"Сага про Рагнара Шкiрянi Штани та синiв його" ("Ragnars saga loðbrókar ok sona hans") вважається частиною "Саги про Вольсунгiв" ("Völsunga saga"), i, власне, її продовженням. Обидва тексти вiдносяться до корпусу так званих "Саг про давнi часи" ("Fornaldarsögur"), ще вiдомих як "фантастичнi", "легендарнi" чи й "брехливi саги". Фахiвцi вважають часом її запису XIII столiття, втiм, як i переважної бiльшостi iсландських саг. Але розповiдає вона про значно давнiшi подiї, принаймнi частина з яких мала мiсце за т.зв. "доби вiкiнгiв".
Отже, що то за Рагнар i сини його? Чим привернули вони увагу сучасникiв i нащадкiв? Що стоїть за гучними йменнями й прiзвиськами?
Спробуємо коли не розiбратися, то принаймнi покопирсатися у цьому мотлоху.
Iсторичний вимiр саги
Романтично налаштованi науковцi ХIХ столiття (зокрема й такий знаменитий вiкiнгознавець, як Андерс Стрiнгольм, автор хрестоматiйної монографiї "Виправи вiкiнгiв") були ладнi вважати iсландськi саги вичерпним i абсолютно правдивим джерелом з цього питання. Вiдтак у них не виникало пiдозр ув iсторичностi таких персон, як той-таки Рагнар. Але, на щастя, тi наївнi часи давно минули. Сучаснi дослiдники вважають Рагнара (i синiв його) фiгурами переважно легендарними, такими, що краще виглядають на тiй поличцi, де стоять Сiгурд Вольсунг та iншi Нiбелунги, анiж на тiй, де височiють постатi Харальда Сурового Правителя чи Кнуда Великого. Iстина ж, як завше, десь поруч.
"Сага про Рагнара..." - як i всякий епiчний наратив, яким i є сага - iснує принаймнi в трьох вимiрах: iсторичному, мiфопоетичному й лiтературному. Iсландська сага не є iсторичним романом, анi романом у стилiстицi фентезi, хоч i виконує притаманнi ним функцiї та вiдповiдає притаманним ним критерiям. Iсландська сага - це iсландська сага. Це, даруйте на словi, роман як такий, це артефакт т.зв. "великої лiтератури", хоча, звичайно, не годиться мiряти його тим же аршином, "яким ви постмодерн у банi мiряли, й тепер вiн правильної цифри не покаже" (с). Iсландська сага використовує iсторичну й мiфопоетичну складову задля загострення конфлiкту будь-якого порядного роману - "Людина проти Долi". Друга справа, що, може, скриптори, якi записували саги, про те геть i не думали.
Не стала винятком i "Сага про Рагнара". Тепер ми розглянемо її iсторичну i мiфопоетичну складовi, а тодi подивимось, як це все поєднується i працює на конфлiкт.
Отже, що ми знаємо про "iсторичного" Рагнара? Не так уже багато. Крiм наведеного тексту, цей персонаж згадується у "Сталцi1 про синiв Рагнара" ("Ragnarssona þáttr"), у величальнiй пiснi Брагi Старого сина Боддi (т.зв. "Щитова драпа2 про Рагнара", "Ragnarsdrápa"), у шотландськiй скальдичнiй поемi ХII ст. "Промови Краки" ("Krákumál"), яка являє собою передсмертну пiсню Рагнара, а також ув "Англосаксонськiй хронiцi" та у дев'ятiй книзi "Дiянь данiв" Саксона Граматика (там вiн вiдомий як Regnerus). Iз цих джерел суто iсторичними можна вважати хiба два останнi.
Так, Саксон Граматик вiдзначає, що першою дружиною Рагнара була така собi воїтелька ("щитова дiва") Латгерта (лат. Lathgertha), аж потiм вiн побрався iз Торою та Аслауг. Вiн же розповiдає про нефортунний похiд Хвiтсерка Схiдним Шляхом (iмовiрно, таки на Русь, бо в текстi Саксона фiгурує такий собi Daxon, Rutenorum rex (Даксон, король Рутенський). Звiдти ж подибуємо вiдомостi про синiв Рагнара й про їхнi виправи до Британiї та прилеглих країв, а також про похiд Рагнара до Фiнляндiї та Країни Бьярмiв (акваторiя Бiлого моря). В числi синiв Рагнара Саксон називає, крiм Iвара, Бьорна, Хвiтсерка, Сiгурда, Ерiка та Агнара, вiдомих iз саги, ще Харальда, Хальфдана, Фрiдлейфа та Уббе (чи Уве). Самого ж Рагнара Саксон iменує правителем - до речi, не зовсiм ясної титулатури: то вiн король (rex), то "лише" граф/герцог (duc) - спочатку не всiєї Данiї, а тiльки острову Зеландiя. Втiм, вiн пiдтверджує, що Рагнар є сином легендарного Сiгурда Персня (лат. Siwardus Ring). Сам же Сiгурд Перстень був сином сумновiдомого Iнг'яльда Лихого Правителя (iсл. Ingjaldr illrádi), останнього шведського конунга з роду Iнглiнгiв (себто нащадкiв самого Фрейра, але це вже стосується не так iсторичної, як мiфопоетичної складової саги).
"Англосаксонська хронiка" не мiстить згадок про Рагнара як такого, проте знає iмена язичницьких данських вождiв Iвара (Hingwar), Хальфдана (Healfdene) та Уббе (Hubba). Фабула тих подiй загальновiдома, тому не бачу потреби спинятися на подробицях, лише нагадаю, що з 865 року в Англiї точилася чергова серiя кривавих вiйн, спричинена нападом величезного вiйська вiкiнгiв3, якi цього разу прийшли не просто пограбувати, а взяти землю й осiсти на новому мiсцi. Це їм вдалося: була завойована Схiдна Англiя, Мерсiя та Нортумбрiя (по самiсiньку рiку Хамбер!), де i правив наївний i дурний Еллє конунг (Еллє Другий, дав-англ. Ælle II, брат i спiвправитель Осберта). В цих же роках вiкiнги осiли в Еофорвiку, який з того часу стали звати Йорвiком, а тепер це мiсто вiдоме як Йорк. Понад десять рокiв нормани тероризували Британiю, аж поки король Альфред Великий не влаштував їм АТО i не примусив сидiти тихо-мирно на загарбаних землях, якi, правду мовити, дещо скоротилися не на їхню користь. Наслiдком цього вторгнення стало утворення "Данської Народної Республiки", себто так званої областi Данелаг (норв. Danelagen, дав-англ. Dena lagu, англ. Danelaw), територiї на пiвнiчному сходi Англiї, де мешкали переселенцi з Данiї та Норвегiї та їхнi нащадки, i на яке поширювалося звичаєве пiвнiчне право (звiдти й назва). Можна припустити, що Hingwar, Healfdene та Hubba - це тi самi персони, яких Саксон знає як Iвара, Хальфдана та Уббе.
