Аннотация: Перевод книги В.Башун "Звезда конструктора" http://samlib.ru/b/bashun_w_m/
Зоря конструктора
Глава 1. Диплом.
Комашка вперто і рішуче прямувала в гору по довгій соломинці, що стирчала із вологої землі. Членисті лапки впевнено перебирали гладку поверхню засохлої травинки, піднімаючи тільце господині до вершин слави. За моїми розрахунками, досягнення мети комашкою збігалося з початком моїх дій, оскільки патруль сторожі як раз до цього моменту досягне перехрестя неподалік і мої переслідувачі от-от з'являться тут, на невеликій площі, затиснутій п'ятьма старенькими трьохповерхівками на палях. Не даремно довелося мені трохи покружляти вулицями, щоб заманити їх саме на цю площу, та ще й у відповідний час.
Колись, русло нашої річки Лабури, проходило ближче до міста і постійні повені навесні, визначили саме такий стиль архітектури. Я не застав ті далекі часи, але матінка мені про них розповідала... зі слів своєї матусі. Палі тепер не мали жодного значення, та й з часом фактично вросли у землю, але невеликі шпари, на втіху навколишнім дітлахам, залишились і дозволяли перетворити банальні “схованки” у захоплюючу гру, де орки полювали на гоблінів, ті на ельфів, а ті в свою чергу — на людей. Засади, напади, несподівані обстріли бузиною з трубочок реп'яхів, що імітували кулькомети... вереск, крики, інколи бійки. А що з дітей із не дуже багатого, м'яко кажучи, району візьмеш? У свій час і я віддав належне подібним забавам. Найчастіше мене, правда, призначали гобліном. На орка я за габаритами не тягнув, для ельфа — пикою не вдався... Так мені мій давній друг Торік і заявив якось. Ми ледь не посварились. Він тоді ще здивувався і сказав: ”А навіщо тоді, якщо не казати правду, друзі існують?” Він мав рацію і ніби як на друзів не ображаються, а я все одно образився і три тижні принципово не бавився, доки одного разу мамин клієнт, гоблін Футакі, не довів мені на прикладах, що його раса зовсім не тупі, косоокі, зеленошкірі і дрібні бенькарти, а навіть дуже розумні істоти. Нічим не згірші людей або тих же ельфів, що вважають себе пупом землі. У кожної раси, каже, є свої переваги і недоліки. Дурний або недобрий зауважує лише погане і голосно кричить про це. Не треба, казав Футакі, вірити таким людям. Краще скласти своє враження. Футакі видався мені доброю і мудрою люд... гобліном, тому я дуже швидко перестав упереджено ставитися не лише до інших рас, але і до людей, взявши за правило спочатку розібратися, і лише потім приймати рішення. Тим не менше, за правилами гри люди в коаліції з орками воювали проти ельфів і гоблінів, а давно згасла стара ворожнеча, втім, часом спалахуючи з новою силою, визначала, наче маски класичного театру, хто як повинен діяти і, звичайно, кому належить виявитись врешті-решт, переможцем.
Протиснутися у простір між ґанком і землею було б проблематично для людей огрядніших за мене, але не з моєю скелетоподібною статурою. Не треба форкати — хороше харчування, поменше роботи і я точно стану писаним красенем. Можливо. Не пробував. В розумінні красенем бути не пробував. Так то я зросту майже середнього, обличчя звичайне — непримітне, волосся — як і у більшості населення, русяве, очі... Очі, згодний, трохи підкачали. Чи то сірі, чи то зелені — ніхто не зрозуміє з певністю, а я і не намагаюсь.
Мені все одно, яким кольором світити, дивлячись на світ, а тим більше все одно гарно це чи ні, і чи подобається дівчатам. Чи навпаки — не дуже. Та і які дівчата, коли треба вчитися і працювати? Вставати на світанку, лягати, коли вже мармизою в книжку, немов п'яниця в салат, і працювати, працювати, працювати. А також вчитися, вчитися і вчитися. Мати у мене, Грора, праля і прибиральниця. Має коло постійних клієнтів, які її цінують за ретельність, швидкість і якість роботи. Я і моя молодша сестричка Мелькіра, власне не сидимо, склавши руки, поглядаючи, як мати із сил вибивається, щоб нас нагодувати, одягнути і вивчити. Так що у справі прання та прибирання я зробився непоганим професіоналом. Хочете за пів-години в залі, набитому меблями, наведу лад до блиску? Скажете лише руками цього зробити неможливо? І матимете рацію — без кількох амулетів моєї конструкції дійсно не вийде. Клієнти нас цінували і замовленнями не обділяли. Доводилось навіть відмовлятись від деяких, адже сили наші не безмежні, хоча і не зашкодила б зайва мідяшка у бідненький сімейний бюджет.
