"Яку цiну за Досвiд призначено? Чи люди купляють за пiснi його?
Чи хiба мудрiсть можна купити, станцювавши на вулицi? Нi, його купляють цiною
Всього, що має людина - за дiм, за дружину, дiтей.
Мудрiсть продається на ринку пустiм, де нiколи нема покупцiв,
I на полi зiв"ялому, де марно фермер засiває поле.
Так легко пiд лiтнiм сонцем перемозi радiти,
Чи збирать врожаї винограду, чи спiвати на возi, що повний зерна.
Так легко казать про терпiння людинi вже змученiй,
Про обачнiсть казати подорожнiм без дому,
Слухати взимку голодного ворона крик,
Коли багряна кров вже сповнена вина i м"ясом ягнят.
Так легко смiятись над гнiвом чужим,
Чути зимою як виє пес пiд дверима, чи як на бiйнi стогнуть бики;
В кожнiм подиху вiтру бога вбачати, i благословенним кожен ураган вважати,
Чути звуки кохання у бурi, що руйнує нашого ворога дiм;
Радiти занепаду, що охоплює його поля, i хворобi, що забирає його дiтей,
Поки нашi оливки й вино спiвають й смiються навколо дверей, а нашi дiти приносять фрукти i квiти.
Потiм стенання й скорбота забулись, й раб на жорнах працює,
I бранцi - закутi, бiдняки - у в"язницi, i воїн - у полi,
Де роздробленi кiстки вклали його у стенаннях серед щасливiших мерцiв.
Так легко радiти в шатрах процвiтання -
Так я мiг би спiвати, i так би радiв - та не для мене ця пiсня."
"Примусь бiдних жити на шматок хлiба - лагiдними й м"якими шляхами.
Всмiхайсь, коли вони хмуряться, й хмурся, коли всмiхаються вони; i коли чоловiк
Вже зблiдлий вiд недостатку й роботи, кажи, що виглядає вiн здоровим й щасливим;
Й коли дiти його захворiють - дай їм померти, достатньо-бо вже народилось,
Навiть надто багато; й наша земля переповниться
Без цих мистецтв. Коли даси бiдним жити iз вдачею,
З пишнотою роздавати кожен шмат хлiба, що ти дав, з поблажливим лукавством
Вихваляти скромнi дари; то зменшиш бажання людське бажати дари, а потiм даватимеш з пишнотою.
Кажи, що всмiхається вiн, коли чуєш зiтхання. Коли ж зблiдне - кажи, що рум"яний.
Проповiдуй стриманiсть: кажи, що вiн з"їв вже надто багато, i розум топить
У напої мiцному, навiть коли знаєш, що тiльки воду iз хлiбом
Дозволить вiн може собi. Пiдлещуйся до дружини його, й жалiй його дiтей, допоки зможемо ми
Пiдкорити їх своїй волi так, як собак пiдкоряють, дресируючи."
Сонце полишило темiнь його, й знайшло привiтнiший ранок,
I Мiсяць лагiдний радiє яснiй й безхмарнiй ночi,
Й Людина ходить посеред вогнiв: все зло згорiло вже.
Вона вбачає Ангельськi сфери, що постають вночi i вдень;
Згасають зiрки, мов лампа задута, й на їх мiсцi - дивись же
На очi здивованi людськi, що бачать глибину усiх свiтiв прекрасних!
Одна Земля, i океан один внизу; й не сфери заблукавши бродять, а зiрки
Iз вогню уночi постають з океану; i сонце одне
Щоранку, як новонароджена людина, випливає з пiснями та радощами,
Зовучи орача до роботи й чабана до спочинку.
Вона зiйшла на Вiчнi Гори, заговоривши голосом небесним,
I говорила день i нiч з тваринами, у формi яких мудрiсть жила,
Якi, поставши з моря вогняного, вiдродженi ходили по Землi;
Адже Тармас на пагорби привiв свої стада, i у долинах
Навколо шатра яскравого Людини Вiчної маленькi дiти граються
Серед мохнатої отари. Молот Уртони звучить
У глибинi печер внизу - вiдновленi його кiнцiвки, його Леви ревуть
Довкола Горнил, а ввечерi полюють на рiвнинах.
Вони пiдвели обличчя вiд землi, до Людини промовляючи:
"Як так сталось, що ми пройшли крiзь вогонь, i все одно не згорiли?
Як так сталось, що все так змiнилось, навiть коли i було так у колишнi часи?"