумi замерзлого фiна. Насамперед Андрiй Вiльгельмович вiдкрив пластмасовий контейнер iз хробаками та зручно (принаймнi, так здавалося самому Андрiю Вiльгельмовича) по праву сторону вiд своїх нiг розмiстив його в притоптанiй травi. Запах, млосний i нудотно солодкий запах черв'ячного житла мутив розум i навiть, натщесерце, викликав якусь неприємну подобу легкого запаморочення.
Взагалi, в тих краях черв"яки становили особливу цiннiсть - чи то ґрунт, його склад, був по-особливому непридатний i убивчо негожий для тонко органiзованої натури черв"яка, чи то черв'яки тих земель вiдрiзнялися вiд своїх побратимiв лякливо здогадливою кмiтливiстю та й особливою проникливiстю не в мiру пiдозрiлого та чуйного розуму, але тiльки роздобути вертляво пружного п'ятисантиметрового хробака в тамтешнiх рибалок вважалося завданням майже нездiйсненним. Ще варто було б вiдзначити, що розпещенi поживними витребеньками, вельми розгодованi й ледачi карасi та коропи тих країв велися виключно неперевершеним чином саме на рiдкiсну дивину черв'ячного делiкатесу. Черв'як вважався еталонною запорукою гарантовано безвiдмовного клювання, вдалої рибалки та невловимо примхливого рибальського щастя взагалi.
Втiм, на велику втiху автора, у Андрiя Вiльгельмовича в пластмасовiй скриньцi таки кишiла добряча кiлькiсть вiдмiнної черв'ячної наживки. Невгамовно завбачливий бухгалтер познайомився з пiдприємливим пенсiонером, престарiлим рибалкою, який на спецiально вiдгородженiй земельнiй дiлянцi, з внесенням одному йому вiдомого набору добрив, компостiв i ґрунтiв, пiд плiвкою парника створив вельми сприятливi, пiдходяще привабливi умови для розмноження, благого проживання та швидкого тiлесного зростання черв'ячного органiзму. Престарiлий селекцiонер вельми успiшно, поштучно, пiд найсуворiшим секретом i хiба за особистим знайомством реалiзовував серед рибалок червонотiлих своїх вихованцiв.
Чи треба уточнювати, з якою саме самовпевненiстю успiху, з яким пiднесенням схвильовано радiсного очiкування, з яким запалом таємниче жаданих (жаданих для рибальської душi) передчуттiв, надiй i сподiвань компаньйони, в чиїх руках опинилася винятково чимала кiлькiсть добiрно верткого хробака, дiсталися нарештi до болотистого берега "лагуни". Андрiй Вiльгельмович вже заздалегiдь трiумфував, з деякою приємнiстю погляду жваво малюючи перед собою приголомшливе передбачення майбутнього улову.
Ось уже й пучок вудок розв'язаний та акуратно покладений збоку... тiльки тепер Андрiй Вiльгельмович iз деяким невдоволенням i навiть роздратуванням зауважив, що всi цi найважливiшi дiї з пiдготовки до риболовлi вiн робить, як i ранiше перебуваючи на велосипедi - лiва нога постiйно зiсковзувала з мокрої педалi, права ж, по колiно змокнув i заплутавшись у високiй травi, служила єдиною точкою опори...
Нарештi й велосипед був покладений ззаду, приминаючи цiлий снiп трави... Взагалi все: i велосипед, i перев'язаний набiр вудок, - все це було власнiстю Ростислава Iвановича, з нагоди прийдешньої першої риболовлi милостиво позиченої своєму компаньйоновi.
Андрiй Вiльгельмович, тремтячи всiм тiлом (вiд нестерпного бажання свого швидше, ще швидше, приступити до лову, а також дещо, як автор може обережно припустити, вiд проймаючої вогкостi досвiтнього ранку), тремтячи всiм тiлом, приступив до розбирання та пiдготовки снастей.