Праця, звичайно, не кваліфікована, але професії мати не мала, оскільки поки батько був живий, працювати не було потреби. Однак десять років тому, сестричці тоді було лише два роки, а мені — десять, в лабораторії батька стався великий “Бум!”. Розвалини вигоріли дотла, а мати залишилася одна з двома малюками і абсолютно без засобів до існування. Все майно батько заклав, щоб накупити інгредієнтів і матеріалів для своїх розробок. Він тоді пообіцяв матері, що якщо у нього вийде, а у нього неодмінно вийде дещо, здатне перевернути світ магічного конструювання, то ми повернемо своє положення у суспільстві і славу нашої сім'ї.
Після смерті батька ми вимушені були переїхати в район по-дешевше і у поті чола заробляти свій хліб насущний. Мати і раніше не вирізнялась залізним здоров'ям, а тепер і зовсім розхворілась. Є у мене підозра, що пішла б вона слідом за батьком, дуже вже вона його любила, але мене і сестричку треба було вирощувати, платити за школу, а потім за училище. Хоч я і вступив на навчання за рахунок фонду бургомістра, все одно гроші потрібні на підручники і посібники, інгредієнти для лабораторних і курсових артефактів, на мантію і на бібліотеку... та і багато ще на що. Коротше, турбот вище голови. Не дивлячись ні на що мама знаходила хвильку пригорнути нас, вислухати дитячі біди і образи, дати порадити. Величезне дякую їй за все за все.
— Гаррад! С-с-с-сиво-о-о-о-лота-а-а!!! Виходь! Я знаю, що ти тут! Виходь, а то гірше буде!
— Ну що я казав? Тадір у компанії своїх незмінних друзів — Пекса і Стакса — намалювався на площі, як на замовлення. Точно у визначений термін. Комашка саме оглядала навколишню округу з переможним виглядом з вершечка соломинки і патруль не запізнився. Он гупають уже на підході. Ну що-ж панове студенти, приступимо.
Я дістав з-за пазухи дощинку з трьома піктограмами-активаторами і провів по ним пальцем зправа наліво, послідовно викликаючи на виконання магеми. Перша піктограма підсвітилась синім кольором, над нею, неначе кулька на ниточці, з'явилася гарна об'ємна фігура з силових ліній, що являла собою зв'язану послідовність (ланцюжок) виконавчих контурів, включених у дану магему. Чому контури, коли кожна елементарна структура насправді тривимірна — не знаю. Так прийнято називати, а мені в роботі це анітрохи не заважає. Магема, по суті контейнер і активатор контурів, що виконуються по черзі один за другим у тій послідовності, яку заклав маг-конструктор при створенні амулету або артефакту.
Цю картину я бачив при лабораторних випробуваннях. Щоб побачити зараз, треба було б розглядати її в стані магічної концентрації і відповідно пропустити всі події в реальності, що абсолютно не прийнятно. Та і налюбуюся потім. Якщо дуже захочеться. Але це — навряд. Не така уже й складна штука вийшла — на практичних заняттях робив і складніші. Набридло — гірше гіркої редьки.
Перша магема, розпізнавання і наведення, саме по тій ниточці наповнилась необхідною кількістю енергії з накопичувача, вбудованого у матеріал дощинки. Не солідно і ненадійно, згоден, але для одноразової конструкції піде. Тоді по аурному образу вона знайшла ціль — Тадіра — і встановила з його тілом зв'язок, розташувавши маркер на визначеній висоті від землі. Приблизно там, де розташований ліва внутрішня кишеня його куртки (зріст хлопчини мені давно відомий).
