Гоблин ака Мых Рашевский. Літо замовляли?

Літо замовляли?

Дзвінко цокали підбори. Їх власниця наближалася. Саня, що розімлів на сонці, навіть полінувався відірвати погляд від книжки. Тут вдень майже нікого нема і випадковій перехожій його товар навряд чи потрібний. Так, тут тихий закут, але лише вдень. У будні. У пекло. Вранці і особливо надвечір від шуму кроків і розмов не чутно навіть шосе, що неподалік.

- Попооовнюємо рахунок, купляяяємо картки! - крикнув він за звичкою. Неголосно - нащо даремно надриватися?

Одночасно з ним почав Рома:

- Двері! Міжкімнатні і вхідні! Сталеві і дерев'яні. Великий вибір. На будь-який смак! Бук, горіх, - цокання вже віддалялося, - дуб, сосна! Осика! - крикнув той услід. Додав вже напiвголосно - Смокчи-на.

- Що, не купують? - мляво запитав Сашко.

Взагалі, він вперше бачив цього мужика. Зазвичай на цьому місці фірма висаджувала Максима. Вони з напарником швидко розставляли залізну китайську бандуру, і від'їжджали до іншої точки. А увечері приїжджали і забирали. Сьогодні мало того, що замість Максима стояв цей ось суб'єкт, так ще й раніше Сані приїхав. На своєму транспорті.

- Не купують, студенте, - вищирився посмішкою мужик. Стало видно його дрібні зуби.

Сашко дійсно вчився у вузі. Доки його не вигнали за прогули. За декілька годин байдиків він вже встиг і про це розповісти мужичкові.

- І не візьмуть, - зі знанням справи просвітив товариша продавець карток. - За два з половиною місяці лише троє дверей продали. Криза!

- Ну і дурні, - незлобно констатував Рома. - Двері - це жжжж...! Це стільки світів! - зовсім незрозуміло закінчив - і протягнув візитку черговому пішоходові.

Серпень. Задуха. Ще пора відпусток, і половина світу - на пляжах, а друга - біля кондиціонерів. Лише такі невдахи, як Рома і Саша, за копійки смажилися на безжалісному сонці. А що робити? А кому зараз легко?

Але день не безконечний, і ось вітер вже не такий спекотний, а світило сховалося за висотку на тому боці вулиці, нагородивши тих, хто витримав ці тортури, довгоочікуваною тінню.

Потягнулися з роботи люди, заквапилась на гульки молодь. Торгівля пішла жваво, і все частіше у Сані набували карток. А іноді й телефонували з прив'язаного мобільного (1 хв. = 1 грн.) приятелям, друзям.

Але пора і честь знати.

"Тепер пляшечку холодного пивця, - смакував найближче майбутнє Саня, укладаючи стартові пакети в сумку, - і в душ! А потім!.."

- Чуєш, Саньок, допоможи, га? - перервав його думки Рома. Він недвозначно показував на раму дверей.

- Ні-ні, навіть не проси! - уперто мотнув головою "студент". Як уявив, що прийдеться тягнути цю бандуру до машини...

- До будинку підкину!

- Та мені тут поруч.

- З мене пиво! - і чергова претензія застрягла в пересохлому горлі.

- Пива?.. Літру!

- І тараню! - "добив" Рома.

Двері виявилися не такими вже й важкими. Китайська пустушка, що з неї візьмеш. Добре, що остигнути встигли. Нести теж недалеко. І ось після декількох хвилин ще одних вмовлянь (зійшлися на двох літрах пива) вони разом з Ромою вже їхали до його гаража. Там - вивантажити - і вільний. Щоб все по чесному, "дверник" тут же купив у ларку враз запітнілі пластикові пляшки "Чернігівського Світлого" і тарані у місцевого рибаки.

Повороти, лайка з утомленими водіями, вечірні тіні, пробки і шлагбауми.

До гаража добралися, коли вже засвітилися ліхтарі. Якесь товариство: довгі ряди схожих залізних коробок, у багатьох з них метушаться люди - заганяють машини.