Ще одну ймовiрну згадку про Рагнара мiстять "Бертинськi аннали" ("Аннали монастиря Сен-Бертен"). Йдеться про запис щодо подiй 845 року - епiчної та легендарної облоги Парижу вiйськом норманiв. Тодi на острiвцi на рiцi Сена було принесено в жертву Одiну сто одинадцять невинних християн, Париж було пограбовано, а король франкiв Карл Лисий ще й приплатив норманам сiм тисяч фунтiв срiбла й золота, щоб тi забралися геть. Серед очiльникiв походу нiбито названий такий собi Reginherus. Я кажу "нiбито", бо в оригiнальному текстi жодного Reginherus'а не знайшов, але, може, погано дивився. Десятки дослiдникiв не можуть помилятися!
Крiм того, Рагнара iнодi ототожнюють з Хорiком Першим (король Данiї 827-854) або з якимсь iншим супротивником Харальда Клака (одного з претендентiв на Данське Королiвство), iз Регiнфрiдом (король Данiї межi VIII-IX столiть) або ще казна з ким. Але скiльки правди у подiбних ототожненнях, наразi сказати важко.
Ґрунтуючись на вищесказаному, можна наважитися зробити обережне припущення (варто зауважити, що це не може бути чимось бiльшим, нiж припущення). Нема причин вважати, що Рагнар Шкiрянi Штани не був самостiйною iсторичною фiгурою, яку нема потреби ототожнювати з Хорiком, Регiнфрiдом тощо. Рагнар цiлком мiг походити зi шведського (чи гаутського) правлячого роду, що втратив владу i частково поновив її пiсля перемоги пiд Бравелем, або перебрався на пiвдень i завоював Зеландiю. Можна припустити, що Рагнар пiдтримував Хорiка в боротьбi за Ютландiю, а сам натомiсть правив Зеландiєю i ходив у виправи. Вiдтак титул Рагнара мав би звучати не "конунг", а радше "сма-конунг" (iсл. smá-konungr), "малий король", тобто володар не всiєї країни, а лише якоїсь невеличкої територiї. Також нема причин вважати, що Рагнар не мiг очолити похiд на Париж 845 року, а його сини - вторгнення до Англiї двадцять рокiв потому. Iнша справа, що цi подiї сильно таки заросли фантастичними та епiчними подробицями. Але ще Якоб Грим заохочував "шукати не iсторичне у "Нiбелунгах", а нiбелунгове в iсторiї". Коротше сказати, менi здається, що Рагнар Шкiрянi Штани, якого ми знаємо за пiвнiчними переказами, фiгура суто лiтературна, проте за нею безперечно криється людина, що колись жила, вершила дiяння рiзного ступеню епiчностi та померла за нез'ясованих обставин.
Найближча рима з вiтчизняної iсторiї - князi Iгор Рюрикович i Вiщiй Олег.
Мiфопоетичний вимiр саги
Тому-то "Сага про Рагнара..." й вiдноситься до корпусу "Fornaldarsögur", а не, скажiмо, до "Konungasögur" ("Саги про конунгiв" aka "Королiвськi саги"). Хоч i в них, варто зауважити, не бракує фантастичних подробиць. Але там вони не впливають суттєво на сюжет анi на характери героїв. Iнакше у сагах про давнину. Фантастичнi елементи створюють особливий хронотоп, так званий "Прачас", "Ur-Zeit" (термiн, введений в обiг, здається, Бауманом), себто занурюють реципiєнта в особливий, священний, мiфологiчний простiр i час (рудиментарно збереглося у тому казковому "За давнiх-давен" тощо), надаючи таким чином творовi додаткового смислового вiдтiнку. Через те герої сприймаються не лише як iсторичнi персони, а й як особи непересiчної природи, такi собi, даруйте, Übermenschen, вносяться до "пантеону". Так сприймається Сiгурд Убивця Фафнiра та iншi герої вольсунго-нiбелунгiвської традицiї, так сприймаються Беовульф, Хельгi син Хьорварда та його тезка, Убивця Хундiнга, Велунд Коваль i легендарнi королi з родiв Iнглiнгiв та Скьольдунгiв. Це такi ж люди з плотi й кровi, як i решта, та водночас вони вiдзначенi благословенням, тим, що в нордичнiй традицiї позначається термiнами hamingja, gæfa, heill, auðna тощо (щастя, доля, талан, здоров'я, статок), а в культурнiй антропологiї та мiфознавствi використовується також iранський термiн "фарн" - магiчна субстанцiя, втiлення особистого чи спiльного (родового, державного тощо) щастя, багатства, здоров'я, сили, слави, мудростi, перемоги тощо. Мiфологiчний герой обтяжений цим "щастям" бiльше за пересiчну людину, проте водночас нерiдко несе на собi прокляття, що є зворотнiм боком "щастя", чи не може - будучи маргiналом - вписатися у статуснi стосунки, i через те зрештою гине.
Втiм, можна заперечити: тема "щастя" взагалi дуже притаманна нордичнiй традицiї, до неї апелюють i "Королiвськi...", i "Родовi саги", i взагалi епос. Але. У мiфологiчному полi "щастя" реалiзується нетривiальним способом - i коли здобувається, i коли проявляється. Фантастичнi, надлюдськi дiяння мiфологiчного героя стають можливими саме через "фарн" i його вплив на життя (судьба, доля). Таким чином мiфологiчний герой вивищується навiть над iсторичним. Адже щоб убити iншого конунга i загарбати його країну, достатньо бути талановитим i рiшучим полководцем, але щоб убити дракона (троля, велета, злого чаклуна, бойову корову - додати за смаком), ба просто стати гiдним цього замiру, - тут уже треба бути справжнiм суперменом i взагалi кiборгом.
Вiд мiфологiчного героя чекають бiльшого, нiж вiд iсторичного. Вiд нього чекають чудесного. Небувалого. Неможливого.
Чи вiдповiдають Рагнар i його сини таким вимогам?
Роздiл 3, "Рагнар перемагає змiя".