Друга і третя також виконали свою роботу. Зрозуміло, що можна було б запустити все одною піктограмою, але не було часу, та і бажання, возитися.
Розповідав я довго, але все відбулося менш ніж за секунду, а результат, на моє вдоволення, був очікуваним.
Тадір завжди тягав з собою незаряджений батьківський, отриманий у нагороду, кулькомет. Років п'ять тому сталася невелика штурханина з орками. Союзники то вони надійні, але у повсякденності занадто вже гарячі хлопці, та й дівчата їх від хлопців не відстають. Хтось щось комусь не так сказав, хтось комусь не туди ліктем заїхав. Люди згадали, що орки ікласті і злі, а ті у свою чергу згадали зраду і брехливість опонентів. Одним словом — поїхало. Поцапались, побилися кілька місяців, та і вщухли. Батько Тагіра був на тій війні і навіть відзначився, за що і отримав кулькомет з дарчим написом із рук самого графа Скольді. Обмежень на носіння зброї по віку, статі або суспільному положенню у нашому королівстві немає. Головне, щоб вона не була заряджена і не застосовувалась у межах міста без дозволу бургомістра. Як Тадіру вдалося умовити батька дати йому кулькомет поносити — темна історія, але спочатку четвертого курсу він з ним не розставався. Зрозуміло, закони міста не порушував і тягав бойову зброю не зарядженою. Інколи лякав першокурсників і нових знайомих у шинках. На цьому я і вирішив зіграти.
Магеми спрацювали ідеально. Пролунало шипіння і потім бахнуло. Звук схожий на постіл із кулькомету (ну прямо як справжній) і за хвилину, поки компанія ошелешено переглядалися, на сцені з'явилися нові актори — патруль. Старшина сторожі негайно наказав взяти компанію на приціл, а сам дістав амулет-визначник і вдоволено гмикнув:
- А ну, молодий чоловіче, діставай зброю. Пові-і-і-ільно. Двома пальчиками. Один неправильний рух і хлопці відстрілять тобі руку. Якщо поцілять, звичайно. Давненько не тренувались — можуть замість руки голову, чисто випадково, продірявити.
- Тадір, з круглими від жаху і подиву очима, затамувавши подих і не впираючись, дістав батьківський кулькомет двома пальчиками і обережно, немов отруйну зміюку, простягнув старшині.
- Ага. Отже, заряджену бойову зброю носимо? Так-так.
- Як заряджену?! - верескнув Тадір. - Не може цього бути!!
-Сам дивися, - старшина, знущаючись, сплюнув і тицьнув зброю під ніс хлопцю. - Ти вважаєш, що я нічого не тямлю в зброї?! Це що? Га? Я тебе питаю! Що це?!
- Р...рівень з-за-заряду, - від страху, що йому ще й образу патруля при виконанні приліплять, Тадір почав серйозно заїкатися.
- Отож бо. Рівень заряду. Майже повний. А що значить це “майже”? Га?
- Н-н-не за-знаю...
- А я тобі розповім. А значить це, - старшина перейшов на стиль дізнавального протоколу, - що з наданої зброї, що носить назву кулькомет піхотний, було здійснено несанкціонований у встановленому порядку постріл, про що свідчить неповний заряд вказаної одиниці зброї, а також сигнал амулета-визначника, наданий старшині патруля міської сторожі і повірений підмайстром магоконструктора другої категорії. Таким чином, діяння, вчинене затриманими особами, підпадає під дію статті п'ятнадцять, пункт три, міського укладення “Про застосування магічного озброєння”. Або пункт два у випадку збитків майну громадян. Або пункт один, у випадку збитків здоров'ю громадян. Так що хлопче, молись Творцю, щоб жертв не було, інакше раджу терміново освоїти кайло і лопату — на каторзі придасться.