- Ну, дякую, Санько, допоміг! - Рома міцно пожав руку. - Ну що, сьорбнемо? - він віддав товаришеві чесно відпрацьовану пляшку, тут же дістав свою.

- Та я хотів вже удома, - зам'явся "студент". Думка про холодний душ нікуди не зникла. Але тут Рома різко скрутив пробку - і на волю вирвався неперевершений аромат. - Ну... хіба трошки.

Через дві години вони все ще сиділи в гаражі. На імпровізованому столі височіли горою кістки тарані, під столом стояло вже декілька порожніх пляшок. Лампочка під стелею кидала тьмяне світло на їх "бенкет".

- Ех, студенте, подобаєшся ти мені! -Рома з посмішкою хлопнув Саню по плечу. - Хочеш, я тобі розповім один секрет?

- Угу, - буркнув той і відірвався від пива, - Валяй.

-Я можу відчиняти двері! - мужик скорчив обличчя змовника і підморгнув.

- Та ти що! - сплеснув руками Саня. - А хочеш, і я тобі секрет розповім? Я теж умію двері відчиняти! Тут, розумієш, не всі уміють, а я - як два пальці! Береш так її за ручку - і хопа!

Роман, що було зацікавився, поникнув.

- Ні, я не прості двері, а Двері відчиняю! - він аж палець вгору підняв.

- Ааа, - Саня зненацька зрозумів, що засидівся, пора і честь знати. Коли вже Двері почали з'являтися. Нічого, проспить - полегшає. Спека ж. Спека плюс пиво дорівнює Дверям.

- Не віриш, - констатував очевидний факт Рома. - Пчекай, пчекай, я зззараззз доведу. Де жжж тут вони? - він поліз в машину, зашарудів там чимось. Саня перевірив, чи на місці сумка з мобільним причандаллям і потягнувся, хруснув. Ех, добре посиділи! Тепер би дістатися до ванни!..

- Ага, ось! - Рома винирнув з салону з ручкою і ріденькою пачкою стікерів - Куди б сходити? У Чапору! Ні, там же зараз темрява. На Мальдіви? Одна фігня. Зайвих очей багато. О! Був я тут в одному містечку. Палау. Точно! Корали, океан. І людей майже немає. Так і запишемо - Па-ла-у.

- Ну, я побіг? До завтра! - Саша пішов було до виходу.

- Сань! Куди ти? Зараз поплаваємо в океані, що ти так квапишся?! Там зараз ранок, сонце лише встає, тиша, краса! Почекай! Ну почекай ще хвилину! - мало не з відчаєм додав він, побачивши, що "студент" вже взявся за ручку хвіртки.

Потім квапливо начеркав на другому листочку "Київ", підскочив до дверей, що були притулени до стіни, і начепив один із стікеров прямо на раму.

- Трах-тибидох! - Рома зробив якісь малозрозумілі паси руками. - Па-баммм! - потім зробив запрошуючий жест рукою. - Відкрий!

- Нащо? - поморщився Саша. - Його вже почав діставати цей спектакль. Настрій нестримно псувався.

- Ну будь ласка, - мужик посміхався якось хіба не влесливо, і навіть жалісно. Здавалося, зараз розплачеться. Емо він, чи що? А по вигляду не скажеш. - Там - класно. Повір. Просто... повір.

- Я відкрию - і піду додому, зрозумів? - рубанув Саша.

- Так-так, - Рома знову зробив запрошуючий жест рукою. "Студент" знизав плечима, швидко повернув ручку, розпахнув двері. І примружився.

По очах ударило яскравим сонячним світлом, в обличчя дихнуло сумішшю дивних і давно забутих запахів. Свіжість, сіль, бризки, водорості. Вітер зашумів в недалеких пальмах.

- Якого?! - відсахнувся Саша. - Що це в біса таке? - він озирнувся. Майже темрява. Гараж. Тьмяне світло лампочки. Усмішка Роми. І різкий прямокутник світла що веде в ранок. До пляжу. До морського бризу. До криків чайок. Вітром поворушило волосся, сипнуло піском по босоніжках. - А як же це, а?