Цей епiзод - пряма апеляцiя до чiльного iндоєвропейського мiфу: перемоги свiтосяйного Громовержця над хтонiчним Змiєм (докладнiше хоча би тут: Хаген Альварсон. Бой со змеем: к теории "основного мифа", i ще незле перечитати Iванова i Топорова). Це, звичайно, вчинок не такого масштабу, як двобiй Сiгурда й Фафнiра чи Беовульфа i безiменного дракона, проте сенс той же. Можна припустити, що укладачi саги приписали iсторичному Рагнаровi дiяння легендарних героїв, щоб одразу стало ясно: цей персонаж має не лише силу духу, вiдвагу i кмiтливiсть, а й неабиякий запас талану i незвичайну долю. Слава Сiгурда починається, в принципi, з перемоги над Фафнiром, а слава Рагнара - з перемоги над змiєм, який окупував покої Тори Ланi. Обидва дракони стерегли скарби, та є вiдмiннiсть: золото Фафнiра було прокляте, а золото зажерливого змiя - нi. Вiдмiннiсть ще i в тому, що головним призом Сiгурда є скарб як такий, а призом Рагнара - Тора, дочка ярла Херруда (класика жанру - лицар визволяє принцесу). Взагалi скандинавськi дракони бiльше любили золото, нiж принцес, але тут бачимо виняток. Iнша справа, що i мотив вочевидь редуковано (адже принцеса спочатку сприймалася як сексуальний об'єкт хтивого змiя), i сам цей змiй - просто дурна тварюка, мудрих промов, на вiдмiну вiд Фафнiра, не виголошує, а просто корчиться i здихає. Та в принципi, маю повторити, модель та сама. Здолавши чудовисько, Рагнар отримує красуню Тору (жениться на високородiй дiвчинi, пiдтверджує таким чином власний статус, власне шляхетство), золото, на якому вилежувався гад, у якостi посагу (золото в iндоєвропейськiй традицiї є втiленням фарну, передусiм вiйськового), i, зрештою, славу (що також працює на збiльшення фарну).
Iвар як мiфологем
Iнший герой саги, що вiдзначився на нивi боротьби з чудовиськами, - старший син Аслауг вiд Рагнара, Iвар Позбавлений Кiсток/Безногий. Iдеться про знищення ним бойових корiв у роздiлах 8, "Сини Рагнара взяли Хвiтабер" i 12, "Загибель Ейстейна конунга". Можна провести паралель iз коридою та мiфом про Мiнотавра, при всiй позiрнiй комiчностi, не позбавлену сенсу.
Чому корова? Чому не троль, дракон, велетенський орел чи там вовкулака? Та тому, що на вiдмiну вiд троля, дракона, вовка чи орла, корiвка є хатньою твариною, i, як така, мiцно пов'язана з прокреативним (виробничо-накопичувальним, "хазяйським") магiчним полем. Про роль корови, її символiзм тощо читайте докладнiше хоча б у другому томi хрестоматiйної книги В'ячеслава Iванова i Томаза Гамкрелiдзе "Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-топологический анализ праязыка и прото-культуры" (Тбилиси. Издательство Тбилисского университета. 1984). Цей символ успадкований iндоєвропейцями вiд носiїв культур балкано-дунайського неолiту i Близького Сходу, а вiдтодi розвивався у кожнiй iндоєвропейськiй локальнiй культурi окремо. Корова також втiлює фарн, але - хазяйський, мирний. Вона народжує телят и дає молоко, вона - годiвниця, божество родючостi. Вiд неї залежить добробут спiльноти.
То якого дiдька ця симпатична i корисна тварина робить на полi бою?!
Захищає рiдну землю. Тому що, варто зауважити, це вiкiнги прибули до Ейстейна, а не Ейстейн - до вiкiнгiв. I корова Сiбiлья, i телицi з Хвiтаберу, на мiй погляд, виникли в результатi розвитку давнього (либонь iще матрiархального) божества-корови. Так само, як Мiнотавр є результатом розвитку образу бика давньої балканської чи малоазiйської традицiї, а бик iз Куальнге - iрландської. Олександр Рогожин у коментарi до росiйського перекладу саги Тимофiя Єрмолаєва, аналiзуючи образ "бойової корови", проводить аналогiю з ведичним обрядом "ашвамедха" ("принесення коня"), а також з кельтськими обрядами, що супроводжували коронацiю тамтешнiх вождiв. Але ця гiпотеза, хоч i заслуговує на увагу, не є вичерпною: адже ритуал "ашвамедха" починали пiд час вiйни, коли вiйська раджi йшли за конем, i привертали ту землю, куди ступило коняче копито. Iрландський же "шлюб iз кобилицею" верховного короля має на увазi розчленування жертовної тварини для вiдправки її частин по провiнцiях Iрландiї - так вдача (i влада) верховного короля розповсюджувалася на весь острiв. I все ж є спiльний знаменник: прокреативного характеру божество (тотем?), яке опиняється в магiчнiй зонi хтоносу й виконує не притаманну йому вiйськову функцiю. Притому виконує у специфiчний спосiб: адже головна зброя "бойових корiв" - не рога i копита, а чаклунське ревiння, що деморалiзує ворога. Дракони, хижi звiрi та рiзнi чудовиська - натуральна фауна хтоносу, апрiорно ворожа до людини, корова ж - iстота культурного, статусного, людського простору, i тому виступає у ролi захисника. Здавалося б, пес чи хоч би кiнь були б доречнiшими, але магiчна природа коня i пса - амбiвалентна (кiнь - це i цiлком хтонiчне створiння, бо перевозить вершника мiж полюсами буття за маршрутом "Центр-Чужина", а пес до того ж у низцi випадкiв є "двiйником" вовка), навiть бик має хтонiчний, дикий магiчний вiдповiдник (тур, зубр, лось, олень), натомiсть корова - тваринка цiлком хатня, проте займає в iєрархiї чи не верхню щаблину. Через те у статусному просторi вона є наймогутнiшою, має найбiльший запас фарну.
Вiдповiдно, король Ейстейн i мешканцi Хвiтаберу мають розглядатися як носiї не воїнсько-маргiнальної, а господарчо-статусної культури, культури ґазд i жерцiв/чаклунiв (якщо вам є ближчими ведичнi аналогiї, то Ейстейн конунг i хвiтаберцi не кшатрiї, а брахмани та вайш'ї). Вони є "людьми миру", а не "псами вiйни"; це, користуючись пiвнiчним термiнами, годi та бонди, а не адалiнги4 (хоч Ейстейн i зветься конунгом).