Цю сцену я спостерігав з-за рогу будинку, під яким щойно лежав. Амулет, винний у переполоху, після вичерпання заряду, розсипався трухою і був надійно присипаний землею. Слабенький залишковий фон я про всяк випадок затер, і тепер ніяких доказів, що могли б свідчити проти мене, не залишилось. Скажу відразу, Тадір відбудеться легким, або не дуже, переляком, ґрунтовною проробкою вдома і вже напевно позбудеться своєї іграшки. Я дещо додав в магеми і більш поглиблене освідчення зброї покаже, що заряд не більш як імітація бойового, а постріл — просто хлопавка. Я ж не звір посадити хлопця за п'ять срібних. Тим більше і на думці не мав завдавати горя його достойному батькові. Хоч той міг би й не давати непутящому синочку бойову зброю. Тим більше такому засранцю як Тадір. Роботу, курсовий амулет за четвертий рік навчання, я йому зробив, а заплатити він лише пообіцяв, але не дав ні монетки. А потім і взагалі заявив, що нічого не знає і ні про що ми з ним не домовлялись. Так взагалі він хлопець непоганий, але жадібни-и-и-й , а у мене мати хворіє, сестру вчити і пізніше заміж видавати...
Так що, не виключаючи такий варіант, я вмонтував в курсовий амулет одну ... гм-м ... штучку, яку обов'язково заблокував би, якби Тадір був чесним зі мною. Він, знаючи, що я мушу їхати і не можу чекати, платити категорично відмовився, за що і поплатився. Замість іллюзії феєрверка під мелодійний подзвін дзвіночків, амулет по-поросячому хрюкнув, пукнув і сфонтанував різнокольоровими чорнилами. Комісія при цьому не постраждала. Майже. Весь запас фарби упав на не очікуючу такого підступу Жабокрису, сподіваюся, назавжди зіпсувавши її “щасливе” плаття, яке вона незмінно вдягала на всі іспити і заліки. Плаття це являло собою щось довге рожеве в численних бантиках і рюшечках з величезним зеленим жабо. Фасончик застарів років п'ятдесят тому, але стару це зовсім не бентежило. Жабокрису не любили навіть колеги викладачі за дріб'язковість, прискіпливість і стійке бажання принижувати всіх оточуючих усіма доступними їй способами. От де вже зовнішність цілком і повністю відповідала гнилуватій душі цієї гни... грандмайстра другої категорії. Жабокриса прямо танула від насолоди, закриваючи очі і роззявивши пащеку, - здавалося, от-от вискочить довгий язик на перехоплення мухи, - коли їй вдавалося заплутати у дрібницях і довести до сліз дівчину або до блідої синяви хлопця.
Таким чином, я одним мештом прибив відразу двох тарганів — наказав Тагіра за жадібність і Жабокрису за все “хороше”.
Я навмисно для цієї вистави прийшов на іспит і з задоволенням поспостерігав за гарним фонтаном і істерикою Жабокриси. Фарбу я розробляв у рідкісні хвилини вільного часу три роки і досяг того, що швидше змиється барвник тканини, ніж мій пігмент.
Зрозуміло Тадіра вигнали з іспиту. Зрозуміло він знав хто у цьому винний. Зрозуміло він спалахнув згубною пристрастю до помсти у будь-яких формах і розмріявся тут же поговорити зі мною якнайщиріше. Він міг би і один впоратись — жодними бойовими мистецтвами я не володів і особливого досвіду вуличних бійок не мав. Звідки взяти час на ці забави? У мене мати часто хворіє, сестра ... ну і так далі. Однак він прихопив свої приятелів, щоб уже напевно. Заманити їх у підготовану пастку було справою техніки. Бігаю я все ж таки швидше їх усіх.
Ну що ж, патруль забрав моїх переслідувачів, пора і мені на станцію. Сьогодні вперше в житті я поїду на справжньому немагічному потязі. Дядько Хрик, орк із полуденних земель, розповідав, правда, що якось разок прокатався на цьому чуді техніки до столиці. Нічого, мовляв, доброго. Димище. Брудище. Ляск, гуркіт, стук. Але мені все одно було цікаво, та і по часу значно швидше виходить ніж на диліжансі. Я до останнього не втрачав надію, що Тадір по-чесному розрахується і я зможу відіслати матері трошки грошенят. Цілком встигав, благо свій останній іспит на диплом майстра магічного конструювання склав іще два дні тому. Завтра зранку у столичній академії відбудеться вручення дипломів і одночасно розподіл на роботу випускників усього королівства. На потязі приблизно триста кілометрів до столиці їхати доведеться близько дванадцяти годин, а на диліжансі — двоє з лишнім діб. Хоча на ньому і дешевше у півтора рази — сім срібних замість десяти — але час дорогий.