Добре пам'ятаючи байки Ростислава Iвановича про затаєно дрiмаючих пiд берегом гiгантських коропiв, здатних по-розбiйному, злодiйкувато й стиха, потягти в воду не те що бамбукову легку вудочку, а навiть що й пiврiчне теля, - старанно пам'ятаючи за це, Андрiй Вiльгельмович у першу чергу розклав велетенський, вражаючого розмiру пiдсак, у який вже точно могли помiститися пiврiчне теля, гiгантський короп, та ще й попри них карась розмiром iз добрячу долоню (помiститися туди вони могли раптово й разом - причому нiхто б не поручився напевне, що у цьому пiдсаковi не розмiститься ще якась абсолютно несподiвана й злякано дивовижна живнiсть об'ємних розмiрiв i пристойно вражаючої, вiдповiдної цим об'ємним категорiям ваги). Потiм у воду на товстiй волосiнi був спущений не менш вражаючих розмiрiв, iржавий, старезний садок, причому вiльний кiнець волосiнi для наочно переконливої надiйностi та мiцностi був намертво прив'язаний спецiальним потрiйним вузлом до лежачого позаду велосипеда.
I тiльки потому Андрiй Вiльгельмович приступив до розбору вудок. Шестиметровий синьо-чорний телескоп був розкладений на одному диханнi, волосiнь випущена, залишалося лише прилаштувати на заточених гачках (гачках, що одразу й вмить впивалися в що завгодно) саме найголовнiший i найнеобхiднiший атрибут риболовлi, звабливо запаморочливу для коропа, карася, окуня та й самого мiлко остогидлого, остатнього, нiкчемного пiскаря, - апетитно запашну, збудливо дражливу наживку.
Андрiй Вiльгельмович цiлком справедливо розсудив, що нема чого розмiнюватися на бездарно нiкчемнi кашi, сумiшi, ароматизатори, але необхiдно, не витрачаючи часу даремно, починати з безвiдмовно ефективного й винятково бажаного, пружно спритного червонотiлого хробака. Андрiй Вiльгельмович нахилився до скриньки, де зберiгалася безцiнна наживка, простягнув руку та й... о жах! - застиг у здивуваннi очевидного. Пораючись iз пiдсаками та вудками, повiдками та велосипедами, ймовiрно за випадкової необережностi, похапцем i в поспiху, Андрiй Вiльгельмович перекинув пластмасовий контейнер, виваливши увесь його дорогоцiнний вмiст назовнi.
Чи є необхiднiсть згадувати особливi, неабияк видатнi та дивовижно значущi можливостi тамтешнiх черв'якiв до велемудрої благодатi проникливого мiркування? Окрiм всього iншого, саме зараз мiсцевi представники черв'ячного роду показали надзвичайнi здiбностi кмiтливої винахiдливостi, смiливостi та зухвалої спритностi враз.
Тiсно сплетеному спiвтовариству контейнерних черв'якiв незбагненним для автора чином одностайно, рiшуче й вiдразу заманулось розповзтися в рiзнi боки за своїми невiдкладно найважливiшими черв'ячними справами та турботами. Тому, коли Андрiй Вiльгельмович глянув на брудно пластмасове житло черв'якiв, його погляд неприємно здивувала страхаюча порожнеча запустiлого забуття. Черв'яки - вгодованi, повнощокi, п'ятисантиметровi красенi, принаймнi такими вони представлялися засмученiй уявi Андрiя Вiльгельмовича (повнощокi, вгодованi красенi по запаморочливо немилосерднiй цiнi), досить поспiшно, самовiльно й безцеремонно покинули вiдведене їм житло.
I тiльки один черв'як, зростом шести сантиметрiв iз гаком, вельми гладких форм (з пристойно розгодованою, приємно округлою конституцiєю черевця та попереку), вiдчуваючи, мабуть, особливо значиму важливiсть своєї представницької персони, вiдчуваючи пiднесене завзяття нахабного молодецтва та особисто зрозумiлого достоїнства - неспiшним, поважливим маневром вiддалявся геть, нiби зовсiм не розумiючи святотатської скверни злочинно протиправного свого вчинку. Черв'як був негайно виловлений та й неделiкатним чином помiщений мiж великим i вказiвним пальцями замерзло синюшної руки нетерплячого сантехнiка...