Рагнар i його сини - не з таких. Вони - вiкiнги, воїни й герої до мозку кiсток. Це вони, а не їхнi супротивники - хтонiчнi чудовиська, зарiзяки, "люди-вовки", з них принаймнi двоє вiдповiдно маркованi - Сiгурд Змiй-в-Оцi та Бьорн (досл. "Ведмiдь") Залiзний Бiк (натяк на його невразливiсть, характерну для легендарних берсеркiв, а також для низки "металевих" героїв iндоєвропейської традицiї - Ахiлл, Кухулiн, Карна, деякi персонажi осетинського епосу тощо). Та i вроджене калiцтво самого Iвара можна розглядати як хтонiчний маркер (аналогiї - однорукий Тюр, одноокий Одiн, чаклуни iрландського епосу тощо).
Вiдтак будь-яке вторгнення на корiннi землi - а й Уппсала, i Хвiтабер є корiнними землями, не якоюсь периферiєю, якої не шкода - в мiфопоетичному аспектi являє собою протистояння космосу i хаосу, зiткнення двох свiтiв - маргiнально-вiйськового й господарсько-жрецького. Вбивство ж "священних корiв" є аналогом полювання, терзання хижаком здобичi, а для синiв Рагнара й Iвара щонайперше - здобуття слави, фарну, пiдвищення статусу. Корова (а також бик, олень, лось, словом, усяка велика копитна звiрина) є королiвською здобиччю; вiдтак той, хто її здобув, має право на королiвськi почестi, на мiсце у вищому щаблi iєрархiї.
Зауважу окремо, що нема змоги розглядати вбивство корiв як акт офiри, скерований на пiдвищення родючостi, вiдтворення космогенезу, вшанування богiв тощо. Дiя вiдбувається на чужинi (для Iвара), де не працюють закони статусного простору. Та й що йому до родючостi, оновлення космiчних циклiв i рiзної жрецької дурнi? Вiн не є жерцем анi ґаздою, хоча його образ i можна розглядати як чаклунський (чи радше чаклунсько-мисливський). Адже вiн убиває корiв луком i стрiлами, себто не "бiлою", статусною зброєю, а знаряддям полювання, приналежним до зони полювання, диких хащ, маргiнесу, хтоносу. Далебi, коли Iвар мав справу з Сiбiльєю, то користався не простим луком i стрiлами, а, вiрогiдно, якимсь чаклунським iнструментом. Тодi ж вiн у невiдомий спосiб контролює вагу власного тiла - коли його жбурляли, то вiн став легким, а коли впав на корову, то раптом зробився важким, як гора. Цi його властивостi можна розглядати як чарiвнi, як особливi засоби "бойової/мисливської" магiї. Вкупi з його вродженим калiцтвом й непересiчними iнтелектуальними здiбностями, якi вiн демонструє протягом саги, сей образ можна розглядати як хтонiчний, але радше чаклунський, нiж воїнський, з елементами трiкстера (мiфологiчного штукаря, хитруна).
До речi, в цьому аспектi прикметною є страта, яку вiн обрав для Еллє конунга. "Кривавий орел" (blóðrn) вважається частиною дослiдникiв ритуалом офiри на честь Одiна. Попри те, що Iвар виконує ритуал не власноруч, я вважаю це проявом його, Iвара, хтонiчної натури.
На цю ж мiфологему працює легенда про його смерть. Вiн помер не в битвi, а вiд хвороби, але i пiсля смертi допомагав захищати завойовану ним землю. Вiн не долучився до небесного воїнства Вальхали, але й не розпорошив свого фарну, залишився у Середньому свiтi в якостi "закладного мерця", духу-захисника. Це не зовсiм притаманна посмертна доля для звичайного воїна, хай би яким героєм вiн не був за життя, проте цiлком нормальна для легендарного вiйськового вождя: король Артур, що має повернутися з Авалону; Хольгер Данський, що спить пiд пагорбом, чекаючи на пробудження, коли з Данiєю стане геть кепсько; богатирi т. н. "Київського" циклу билин; отаман Сiрко, чиї рештки козаки нiбито возили з собою, вважаючи, що вони дають перемогу тощо.
Вiдтак принаймнi двоє героїв саги заслуговують на мiсце в "пантеонi" - Рагнар та Iвар. Але коли батько перебрав свiй лiмiт щастя, намагаючись зробити неможливе (з двома кораблями завоювати всю Англiю), то син, хай би як не мучила його жага слави, поводиться вкрай обережно i не квапиться випробувати долю, та зрештою теж творить свого роду дива.
Смерть героя.
Проте не здобуття багатства й слави i не знищення чудовиськ є вершиною долi героя. Життя героя вiнчає його смерть. Лише зустрiвши смерть, герой може бути певен, що, користуючись формулою iсландської саги, "виростив долю". Про смерть (i посмертнi пригоди) Iвара щойно сказано, тепер глянемо, як стрiли свою загибель iншi персонажi сказання.
Рагнара, Ейрека й Хвiтсерка було захоплено в полон i страчено. Їхня смерть вiдома в подробицях. Ейрек i Хвiтсерк, до того ж, самi обрали собi страту, i це не легка смерть: першого пiдняли над землею на списах (10. "Про загибель Ейрека й Агнара та про пiдбурювання Аслауг"), а другого спалили живцем (ще й на багаттi з людських голiв! - 18. "Кiнець життя синiв Рагнара"). Ейрек, до того ж, вiдмовився вiд пощади i викупу. Рагнара, правда, нiхто не питав, чи хоче вiн жити, але вiн, безумовно, вижив би, коли назвався б, адже Еллє конунг, боячись помсти, хотiв зберегти йому життя (15. "Смерть Рагнара конунга в Англiї"). Всi три смертi, в принципi, можна розглядати як добровiльну жертву (байдуже чи то Одiну, чи комусь iще). Проте - яка ж мета такого, на перший погляд, безглуздого жертвопринесення? Кому вiд того стало легше? Хто або що є об'єктом такої офiри?
Честь i слава.
Лише й того.
Готовнiсть рушити на таку болючу i страшну загибель - це демонстрацiя людям i богам, а першочергово, ймовiрно, самим собi, - сили духу, незламної волi та байдужостi до оспiваного прокреативним дискурсом happy end, до оптимуму, до отого наївного "все буде добре", "жили вони довго i щасливо" тощо. Ще один спосiб, останнiй i радикальний, довести свою вищiсть, врятувати честь за рахунок життя (зауважте, як обурилися брати Iвара, коли той висловив бажання прийняти вiд Еллє конунга плату за їхнього батька! - 16. "Про синiв Рагнара й Еллє конунга"), i зажити такої слави, що тривала б ще довго.