Перш ніж з'явитися на площі я взявся за пряжку плаща-накидки і повернув зображення лілії на чверть оберта за сонцем. По одягу пройшла хвиля — раз, другий, третій. Все. Чисто. Ще кілька перевірок і треба буде матері зробити амулет сухої чистки одягу, а то тягає важезні відра з водою для прання. Добре хоч на четвертому курсі, коли краще розібрався з проектуванням магем, зробив їй бак-артефакт. Ух, і намучився з ним. Аналогів у книжках не знайшов, а все виявилося дуже просто — беремо ночви або бочку, врізаємо всередину коло з крильчаткою, додаємо зовні панель активації і часомір. Заливаємо у бак воду, сиплемо мильну стружку або ллємо рідке мило, встановлюємо часомір на потрібний час прання — до десяти хвилин — активуємо і ... все! Можна іти займатися своїми справами, а не тріпати білизну в кориті, до крові обдираючи шкіру на пальцях.
Мати у мене — розумниця. Я від радості, ну і гордості, звичайно, заявив, після успішних випробувань: мовляв, тепер всі пральні міста залишаться без роботи — всі клієнти перейдуть до нас. А вона подумала і, хоча також була щаслива і гордилась мною, все-таки спитала:
- А патент на це чудо ти брав, синку?
- Н-ні.
- А хіба можна користуватись артефактом без затвердження патентного бюро?
- Ой! - тільки і залишилось сказати мені.
Дійсно, “ой”. Здавалось би патент взяти не складно. Приніс у патентне бюро детальний опис магем і контурів, дочекався освідчення, пізніше затвердження і роби собі амулети і артефакти, скільки душа зажадає. Навіть на-продаж можна. От тільки був я свідком однієї дуже неприємної історії. Хлопчина на два курси старше за мене також щось таке цікаве вигадав і відніс опис в бюро. Через тиждень, коли прийшов за результатом, добряче дістав по дупі, фігурально виражаючись. Грандмайстер, що виконував експертизу, заявив, буцімто цей винахід вкрадено у нього. Мовляв, попросив студента всього лиш оформити заявку і переписати її начисто, а той — ай-ай-ай — до крадіжки опустився. Хлопець обурився, кинувся шукати правду, а йому ввічливо пояснили, що за подібну крадіжку чужих робіт він цілком може залишитися без диплому і в чорному списку наймачів, після чого його лише асенізатором і візьмуть. Що значить слово студента проти грандмайстра? Заставили навіть просити пробачення у злодія — інакше того покидька і не назвеш. Той “милостиво” пробачив і наказав більше так не робити, а відразу іти і просити поради у нього — грандмайстра, який підкаже і навчить діяти правильно. Такі от справи. Тепер, гадаю, зрозуміло, чому я і чути не хочу про патентне бюро.
Обговоривши все ґрунтовно, ми прийшли до висновку, що пранням з допомогою баку, мати буде займатися таємно і якщо збільшить клієнтуру, то не набагато. От-так. А з сухою чисткою тоді як бути? Якщо вона перестане вивішувати білизну на просушування, то дуже швидко сусіди, а за ними і ті, кому краще не знати, зацікавляться: а як це вона пере без води і просушування?
Гаразд. Це все пізніше обміркуємо, а зараз час отримувати свій багаж в залі тимчасового зберігання речей, вантажити його у вагон, сідати до вікна і чекати відправлення.
У вартість проїзду входила постільна білизна, а застелив мені її, немов справжньому графу якому-небудь, вагон-стюард. Я дав йому п'ять мідяшок і відчув себе забезпеченою людиною.
В столицю потяг прибув точно по розкладу, о п'ятій годині ранку. Я чудово виспався, був бадьорим і веселим. На зупинках мені вдалося трохи ознайомитись з влаштуванням цього чуда техніки і додати до своєї скарбнички кілька нових ідей. Моїм запитанням щиро раділи всі, починаючи від машиніста і закінчуючи змащувальником коліс. Відповідали мені з великою охотою і величчю короля, навіть ще величніше — як лакеї короля. Вони були сповнені розумінням вагомості своєї співучасті у великому чуді світу — залізниці — і не відмовляли собі у задоволенні продемонструвати допитливому провінціалу свої знання.