- Не віриться, так? - "дверник" кивнув. І раптом різко переступив поріг. Крок, інший. Мужик розкинув руки, вдихнув повними грудьми. Потім нашпилив стікер з "Київ" по іншу сторону дверей і з криком "Наздоганяй!" - побіг до моря, на ходу стягуючи футболку.

Саша сів навпочіпки і доторкнувся до піску. Справжній.

- ...i все одно в голові не вкладається, - мужики утомлено розвалилися на піску поряд з прочиненими дверима.

- Я тебе розумію, - мляво відповів Рома. - Ти взагалі молоток. Я спочатку ледь не здурів, коли відкрив вночі двері у ванну, а попав - на двір до бабусі за пiвтисячi кілометрів від будинку. Як був - в одних трусах прочовгав в хатину. Думав, сниться... Про "зворотній напис" на стікерах тоді, ясна річ, не знав. Двері зачинилися. Хлоп - і все! А я в трусах і капцях серед ночі ломлюся до бабусі. От цирк був! Потім ось приловчився. Півсвіту вже об'їздив. Вирішив наших шукати. Спочатку щось доводив, показував. Одна португалка ледве поліції не здала. "Крейзі рашен" з розмовником тягне до дивних дверей. Нда.

- А ті, інші. Ці. Ікс-мени. Вони теж - двері відкривають?

- Ну, - знизав плечима Рома. - Кожен по-своєму.

- А як воно взагалі... відбувається?

- Знаєш, - задумався Рома. - Не знаю. Ні, ось чесно - не знаю. Треба... треба просто захотіти. Тут немає закляття, якихось ритуалів. Це сидить тут, - він доторкнувся до волохатих грудей. - І тут, - тепер уже до скроні. - Методичок по цьому предмету немає. Двері відкривати може кожен, а ось бажання це робити - у одиниць. Адже що по суті двері? Вони світи сполучають. Стіни роз'єднують, а двері - сполучають. Он як. Знавав я одного з наших. Так той енергетичні потоки возз'єднував. Черги до нього багатокілометрові. Відомий костоправ, кажуть. А він - сполучає. Слухай. Не хочу тебе розстроювати, але нам пора повертатися.

У ту ніч Саша майже не спав. Доторкнувшись до таємниці, його світ настільки змінився враз, розбурхав свідомість. Стільки невідомого і незнайомого! Треба з Ромою поспілкуватися конкретно. А може, зганяємо до Австралії? Або взагалі - до Праги? Ой, які перспективи!

Але вранці на точку приїхали, як і раніше, Максим з товариші. "Студент" марно видивлявся Рому. Потім підійшов до знайомого, потиснув руку.

- А де Рома? На іншій точці?

- Який Рома?

- Ну, вчора замінював.

- Кого замінював?

- Як "кого"? Тебе!

- Саня! Купи парасольку від сонця, а? Ти на спеці вже зовсім з глузду з'їхав. У нас вчора терміновий монтаж був, тому і не приїхали. Які нафік "заміни"?

Ось так ось. Виник нізвідки. Пішов нікуди. Як це "нікуди"? А гараж?

Не досидів до кінця дня. Помчав в гаражне товариство. А їх же, гаражів - мама не горюй! І всі як на підбір - однакові. У якому хоч ряду? Вчора в темноті й не помітив. Охорона на вході на всі розпити мотали головою: не знаємо, мовляв, таких. Потім взагалі послали подалі, мабуть, зовсім замучив.

А Саша залишився з нерозгаданою загадкою. І уламком мушлі, що застрягла в підошві сандалета.

Серпень змінився вереснем. Осінь йшла до середини.

Вітер мів листя, метаючи з них руді замети. Нудний дощик інколи торохтів по натягнутій матерії парасольки. "Попооовнюємо рахунок, купляяяємо картки". День за днем. Місяць за місяцем. Звично, сіро, буденно.

Життя непомітно витікало, як дощова вода крізь пальці.