Тут, одначе, треба чiткiше окреслити дефiнiцiї. В даному випадку доречнiшим є вжити не наш вiдповiдник "слава", а iсландський термiн dómr. Ним позначається "слава" в сенсi "суд людського поголосу", "репутацiя". Саме цей термiн вжито в еддичних "Промовах Високого" у строфi 77 ("Гине худоба, / родичi гинуть, / i смертний ти сам, / та знаю одне, / що смертi не звiдає: / вмерлого слава"; варiант перекладу - "суд людей про померлого", iсл. "dómr um dauðan hvern"). Тобто йдеться передусiм про вiдомiсть, популярнiсть, щонайширший розголос оповiдей про те, як герой зустрiв смерть, i щонайдовший термiн актуальностi цього сюжету. Страшна i незвичайна смерть - майже гарантiя, що забудуть тебе нескоро, а вiдтак, може, i про твоє життя збережеться трохи спогадiв.
Коротше сказати, пiти на таку кару - значить дати людям привiд ще не одне столiття плескати язиками. Чого ще треба справжньому вiкiнговi?!
Важко сказати, чи можливо в цьому ж аспектi розглядати двадцятий роздiл саги "Про Егмунда Данського". Радше за все, цю мiстичну iсторiю притулили до основного корпусу саги лише з тої причини, що там згадано синiв Рагнара. Не зовсiм ясно, хто принiс в жертву господаря селища на Самсеї - його люди або ж Рагнарсони; геть не ясно, нащо вони поставили iдол на честь убитого, хто йому клав треби, та й чи клав узагалi. Нефортунного дерев'яного чолов'ягу можна сприймати в контекстi саги як пам'ятник синам Рагнара. Щось на кшталт здоровенного пiдпису: "ТУТ БУЛИ РАГНАРСОНИ".
Аслауг-Крака-Аслауг-Рандалiн.
Окремо варто сказати про дружину Рагнара й матiр Iвара i К. Дуже вже колоритна жiнка.
Будучи дочкою славетних батькiв, героїв "Саги про Вольсунгiв" Сiгурда i Брюнхiльд, Аслауг є ланкою мiж цими двома творами. Протягом саги вона долає шлях вiд убогої сироти до шляхетної панни, королеви Данiї, Гуталанду та прилеглих країв, матерi героїв. На початку Аслауг втрачає зв'язок зi своїм родом, власне iм'я й опиняється, за великим рахунком, у неволi. Тепер її звуть Крака, себто "Ворона", вона мусить займатися найбруднiшою роботою, i ставлення до неї вiдповiдне. Така собi скандинавська Попелюшка? В жодному разi. Чарiвна фея не квапиться на допомогу. Навiть коли в полi зору героїнi з'являється герой-рятiвник, вона не тратить розуму вiд несподiваного щастя, не спiшить злягатися з таким суперменом, навпаки, тримає себе високо, поводиться гiдно, хоч i без погорди. Навiть прийомним батькам не мститься за вбивство її вихователя Хеймiра, хоч i могла б. Рабиня так себе не поводить.
Але, з iншого боку, Крака не розкриває таємницi свого походження, аж поки Рагнар не ставить пiд сумнiв її шляхетство, замисливши взяти шлюб iз дочкою Ейстейна конунга (9. "Правда про рiд Аслауг"). Тут варто зауважити двi речi. По-перше, спосiб, у який вона дiзнається про цю оборудку: "пташки в дзьобику принесли". Вказiвка на надприроднi здiбностi, успадкованi нею вiд батькiв? Чи власна мудрiсть вiдьомського характеру? По-друге, сам Рагнар тримається iз нею в цiй справi досить обережно, навiть пригрозив своїм людям, аби не патякали. Хоча мiг би погнати дочку поселян геть копняками. Нi - вiн її поважає, якщо не сказати - побоюється. I хоч не дуже вiрить у розповiдь про її походження, все ж, побачивши дивну позначку в оцi немовляти Сiгурда, розриває заручини з дочкою конунга. Цим вiн пiдтверджує благородне походження своєї чинної дружини, пiдвищує вартiсть її честi до своєї. Перший крок до цього вiн зробив, коли подарував їй коштовну сорочку Тори, проте остаточно визнав шляхетство Аслауг лише згодом.
Проте ролi жiнки конунга, хоч би якого високого роду, їй замало. Дiзнавшись про смерть власного сина, вона зворушилася менше, нiж коли дiзналася про загибель пасинкiв. I тепер вона перевтiлюється втретє. Королева Аслауг перетворюється на воїтельку Рандалiн (11. "Аслауг i сини Рагнара вирушають у виправу"). Байдуже, що сама вона не чвалає на прудкому бахматi, тiшачись грою списiв, як її матiр, валькiрiя Брюнхiльд - для неї достатньо пiдбурити на помсту власних синiв i взяти посильну участь у пiдготовцi вiйська. Вiдтак вона не просто коштовний додаток до чоловiка - вона матiр воїнiв i пiклується про їхню честь бiльше, нiж про їхнi життя, допомагає їм вилюднiти. Для неї важливiшим є гучне iм'я її синiв, анiж їхнiй добробут. Навiть упертий Iвар не може пручатися її волi, коли чує вiсу з вуст свого молодшого братика Сiгурда. Вiдтодi вона носить iм'я Рандалiн до самої смертi.
Проте варто зауважити: за свого чоловiка вона хвилюється, бо, ймовiрно, вiдчуває разючу невiдповiднiсть мiж його королiвським статусом i тою майже хлопчачою витiвкою, яку йому замакiтрилося встругнути (15. "Смерть Рагнара конунга в Англiї"). Дуже показово, що нiц не сказано в сазi про те, як вона сприйняла звiстку про його смерть.
Ну що тут сказати - всiм би таку матiр i дружину!