Ще мить - та й звиватися б йому на гачку, залучаючи погляди млосно зацiкавлених коропiв та карасiв. Але хробак... I куди тiльки-но подiлася неспiшна впевненiсть значущо багатомовних рухiв та достойно мовчазне представництво величної постатi?.. Крутливий, пружний черв'як, виявляючи чудеса гiмнастичної еквiлiбристики, так i намагався вислизнути геть iз руки недосвiдченого рибалки... однак Андрiй Вiльгельмович iз терплячою наполегливiстю затятого педанта продовжував утримувати втiкача. I лише одне нiяк не вдавалося прискiпливому сантехнiку - пiднести жало гачка до слизько розгодованого тiла норовливого впертюха та й встромити його саме туди, куди за порадою Ростислава Iвановича мало б його втикати, - лише тiльки випадковим чином, на мить, пощастило наблизитися та навiть вже прикласти гачок до того самого визначеного мiсця, як черв'як, сильно смикнувши, в чергове вивернувся убiк i, подряпаний вiд загостреного жала, вiдчайдушним зусиллям розвернувся до рибалки...
Гнiв... лють гнiву... лють i ярiсть гнiву... обурення i презирство, вираз невимовно вишуканої вiдрази (нiби черв'як з висоти свого шестисантиметрового зросту з гаком дивився на щось мiзерне та непотрiбне, негiдно паскудне та бридке, на яку-небудь i зовсiм вже недостойну особину блохи або вошi, мерзоту й погань), - все це виразно читалося на гладко закругленiй, закривавленiй мордi добiрно розвиненого представника сановитої черв'ячної раси. Здавалося, ще мить, i черв'як, багрянiючи роздутою шиєю, промовить напутливо безпощадним, грiзним тоном начальника якогось поганенько зубожiлого ЖЕКу: "Яке ж ти, Андрiй Вiльгельмович, препаскудне падло, шельма та гидь!"... I тiльки досвiдчений, вiдмiнно досвiдчений спостерiгач, який з'їв не тiльки собаку, а навiть, мабуть що, й цiлий вiз кухонної солi самого грубого помелу на читаннi потаємних рухiв прихованої натури, тiльки ось цей високо обiзнаний безцiнним своїм досвiдом спостерiгач змiг би помiтити десь там, у кутку грiзно насуплених очей хробака, тремтячий вiдблиск зовсiм, здавалося б, несподiваного до згадки, абсолютно, здавалося б, ганебного почуття... ганебно низький порив розпачливо злобного, тваринного одчаю та жаху.
Розгубившись, а частково й злякавшись, Андрiй Вiльгельмович випустив черв'яка зi своїх задубiлих рук i отетерiло спостерiгав, як ображено збурений черв'як, сповнений поважно гордовитої гiдностi та пихи, неспiшно вiддаляється геть...
У Ростислава Iвановича почалося неабияке клювання - поплавець, який ще мить тому нерухомо красувався на мертво холодному полотнi водяної гладi, раптом коротко здригався, починав тремтiти, пiдстрибувати, пускати навколо себе дрiбнi кола - частiше, частiше, ще частiше та й... нарештi, зрушений невiдомою силою, рiзко та швидко пiрнав кудись углиб i вбiк, вiщуючи оторопiлому рибалцi бажано омрiяну, заповiтну удачу незнаного улову.
Андрiй Вiльгельмович iз безрадiсним захопленням стороннього спостерiгача стежив за рибальським торжеством щасливого свого сподвижника, проте йому було нiяково зiзнатися в власнiй незграбностi та й попросити в Ростислава Iвановича хоча б пару-трiйку тих самих повнощоких i вiдгодованих красенiв-хробакiв... Хоча, припустимо, Ростислав Iванович безумовно й змилостивився б над невдачливим своїм компаньйоном, але до голови роздратовано засмученого фiна неймовiрним роєм незвано уявних мiркувань зайшло...
Та й Бог його знає, що тодi приверзлося Андрiю Вiльгельмовичу - скажу бiльше, автор зовсiм навiть i не зобов'язаний володiти детальним перелiком роздумливо потаємних прагнень свого героя, хоча б тому що вони, цi прагнення, як правило, у всякого розсудливого сантехнiка мають суть характер непостiйний, мiнливо примхливий, паскудний i дуже часто безпосередньо залежать вiд непостiйних же обставин оказiї, мiсця та часу.