Так каламутно було на душі в Сашка, так хотілося трішечки тепла, співчуття, підтримки! Але підтримки чекати було нізвідки. Хіба що мати... але її навантажувати проблемами він не хотів. Або ось Колька. Точно, Колька, корешок з рідного селища! Він би точно зрозумів, він пару слів сказав би - і схлинуло б. Та де ж його шукати, корешка-то? Згинув на заробітках, пропав зв'язок. Ось вже три роки як.

Сашко безцільно вертів в руках "робочий" телефон (1 хв. = 1грн.), поки важкі думки крутилися в його голові. Раптом він побачив, що йде зум. Напевно, ткнув пальцем у виклик. Лише ось тут функції "швидкий виклик" ніколи не було. Проте, зум урвався, і з динаміка донеслося тихе "Алло".

- Даруйте, я... - початків було Сашка, але його перервав заспаний голос.

- Блін, три години ночі! Якого гаспида?!

У "студента" захватило дух. Це ж був... це ж він самий, це ж Колька! Але... як?!

- Колян! - гаркнув він, кваплячись, доки кореш не поклав трубку. - Ти? Це я, Саня!

Вони говорили півгодини. Про життя, про друзів, Колька розповідав про сім'ю. Знов налагодили зв'язок, загалом.

Муть з душі як корова язиком злизала. І немов до настрою виглянуло з хмар сонце, вихвативши з мряки веселку.

Сашка недовго голову сушив над дивним парадоксом. Досить було пригадати слова Роми. Двері. Він відкрив двері. Ні, Двері. Він хотів їх відкрити - і вийшло. У нього вийшло! А що буде якщо?..

-Секретаріат Президента слухає! - прозвучав в трубці дзвінкий жіночий голос. - Представ...

Швидко обірвав.

Yessss!!! Працює! Він може, він такий же! Він зв'язує світи через мобільник! Нумо, перевіримо.

-Дзвінки на будь-якого оператора світу! Швидко і надійно! - вигадував він на ходу. - Тариф... еее.... "Всемогучка"! Ми все можемо! Ми можемо додзвонитися будь-якій людині в будь-яку точку світу! Новий тариф "Всемогучка"! Сміливіше. Пробуйте новий тариф. Сьогодні - безкоштовно!

Ось останнє слово якраз більше зацікавило перехожих. Ось зупинилася якась бабка, недовірливо похитала головою.

- І шо, в глушину дозвонісся?

- І в глушину, бабусю!

- Да там і цій... як її, в біса... покриття немає.

- Не страшно, бабусю! Ви кому хочете подзвонити?

- Ой, ну не тової... Ну, Петрівні Авдотьіной. Хутір Курехи, што на Смоленщине, дале-е-еко звідси.

- Тримайте! - Саша протягнув їй телефон. - Тримайте ж!

Потім просто запхав трубку бабусі, що стяла завмерши, в долоню. Та притулила до вуха, спохмурніла. Потім здригнулася, ойкнула, ледве не зронила мобільник.

-Ой, а хто це? Хто це? Петрівна? Петрівна, ти? А це я. Так-так. Жива. Приїду скоро. Приїду, кажу, скоро. Не помри там. Не вмирай там без мене, кажу! Так. Чекай. Все.

Вона віддала трубку Сашкові. Схоже, те, що ось так ось просто, навіть без номера, зуміли додзвонитися до хутора, де немає навіть покриття, її не особливо і збентежило. Століття таке на дворі, чого лише не винайдуть.

- Дай тобі Бог здоров'ячка, добра людина, - подякувала вона - і пішла геть.

Працює! Ура, працює! А ще?

Наступною "жертвою" став мужик років під п'ятдесят що був злегка під мухою. На скоромовку Сашка він звернув мало уваги, але "студент" запропонував йому "акцію" додзвонитися ось прямо зараз до будь-якої людини, до якого лише захоче потенційний, мовляв, покупець нового тарифу.

- До будь-якого?

- Абсолютно!

- До будь-якого, говориш. Ну ні, тут, напевно, ти мені не допоможеш... хоча... Був у мене син... був... гордий дуже. Посварилися ми якось з ним. Поговорили так... різко.... Сергій... Пішов - і не повернувся.... Як у воду канув.

