Лiлечка!  (Володимир Маяковський)

Дим папiросний ковтає повiтря,
кiмната ця - останнє з кiл пекла........
Пригадай, як свiй власний свiт я
не роздумуючи в долонi до тебе клав.
А зараз немов з залiза ти,
може, навiть, виженеш геть.......
Темним передпокоєм стиснутий,
спроможний дихнути ледь, 
тiлом вистрiлю в вулицю, як з нагану,
дикий, вiдчаєм розшматований......
Не треба цього!.... люба, кохана, 
просто розстатись готовi ми.
Все одно моя мила, на тобi тягар,
куди б ти не бiгла, висить великий.
Дозволь хоча б гiркоту мох скарг
проволати болiсним одним криком.
   
Якби я биком був, i зоравши рiлля до краю,
стомлений, занурився б в прохолоду хвиль.
Але любов до тебе - єдине море, що маю,
а вiд нього замiсть вiдпочинку отримую бiль.
Якби я самотностi забажав, то як слон цей
помандрував би крiзь спеку в безмежнi пiски.
Але крiм твоє любовi немає сонця,
а я навiть не знаю де ти i з ким.
Якби для iншого була таким катом,
вiн би давно на славу чи грошi тебе обмiняв.
А я i не хочу бiльшого вiд долi чекати,
окрiм, як повторювати твоє iм'я.
   
Я не вип'ю отрути, i з карнизу не буду стрибати,
i гачок бiля скронi натискати б не став.
Єдине, спроможне смертi менi завдати -
твого погляду холодна рiжуча сталь.
Завтра i не згадаєш, як королеву з тебе робив,
власну душу на попiл перетворивши,
i метушня набридливих днiв юрби
розкидає по свiту рядки цих вiршiв.
А мене в часi покинули мов,
адже любов до тебе не знає строку...
Тож дозволь хоча б розстелитися килимом
пiд твої затихаючi кроки.