Спробуємо пiдбити промiжний пiдсумок. Рагнар i його сини (чи власне Iвар як "колективний Рагнарсон") є епiчними героями, вписаними в нордичний маргiнально-воїнський етос. Їхнi пригоди починаються з перемоги над чудовиськом (контактом iз надприродним), хоч i рiзної магiчної сутностi: змiй - елемент хтоносу, а "священнi корови" - космосу (обжитого, впорядкованого, людського простору). Рагнар тяжiє до ролi класичного патрiарха на кшталт короля Артура - батька родини, правителя країни, господаря певного впорядкованого топосу - проте його безпiдставний конфлiкт iз Еллє конунгом (таким же, по сутi, патрiархом) ставить на цiй амбiцiї могильну плиту. Його програш i подальша страта - це не те щоб розплата за злочини/грiхи, це радше закономiрний пiдсумок невiдповiдностi ролей патрiарха i атакуючого авантюриста-хижака, ну i - доля така, запасу щастя не вистачило. То є загальне мiсце у сагах: є люди хоробрi, а є - удачливi, фортуннi, i це не конче збiгається. Страта Рагнара може розглядатися як спуск у безодню, до Нижнього свiту. Варто нагадати, що подiбною локацiєю в нордичнiй мiфологiї є Нiфльхейм, "Дiм туману", де мерцi, що негiдно прожили життя, вiдчувають страшнi тортури; зокрема, їх гризе i смокче з них кров дракон Нiдхьогг. Можливо, сюжет зi змiїною ямою, де помирає Рагнар, є натяком на цю мiфологему.
На статус патрiарха мiг би претендувати Iвар, "але є одне але" (с). Навiть не одне. По-перше, Iвар - калiка, а калiка на престолi - це вже моветон. По-друге, вiн "роздав усе майно ханигам рiзним" (с) (17. "Вбивство Еллє конунга"), вiдтак позбавився значної частки фарну, накопиченого щастя. По-третє, вiн сiв правити не на успадкованiй чи отриманiй у подарунок, а на загарбанiй територiї, на чужинi (заснування мiста не рахується: мiсто є огородженим стiною лiгвищем хижака серед хащ). По-четверте, вiн не мав дiтей. У "Сталцi про синiв Рагнара" сказано: "Вiн не мав дiтей, бо був такий суворий, що не стрiв пристрастi анi кохання; проте не бракувало йому жорстокостi й мудростi" ("Þáttr af Ragnarssonum", 4). Так, Iвар зробив нечуване (захопив Англiю фактично чужими руками), вiдновив честь роду, заснував поселення... проте цього замало. Навряд чи Iвар мiг сказати про себе - я, мовляв, легiтимний! Легенду про його посмертнi пертурбацiї також можна розглядати як взаємодiю з Нижнiм свiтом, проте з умовно-продуктивним фiналом: вiн перетворюється на щось типу тотему, священного пращура чи такий собi land-véttr (дух-охоронець мiсцевостi). Тут можливо провести паралель мiж Iваром, похованим пiд курганом i нетлiннiм, iз дерев'яним чолов'ягою на пiвднi острову Самсей.
На загал же "Сага про Рагнара..." мiстить аж двi структурно-семiотичнi моделi: есхатологiчну (варiацiя: "смерть героя", тут - самого Рагнара) й квестову (йдеться не так про численнi подорожi героїв, як про фiнальну їхню виправу до Англiї, призом у якiй стає помста). Також сага апелює до мiфологеми космогенезу, проте досить уривчасто (перемога над змiєм, заснування мiста, встановлення дерев'яного iдола на Самсеї). Загалом же Рагнар i його сини несли розруху i смерть всюди, куди прибували; вони - руйнiвники свiту.
Лiтературний вимiр саги
Але за всiм тим не можна твердити, що "Сага про Рагнара..." - це оповiдь про те, як гине свiт. Зрештою, Данiя лишається Данiєю, Англiя - Англiєю, рiд Рагнара не урвався, ба бiльше - вiд нього пiшли такi видатнi люди, як Торд з Хофдастронду5 й сам Харальд Гарне Волосся (18. "Кiнець життя синiв Рагнара"). То про що ж вона?
Центральною подiєю твору є помста синiв Рагнара за батька. Це - кульмiнацiя. Структурно подiбною є промiжна кульмiнацiя у роздiлi 10. "Про загибель Ейрека й Агнара та про пiдбурювання Аслауг" (битва у роздiлi про загибель Ейстейна конунга не є кульмiнацiєю, це радше фiнал однiєї з сюжетних лiнiй). Загалом сага складається з фрагментiв, якi пiдводять до неминущої загибелi Рагнара та до помсти його синiв: 1) роздiли 1-6 (експозицiя та розвиток подiй); 2) роздiли 7-8 (початок лiнiї синiв Рагнара); 3) роздiли 9-14 (експозицiя i розвиток лiнiї, пов'язаної з Ейстейном конунгом, кульмiнацiя, фiнал i своєрiдний епiлог); 4) роздiли 15-19 (розвиток лiнiї Рагнара, тодi лiнiї його синiв, кульмiнацiя, фiнал i також епiлог); i, зрештою, роздiл 20, чиє мiсце в структурi твору важко визначити однозначно. Фрагмент 3) готує нас до фрагменту 4), одна кревна помста - до iншої. Цi два фрагменти - стовпи, на яких тримається сага, нiби довгий будинок скандинавських поселян.
Вендета переслiдує двi мети: вiдновлення родової честi та примноження власної слави. Прикметно, що Iвар в обох випадках спочатку вiдмовляється вiд участi у цьому, але, менi здається, що щирим у своїх сумнiвах вiн був лише коли йшлося про помсту за братiв. Аслауг каже на це: "Подумай над тим, що ти не зможеш назватися великим мужем, не виборовши цього". Але остаточно Iвар наважується, лише коли його трирiчний братик Сiгурд виголошує вiдповiдну вiсу, а решта братiв стає на його бiк. Але от батька свого вiн вiдкрито критикує, ще й не проти взяти за нього вергельд. Я гадаю, що це така вiйськова хитрiсть. Iмовiрно, до старших братiв, синiв Тори Ланi, вiн вiдчував ревнощi та заздрiсть, але батько - то справа геть iнша. Хай би яким неправим не був Рагнар, починаючи вiйну проти Еллє, але - вiн старший родич, вiн голова клану, вiн, зрештою, конунг i нащадок самого бога Фрейра! Коротше сказати, вiн - свiй, вожак зграї. Родоплемiнна мораль помножується на маргiнальнi вiйськовi культурнi коди, не лишаючи Iваровi вибору.
I в даному випадку етика повнiстю на його боцi. Проте це етика не всього тогочасного суспiльства. Це - етика специфiчного соцiального прошарку. Етика вiкiнгiв, героїв, воїнiв.
Мораль вовчої зграї.