Сашко мовчки протягнув йому трубку. Мужик недовірливо узяв, притиснув до вуха. Потім раптом затрясся дрібно в плачі.

- Сергiйку! Синку, повернися. Поверни... пробач. Пробач мене. Проба... Давай зустрінемося, обговоримо. Хто? Син? Внууук? Внууук! А як?... Андрiйчик?... Синку, пробач, синку, давай зустрінемось. Заїдеш? Заїдеш, так? Ми з дружиною, мамою твоєю... га? Так, так, звичайно, передзвоню. Ти? Пиши номер. Ні, не зі свого.

А потім був ще азербайджанець якийсь, що "раптом" знайшов боржників і домовився про зустріч. І дівча, яке зловило парубка, що втік до іншої. Хтось владний в гарному костюмі, розмовляв напівголосно і обдарував "студента" своєю візиткою, обіцяв великий бариш, якщо подзвонити по вказаному на ній номеру. А потім підійшла жінка. Суха маленька жінка з сірим від недосипу обличчям і мовчки протягнула руку за трубкою. Сашко так само мовчки дав. Вона почекала гудки, відповідь - і, лише встигнувши віддати мобільник побігла геть, здригаючись на бігу в риданнях. "Студент" проводив її поглядом, підніс трубку до вуха:

- ..льо! Альо! Морг слухає!

Він натискував на "відбій". Ось так ось. Двері ведуть в інші світи. Сполучають роз'єднані душі. Але на той світ не подзвониш. Абонент поза зоною досяжності.

Щоб відігнати похмурі думки, Сашко натискував на "виклик". Свiтлана. Таємна мрія. Героїня всіх "солодких" снів. Його відрахували, а вона так і залишилася в інституті. Де ж тебе носить річка життя, Свiтланочко? Ти мені не давала номера свого мобільного. Ха! Адже тоді і апарату в мене не було. А чи не бажаєш прогулятися?

- Алло? - таким ніжним, таким бажаним голосом. - Хто це?

- Хто це? - раптом донеслося з периферії. Дитячий голосок, ще маля, що не вимовляє всі букви. - Мамо, дай!

- Алло! Марiйко, сонечко, не заважай!

Сашко натиснув на відбій.

Все тече, все змінюється. І ось вже давня таємна любов, дівчинка із смішними кісками, вже мама, вже заміжня. А він так і торгуватиме картками і стартовими пакетами? Поки життя не пройде мимо?

Ні, треба організувати фірмочку, в якій надавати зв'язок з "важкими клієнтами". Із зниклими родичами. Звичайно, за гроші. За великі гроші.

Спасибі Ромі за даровані думки. О! До речі. Ромочко, де ж ти?

- А я гадав, що помилився в тобі, відповів на його вітання колишній "дверник". - Радий, що "помилка" виявилася помилкою. Зараз під'їду.

Знову хвилі лижуть голі п'яти. Посеред порожнього пляжу височать химерні двері, в щілину несміливо вповзає осіння вогка пітьма. У вічне літо.

Сашко все розповів своєму про те, що сьогодні сталося. Навіть пару дзвінків зробив, посміхнувся:

- Ласкаво просимо в новий світ, о, Відкривачу Дверей! - вони цокнулися пивом. - Проте, я дивлюся, брателло, ти щось засмучений.

Саша трохи пом'явся - і розповів про свій останній дзвінок.