Тiльки за одне (як незабаром зрозумiє високоповажний читач - найважливiше для подальшого оповiдання) ми можемо говорити з майже повним переконанням достовiрного знання: саме тут Андрiю Вiльгельмовичу, спочатку натяком боязкого мiркування, туманно й неясно, нiби ненароком, подумалося, що непогано було б зайнятися (виключно для повноти персонально особистого рибальського щастя), - зайнятися за прикладом пiдстаркуватого селекцiонера, власне, розведенням вишукано повнощоких i вертких красенiв черв'ячного роду. Вигоди, якi виразно та живо вставали перед уявою Андрiя Вiльгельмовича, були безсумнiвнi, витрати - очевидно нiкчемнi й щасливо зменшувалися до розмiру дрiб"язково обнадiйливого слова "дурничка".
Несподiвана ця думка настiльки захопила та натхненно заполонила розчулену уяву рибалки початкiвця, що вiн вже готовий був забути (а забувши, навiть що й пробачити) - i вогкий холод ранку, i власну свою необачнiсть, i невдячно свавiльне безчестя черв'якiв, i, можливо, вражаюче погляди та саме душу, завидно рясне й щасливо багатообiцяюче клювання свого компаньйона.
Нiщо не вiчне, але, навпаки, все швидкоплинне й неухильно минуще. Минув без слiду й достопам'ятний день нещасливої риболовлi. Радiсно окрилений Ростислав Iванович, проте ж, все нiяк не мiг второпати, чому в Андрiя Вiльгельмовича виловлених карасiв виявилося двоє проти його двадцяти трьох, а молоденьких коропцiв (вагою - грам iз триста) та й зовсiм жодного. Але на початках Андрiй Вiльгельмович залишився вельми задоволений цим днем, його перебiгом, уловом i лише мрiйливо зiтхав за ймовiрно майбутнiми експедицiями (що безумовно викриває в ньому натуру природженого, справжнього рибалки) та за спецiально вирощеними для цих експедицiй зрiлими, п'ятисантиметровими екземплярами черв'якiв-красенiв.
Однак для вирощування цих красенiв була необхiдна одна обов'язкова умова - була необхiдна нехай маленька, незначна, але все ж деяка дiлянка землi; причому вiдшукати цю нехай занедбану, пустельну та нiкому непотрiбну дiлянку треба було саме в мiстечку, де щасливо проживав наш сантехнiк, i навiть по можливостi чим ближче до його оселi. Дачна дiлянка не пiдходила з однiєї простої, але дуже важливої причини - не з'являючись на дачi по п'ять-шiсть днiв, Андрiй Вiльгельмович справедливо та й небезпiдставно вважав, що за вiдсутнiстю щоденно пильного батькiвського контролю, його черв'яки можуть бути пiдданi акту безсовiсного насильства, а саме - акту вилучення будь-яким першим, що випадково пiдвернувся, безмежно охочим до риболовлi та чужого добра, дачником.
Провiвши на дачi довгу, безсонно жахливу нiч (у невiдступних i нав'язливих мрiях своїх про черв'якiв, риболовлю, вiроломно мiнливу та гiрку юдоль, недостатнiсть слюсарського доходу, вбогiсть слюсарського ж iнструменту, зламану нiжку кухонного табурета, гладких карасiв та гiгантських коропiв, Ростислава Iвановича, з вражаючою його удачливiстю в мистецтвi риболовлi та спокусливiй спритностi красномовного вмовляння), вже на наступний ранок, невиспаний i розбитий, Андрiй Вiльгельмович сiдав у переповнену маршрутку. Ця вщент пошарпана маршрутка щодня, у визначено обумовлений час, курсувала мiж дачним селищем i невеликим курортним мiстечком, де проживав наш сердешний фiн.
Маршрутка з потертими, засидженими сидiннями невизначеного кольору була переповнена вiд'їжджаючими пiсля вихiдних дачниками. Було задушно, сильно пахло кропом, свiжими огiрками, квiтами, землею... та ще, непереборно нав'язливо й недобре, чимось знайомо нудотним i млосно солодким, чимось таким, що безжально каламутило зомлiлий розум i викликало непередаваний ефект огидно невiдбутної вiдрази. Андрiю Вiльгельмовичу здався напрочуд знайомим цей запах, проте вiн не мiг зараз же, зненацька й раптом пригадати, де саме чув його ще зовсiм недавно...