Ще одна тема, яку важко оминути, коли йдеться про сагу взагалi, - тема зустрiчi героя з власною Долею, що є передусiм зустрiччю зi смертю. Чому це важливо? Тому, що конфлiкт Героя i Долi (згуби, фатуму) є, взагалi-то, чiльним рушiєм такого жанру, як роман. Сага, при всiй специфiчностi (й вiдсутностi генетичного зв'язку з римським романом), також належить до цього жанру. Як сумно жартував Борхес - iсландцi вiдкрили Америку i роман, але нiхто не дiзнався нi про те, нi про iнше. Як Рагнар i його сини зустрiли загибель - ми бачили протягом саги; казали i про семантику добровiльної насильницької смертi. Тепер варто спробувати зрозумiти, чому було так важливо залишитися у пам'ятi нащадкiв?
Часто доводиться стикатися з тезою про так званий нордичний фаталiзм. I майже завжди в цю тезу вкладають сенс покiрностi власнiй долi. Це в коренi невiрно. Ще видатний медiєвiст i скандинавiст Арон Гуревич розвiнчав цю глупоту (див. його статтi "Эдда и сага" тощо). У стислому виглядi його висновки можна окреслити так:
- фаталiзм пiвнiчно-германської культури раннього Середньовiччя передбачає невiдворотнiсть долi iндивiда (людинi не пiд силу змiнити те, що спряли норни), але не передбачає пасивного очiкування свого вироку. Долю належить "виростити", до неї треба йти назустрiч, а тим паче, коли iндивiд заздалегiдь знає, що йому суджено (через пророцтва, вiщi сни, знаки тощо). Якщо людина не знає своєї долi, то єдиний шлях дiзнатися - випробувати себе справою (для носiя воїнської культури такою справою лишається, звичайно, вiйна, похiд, поєдинок, битва, та екзотичнi варiанти: полювання, бiй iз чудовиськом, участь у жертвопринесеннi чи семантично схожому ритуалi). На шляху випробування себе iндивiд має докласти термiнальних зусиль, дiйти до останньої межi, виявляючи певну байдужiсть як до власного добробуту, здоров'я i життя, так i до питань трансцендентного характеру. Лише про того, хто "виклався на повну", а це передбачає, поза рештою, вмiти гiдно зустрiти смерть, можна сказати, що вiн "виростив долю", себто реалiзував себе як особистiсть.
Також часто доводиться стикатися iз тезою, що вiкiнги були такi войовничi, бо знали, що, наклавши в битвi головою, потраплять пiсля смертi у Вальхалу, "Палати Полеглих", тож помирати їм було не страшно, бо не було що втрачати (це десь так, як сучаснi юнi шахiди, терористи-самогубцi, яким на тому свiтi обiцяно 72 гурiї). Насправдi така картина не зовсiм вiдповiдає дiйсностi. Ми насправдi досить небагато знаємо про посмертнi уявлення дохристиянських жителiв Пiвночi. Ми не знаємо, яке мiсце займали трансцендентнi знання у системi їх прiоритетiв. Ми можемо припустити, що вони вiрили у Вальхалу, проте менi вважається не зовсiм вiрним уявлення про бодай якусь релiгiйнiсть скандинавських язичникiв. Адже вони не сформували анi потужної жрецької касти, анi хоч якогось систематизованого вчення, та i храми їхнi являли собою переважно хатнi "каплицi" - закутки з iдолами. Словом, я не брався би твердити, що боги займали таке ж мiсце у їхньому життi, як єдиний Господь Бог - у життi християн (чи мусульман, чи юдеїв).
Тема посмертної винагороди, трансцендентного оптимуму, Вальхали, не сазi взагалi не звучить. Або це є для героїв загальним мiсцем, i тодi про це не варто i згадувати, або героям це байдуже i вони не сильно вiрять у гарне (чи у будь-яке) посмертя. Ну ще є варiант - напартачив хрещений iсландець, який записав сагу, але тодi виходить, що цей же самий iсландець записав також усi iншi саги: вiдсутнiсть надiї на посмертне спасiння, на життя пiсля життя притаманне переважнiй бiльшостi саг.
Пояснити це досить нескладно.
На момент запису саг (а це, нагадую, ХIII столiття) Iсландiя вже двiстi рокiв як стала християнської країною. Та взагалi, свiт дещо змiнився з "доби вiкiнгiв". Деякi меми, архетипи, культурнi коди перестали бути актуальними, редукувалися, видозмiнилися чи взагалi зникли. Деякi могли деактуалiзуватися ще на момент, коли власне i вiдбувалися записанi подiї. Так чи iнакше: не думка про свiтосяйнi чертоги, бучнi бенкети з богами i валькiрiями та рiзнi добра, що чекають на полеглого на тому свiтi, визначали вектор прикладення сил, побудову життєвої стратегiї, розташування прiоритетiв. Нордичний герой - так само, як i весь нордичний свiт - приречений на загибель. Тема минущостi всього сущого - провiдна тема германської традицiї. Бачте, не важливо, чи буде Вальхала, важливо - що залишиться по тобi у свiтi живих. За таких умов слава - єдине, що лишається по людинi. Зажити якнайбiльшої слави - єдиний спосiб якщо не обезсмертити себе (адже свiт все одно загине в Рагнарьок), то пролонгувати свою присутнiсть на землi якомога довше.
Слава - це єдине, що людина може протиставити Смертi.
Лiтература - як i iсторiя - росте з мiфу. Головна ж функцiя мiфу - iнiцiальна (даруйте, та на тому стоїмо!). Базовою ж структурою мiфу (а вiдтак i лiтератури, i почасти iсторiї) є наратив - сюжетний епiзод, який характеризується меметичним переходом, себто такий, що викликає у реципiєнта емпатiю, спiвчуття, емоцiйну реакцiю на долю персонажа, водночас допомагаючи реципiєнтовi засвоїти певну суму соцiально й особистiсно значущого досвiду. Iндивiдуально-особистiсна взаємодiя читача з наративом i є iнiцiацiєю (посвятою). Через наратив людина вчиться реагувати на зовнiшнi подразники, змiну обставин тощо, засвоює актуальнi поведiнковi патерни, а також пiдвищує власний особистiсний рiвень.