- Ох і дурень ти! - сплеснув руками Рома. - Хоча... Ні, не дурень. Просто зовсім нічого не знаєш про свої здібності. Парубок, ти - Відкривач Дверей. Ти сам - Двері. Ти - можеш відкрити. Можеш відкритися. У Японії такий прилад винайшли, в який записуються бажання самотнього господаря. Ну, мовляв, хочу такого-то і такого-то, щоб умів те-то і те-то. І був таким-то. Включається - і все. Через малопотужний Wi-Fi постійно веде пошук подібних гаджетів в невеликому радіусі довкола. І якщо раптом відшукається такий "щасливчик" - прилад починає пищати тим голосніше, чим ближче вони. Так вони там, самотні, в Японії один одного і знаходять. Але ти - ти не маленький прилад. Ти мегаприлад. Ти "включи" себе - і пошукай ту, яку хочеш. Яка для тебе ідеалом була б. Відкрий себе, свої двері. І якщо вона те ж шукає - ви стикнетеся. Думаєш, як я наших знаходив? Ну, давай, ось яка ВОНА? Якою ти ЇЇ бачиш?

- Ну, - зам'явся Саша. - Гарною.

- "Гарною", - перекривляв Рома. - І все?

- Дбайливою. Такою що розуміє. Кохаючою, - він прикрив очі - і представив її. Ось вона, миле самотнє дівча, сидить, укутавшись в плед, біля комп'ютера. Сидить, п'є гарячий чай і читає чийсь блог. Хвостик падає на спину, самотнє пасмо заважає читати, ніжки в смішних в'язаних шкарпетках труться одна об одну. Холодно їй, у вогкій квартирі, в сірому осінньому місті. Ось би її в літо, сюди. Ось би її сюди, вже він би зігрів. Притиснув би до себе, притиснувся, як... як до коханої. Просто... бути разом, відчувати один одного.

Не розплющуючи очей, Сашко поніс до вуха мобільник. І зовсім не здивувався тому, як у дівчини на столі завібрувала трубка. Вона узяла сотовий, смішно зморщилася побачивши незнайомого номера.

- Алло? -у неї був приємний голос, з легкою хрипотою.

- Привіт, - просто відповів їй Сашко.

- Привіт. А хто це?

- Сашко.

- Який Сашко?

З "студента" раптом наче полилося:

- За вікном дощ, і холодно, і сльота. Порожньо довкола і сіро. А хочеш - я подарую тобі літо?

Дівчина відкинулася на спинку крісла і на великий подив Сашка не кинула трубку. Посміхнулася трохи замріяно, ледве сумно.

- Хочу.

- Я зараз, - він сам скинув, глянув приголомшено на Рому, що посміхався, молитовно склав руки: - А ти можеш?..

- Радий би, та писати нема на чому.

- Як нема?

- "Стикери" забув купити.

- Я зараз. Я миттю, - Саша кинувся до свого одягу. Що тут? Не те, не те. О! Візитка. Того самого респектабельного мена. "Використовувати" її - втратити безповоротно... та наплювати!

- Ось! - кинувся до Роми, протягнув білий прямокутник і ручку. - Зроби, га?

"Дверник" лукаво поглянув на Сашу, повернув назад.

- Ти - знаєш, де вона. А я - відкрию.

- Звідки я можу знати? - Але осікся. І швидко написав лише: "ВОНА".

Підійшли до дверей. Зачинили їх, відрізавши від рідного гаража. Саша притулив до дверей візитку, Рома кивнув. Двері невловимо змінилися, перетворившись на дерев'яну, оббиту дермантином. Випнула дверний дзвінок. Рома зробив запрошувальний жест, мовляв, давай - а сам пішов до кромки води. Третій зайвий.

Саша недовго думав. Втопив кругляш дзвінка. Одна мелодійна трель, друга. Невже не діждалася, пішла кудись? Але ні, чутні кроки.

- Хто там?

Саша посміхнувся.

- Літо... замовляли?

Двірне вічко потемніло - в нього подивилися.

І Саша відчув - відчув! - у відповідь посмішку.

Неголосно клацнув замок...

9-10.2009

Комментарии: 5, последний от 04/11/2009. © Copyright Гоблин ака Мых Рашевский (ramivla@mail.ru) Размещен: 04/11/2009, изменен: 04/11/2009. 22k. Статистика. Рассказ: Фантастика Сказки для наших детей		Ваша оценка:
Аннотация: Украинский вариант рассказа. По-русски выложен ЗДЕСЬ

Гоблин ака Мых Рашевский: другие произведения.

Літо замовляли?