Заплативши за проїзд, Андрiй Вiльгельмович, щоб знайти незайняте мiсце, почав обережно просуватися вглиб салону. Цю мимовiльну обережнiсть пересування заздалегiдь передбачала неабияка кiлькiсть нiг, сумок i пакетiв всiх розмiрiв i кольорiв, виставлених у проходi. До того ж, несподiвано для себе, Андрiй Вiльгельмович побачив п'ять або шiсть погребальних вiнкiв, яких також було притулено серед цього великого розмаїття накладеного скарбу.
Щоб тепер не зачепити суперечливо делiкатних почуттiв вельми благочестивого читача, ми не будемо уточнювати з безпардонно упередженою наполегливiстю, навiщо, куди та, головне, для кого було пiдготовлено цих сумних предметiв прощально обрядового призначення. Скорбота, у всякому разi, має право на таїнство недомовки й повагу замовчування.
Нарештi приблизно посерединi салону наш фiн примiтив ще одне незайняте мiсце. Мирно примостившись на потерто зношеному сидiннi, Андрiй Вiльгельмович мимоволi почав оглядатися. На подив, серед вiд'їжджаючих дачникiв були все незнайомi йому люди, i тому з деяким очiкуванням допитливостi наш герой почав вдивлятися в обличчя навколишнiх, шукаючи, можливо, люб"язнiсть приязнi та деякого призову до добросусiдського спiлкування в випадково короткочасних своїх попутниках. Але обличчя людей, що сидiли в маршрутцi, не висловлювали нiчого крiм суворої байдужостi та холоду неприступної погорди, буцiмто наш сантехнiк зайшов iз якої-небудь потреби в бухгалтерiю й, тихо присiвши край стiльця, боязко очiкував, коли хто-небудь iз поважних небожителiв тої самої бухгалтерiї зверне на нього хоч якусь крихту найменшої уваги та й зволить видати необхiдну йому, Андрiю Вiльгельмовичу, дрiб'язково незначну довiдку або пiдтвердну записку.
Такий настрiй сусiдньої публiки дещо збентежив i навiть бiльше - спантеличив розгубленого сантехнiка. Втiм, холод неприступностi Андрiй Вiльгельмович охоче й цiлком вибачливо вiднiс на рахунок трагiчностi драматичного моменту та занадто глибоких переживань дачникiв iз поховальними вiнками. Абсолютно заспокоєний цiєю своєю винахiдливою догадливiстю Андрiй Вiльгельмович зацiкавлено поглянув на сусiда бiля вiкна.
Це був доволi огрядний, поставний чолов"яга давно не юнацьких рокiв та приємно пристойної, вiдповiдної цим лiтам зовнiшностi. Пiдкреслену пристойнiсть його видатної зовнiшностi вигiдно акцентував бездоганно пiдiгнаний пiд форми дорiдної статури (й тому здавалося дещо мiшкуватий) костюм несподiвано землистого вiдтiнку. Однак навiть i сама ця мiшкуватiсть костюма виглядала цiлком солiдно та презентабельно доречно. На шиї статечного пана красувалася, незважаючи навiть на нещастя пануючої в салонi виснажливої задухи, красувалася iдеально зав'язана краватка бездоганно строгого чорного кольору.
Величавi риси дещо закругленого обличчя здалися вочевидь знайомими... але вiдразу, зненацька, наш фiн не мiг уже й пригадати, де саме ранiше мав приємнiсть спостерiгати цю неспiшну рiвнiсть гордовито значущого погляду та неприступно мовчазне представництво самовпевнено амбiцiйної постави...
Сусiд же його в цей час, сповнений пихатої важливостi та пафосно пiднесеної урочистостi, тримав в руках планшетник... Планшет вiдзначався матовим лиском досить великого екрану; навушники вiд нього, обвисаючи тонкими шнурочками чорних дротикiв, зручним i компактним чином розмiщувалися в акуратних вухах середнього розмiру...