"Сага про Рагнара та синiв його" є результатом нашарування мiфопоетичних елементiв на iсторичнi подiї, а також переосмислення давнiших мiфологем. На матерiалi подiй IХ столiття i мiфологiчно-фольклорних сюжетiв утворився лiтературний наратив, що закладає певнi поведiнковi патерни, взiрцi для наслiдування (або - в залежностi вiд аудиторiї - для НЕ наслiдування). Соцiально значущий досвiд саги - вiрнiсть спiльнотi (тут - родовiй, але це також може бути актуальним для будь-якого "ми"), передусiм через обов'язок помсти. Навiть якщо член "твого" колективу в данiй конкретнiй ситуацiї неправий - ти мусиш за нього заступитися чи помститися: лише так ти змусиш свiт рахуватися з iнтересами твоєї спiльноти (а це, зрештою, i твої iнтереси). Iндивiдуально значущий досвiд саги полягає у необхiдностi випробування долi задля здобуття репутацiї. Сага дає приклади, як треба зустрiчати смерть: не сподiваючись на спасiння, не думаючи про пощаду, не жалкуючи нi за чим, не зважаючи на бiль анi на скорботу рiдних, не шкодуючи i не каючись, i йти на страту, нiби на свято - найбiльше i найважливiше свято всього твого життя.
Наскiльки актуальними є цi iдеї на день сьогоднiшнiй - хай кожен вирiшує сам.
На свiй захист окремо хотiв би сказати кiлька слiв про переклад прiзвиська головного героя. Проблема полягає в тому, що достеменно невiдомо, як слiд iнтерпретувати оригiнальне loðbrók. За однiєю з версiй, lod означає "доля", а brog - "прапор" (як у словi Dannebrog - вiйськовий прапор Данiї), вiдтак прiзвисько Рагнара звучить "Лодброг" i означає "Долезнаменний" чи "Стяг Долi". Здається, в Саксона Граматика є згадка про дочок Рагнара, якi виткали йому червоного стяга з вишитим круком, на якому вiн ворожив перед битвою: коли крук розправляв крила, Рагнар почитав битву, а коли крила висiли, як в мокрої курки, то вiдступав. Про стяг язичникiв пiд назвою "Ворон" сповiщає i "Англосаксонська хронiка". Втiм, не факт, що слово brog у будь-якiй формi побутувало в данськiй мовi IХ столiття. Давньоiсландський словник мiстить це слово у формi brók, одним зi значень якого є не прапор як такий, а шмат картатої тканини (тартану), i в цьому значеннi потрапило туди з гельського breac - "барвистий". Та й щодо lod в сенсi "доля" теж певностi нема.
Iнше значення термiну brók (тепер - суто германське) - якраз "штани". Якийсь любитель сортирного гумору висловив свого часу iдею, що тут це слово вжито в якостi хейтi на позначення дупи, а позаяк iсландське loð у головному значеннi - "хутро", "вовна" чи "волосся", то прiзвисько Рагнара - Волохата Дупа. Не маю нiчого проти сортирного гумору, проте змiст саги жодним чином цю гiпотезу не пiдтверджує.
Серед перекладачiв iснує консенсус щодо вжитку brók у значеннi "штани". Проте - якi саме штани? Хутрянi, шкiрянi чи й волохатi? Тимофiй Єрмолаєв у коментарi до свого перекладу саги росiйською зазначає: "Традиционно прозвище Рагнара - loðbrók - переводилось как "Кожаные Штаны", но в данном переводе я решил взять более близкий к оригинальному смыслу вариант "Меховые Штаны". Встречается также вариант "Мохнатые штаны", но он представляется мне не слишком благозвучным". I справдi, з точки зору суто iсландської лексики це оптимальний варiант. Але. На захист свого вибору - "Шкiрянi Штани" - можу вказати на спорiдненiсть iсл. loð i низки германських слiв, якi перекладаються саме як "шкiра".
Отже:
- leðr (давньоiсландська);
- leather (англiйська);
- Leder (нiмецька);
- lær (норвезька; ще leder, але це може бути калька з нiмецької);
- läder (шведська; та сама форма в данськiй);
- leþro (така форма зустрiчається в рунiчних написах);
- leþer (давньоанглiйська);
- lether (давньофризька);
- lethar (давньосаксонська)
- leder, leer (голландська);
- leder (середньонижньонiмецька; ще ledder, ladder);
- ledar (давньоверхньонiмецька);
- leder (середньоверхньонiмецька).
Всi цi форми утворюються вiд гiпотетичної прагерманської *liþra-n i мають аналоги у кельтських мовах: iрландське lethar, вельське lledr i бретонське llezr. А вихiдною для всього цього розмаїття є праiндоєвропейська основа *letr iз тим же значенням - "шкiра".
Будучи цiлком свiдомим того, що апеляцiї до реконструйованих форм i значень у порiвняннi з конкретною семантичною позицiєю слова, зафiксованою в словниковiй статтi й пiдкрiпленою численними прикладами вжитку в текстах, виглядають не надто переконливо, я не наполягаю на вiрностi варiанту "Шкiрянi Штани" у порiвняннi з "Хутряними". Тим паче що на Пiвночi носили й тi, й iншi. Проте мушу зазначити: з огляду на походження сюжету саги, iснує певна ймовiрнiсть, що в даному конкретному випадку loð могло i може вживатися в контекстi генетичного зв'язку цього слова з iншими германськими формами, зокрема й з давньоiсландським leðr. Докази спорiдненостi цих слiв ви можете самостiйно в етимологiчнiй базi германських мов, зведенiй С.Л. Нiколаєвим.
Прiзвисько Рагнара походить вiд чудернацького вбрання, яке вiн собi замовив i одяг, iдучи на бiй зi змiєм у роздiлi 3. Я так собi гадаю, що воно було радше шкiряне, нiж хутряне, бо шкiра краще тримає рiдину, нiж хутро, а ми пам'ятаємо, що отруйна гадюча кров йому геть не зашкодила. Втiм, це вже "матерiальна частина", а я її знаю кепсько...
Наприкiнцi зазначу, що автор англiйського перекладу "Саги про Рагнара..." Крiс Ван Дайк узагалi не обтяжував себе iнтерпретацiєю цього прiзвиська. Лодброк собi й Лодброк!
1) "Сталка", "пасмо" - рiзновид iсландської прози, оповiдання (iсл. þáttr); окремий твiр або частина саги. Велика сага нiби прялася з таких фрагментiв, нiби з пасом прядива, або скручених сталок мотузки.
3) Про чисельнiсть навiть не питайте, вченi й досi не знають до пуття, як те можна порахувати; у всякому разi, може йтися про сотнi кораблiв i кiлька тисяч бiйцiв.
4) Годi (goði) - посада в Iсландiї, наглядач за поганським храмом (а згодом за церквою) i прилеглими територiями; в принципi, жрець; бонд (bóndi) - представник заможного селянства, ґазда хутору, скандинавський куркуль; адалiнг (aðalingr) - аристократ, шляхтич.
5) Хоч менi особисто i не вiдомо, що то за один i чим прославився.