Андрiй Вiльгельмович хотiв було зав'язати дуже безпардонно й недоречно бесiду з єдиною метою, - показати, що й вiн розумiється в планшетах, що й у нього є цiлком навiть дуже пристойний планшет, що за нього в магазинi треба було б викласти стiльки-то, але йому, завдячуючи прозорливiй передбачливостi, вдалося через знайомих купити в Iнтернетi набагато дешевше вживаний варiант, що цей уживаний варiант нiяк не гiрше, а навiть може бути й багато краще, якщо б ви тiльки купили в магазинi новiсiнький, коштовний оригiнал... але в чергове глянувши на пихливу багатозначнiсть поважного обличчя, сантехнiк зовсiм засоромився саме навiть нарочитої можливостi безпардонно нав'язливого свого вчинку та й розважив за краще делiкатно промовчати...
Поважний добродiй бiля вiкна, не звертаючи жодної уваги на боязкого свого сусiда, переглядав якесь вiдео. Значущий вираз зацiкавленої серйозностi й незаперечної зосередженостi на його обличчi час вiд часу красномовним i несподiваним чином змiнювався легкою посмiшкою приємно захопленої згоди та благочестиво пiднесеного задоволення...
Автор змушений з належною пристойнiстю простодушного щиросердя зiзнатися, що вiдео не носило загальноприйнятого характеру привабливої цiкавостi, скорiше навпаки - це було неперевершено епохальне, недосяжно найважливiше з цiлого ряду необхiдно найважливiших (себто непотрiбно бездарне й безнадiйно нудне), вiдео виступу правителя тiєї країни, де мали честь проживати й Андрiй Вiльгельмович, й Ростислав Iванович, й поважний великоможний пан у мiшкуватiм костюмi несподiвано землистого вiдтiнку.
Втiм, нам абсолютно байдуже, якого саме правителя й навiть бiльше - правителя якої саме країни з задоволенням блаженно найщирiшого пiєтету слухав у переповненiй маршрутцi означений пан. Всi властителi рiвнi, тож Андрiй Вiльгельмович небезпiдставно вважав навiть, що всi вони суть одне й те ж саме, суть одне лице, суть одна людина, або ж, якщо вже бути дуже невимогливим у благодушно поступливих своїх припущеннях - найближча, кровна рiдня (як-то, наприклад, рiднi, або ж на крайнiй, припустимо, винятково дивовижний випадок - двоюрiднi брати). I тому, чи з'являлося це лице в образi карликової лисавої гниди з жалюгiдним убожеством брехливо грайливих оченят, в подобi козирного франта з апофеозом настовбурченого чуба та пiсенною дичиною солов'їного звучання, або ж просто в значеннi пафосно зарозумiлого актора, пишномовного декламатора пiднесено нiкчемної брехнi - наш фiн iз однаковою байдужiстю дивився на цi втiлення, твердо знаючи наперед, що це те ж саме, здавна знайоме, нiчим не примiтне, нудне та артистично споганене обличчя.
Вiдвернувшись, Андрiй Вiльгельмович iз щирим iнтересом почав знову розглядати дачникiв iз вiнками - але тi як i ранiше перебували в суворiй неприступностi гордовито похмурого свого умонастрою...
Щось, однак, заважало Андрiю Вiльгельмовичу, - щось тривожне та невiдступно нав'язливе...
Втiм треба зауважити, що, як i ранiше, не дивлячись навiть на рух i вiдкритi вiконця, було нестерпно душно та огидно пахло... раптово Андрiй Вiльгельмович, на превеликий свiй подив, абсолютно несподiвано та очевидно зрозумiв нарештi, чим саме, настiльки препаскудно мерзенним, настiльки непристойно бридким та запаморочливо вiдразним, смердiло в салонi маршрутки, - млосно солодкий, нудотливий запах землi та черв'ячного житла, ще недавно за настiльки сумних обставин чутий на рибалцi, мутив зомлiлий розум i готовий був, здається, у вельми конфузнiй конвульсiї вивернути саме єство... Дещо здивований i навiть вражений цiєю обставиною Андрiй Вiльгельмович обернувся до сусiда, аби по добросердностi простакуватої своєї душi подiлитися випадковим вiдкриттям...