Час, що залишався до початку церемонії, я прошвендяв по столиці, з пожадливою цікавістю розглядаючи висотні, аж у шість поверхів, будинки, особняки, храми Творцю, театри, мости... та все підряд. Перекусив у шинку за вісімдесят мідяків — столиця, однак. У нас такий сніданок коштував би шістдесят п'ять — сімдесят, але наші ціни сюди з собою не привезеш. Бутерброди, видані мені на дорогу і сніданок, я, на свій сором, з'їв ще в потягу. Чомусь їзда в вагоні пробуджує звірячий апетит. Он сусіди по купе. Не встигли ми рушити, відразу добули свої запаси їстівного і почали їх знищувати з таким завзяттям, ніби рік не їли. А апетит — штука заразлива.
У залі прийомів столичної академії я з'явився за п'ятнадцять хвилин до початку і знайшов хлопців з нашого училища. Тут були всі випускники-майстри з усіх училищ королівства. Традиція така. Вручати дипломи лише в столичній академії. Напевно, і архіви в одному місці зберігати зручніше — мало чого хтось диплом загубить. Були тут, зрозуміло, і випускники цієї ж академії. От хто вже пишнився і носа дер. Ми, провінціали, на їхню думку, їм і в підметки не годились. Насправді ж наскільки мені відомо, у деяких провінційних містах навчання поставлене краще, ніж в столиці. В академії хороший викладач, якщо не володіє мистецтвом інтриги, надовго не затримається. Живо вилетить. А куди? До нас, звичайно, у провінцію. І хто ж залишається в столиці? Синки високопоставлених дворян, чиновників і торговців. Ні вже. На столичну академію у мене ні грошей, ні нервів точно не вистачило б.
Мої, тепер уже екс-, однокурсники зустріли мене радісно. Захопливці обступили, плескали по плечах, тисли руку, дякували... є за що, але це не істотно. Дівчата розцілували в щочки — а які вони всі гарні! Як я раніше не зауважував?
- Ой, дівчата, - розсміялась смішлива Нікра, стираючи пальцем помаду з моєї щоки. - Ви лише гляньте на нашого Рада! Схоже, він лише зараз помітив, що ми дівчата і вже не маленькі. Ой, як мило він зашарівся? Радко, почервоній ще. Ти так на мене дивишся, неначе зустрівся з самою принцесою Лімірою. А тобі не казали що очі у тебе променисті? А вії! Вії — прямо опахала халіфу Турекії.
- Нікра, відстань від нього, - добра душа, Дрома, поспішає на допомогу. - Дай хлопцю прийти до тями. Ти його зовсім засоромила. Віддай краще мені, я його навчу як з дівчатами поводитися. Тримай! Тримай його! Ми ж ще навіть не почали!
Я з усією можливою швидкістю сховався за спинами наших хлопців і лише гаряче молився Творцю, щоб церемонія розпочалася якнайшвидше. І мене почули. Ревнули срібні сурми. Просто у вухо. Ще б пак. У цілому залі в стіни вмонтовані магеми-звукопередавачі. Звідти і лунало сурмлення. Досить чисте слід визнати. По залу забігали розпорядники розставляючи нас по ранжиру. Не за училищами, або зросту, а по успішності. Справа, поряд з дверима у другу залу, де сиділи майбутні роботодавці, поставили захопливців, лівіше відмінників, далі добристів і так далі. Моє місце, як і слід було сподіватися, виявилося найлівіше, серед “справжніх задовільників”. Тих, хто основною оцінкою мав “задовільно”. Лівіше від мене виявились лише два хлопці і дівчина. Тобто до нас черга дійде лише наприкінці і роботодавці залишаться лише ті, ким знехтували наші попередники. Сумно, але що поробиш. Так уже склалось. Але диплом я все-таки чесно заробив. Нехай і з не найкращими оцінками.
На трибуну тяжко вмостився величний майстер, президент королівської академії магічного конструювання, почесний член чогось-там і дійсний член чогось-там іншого. Я не розчув, та й не дуже прислухався. Член штовхнув промову, хвилин на тридцять, з якої я зрозумів, що нас поздоровляють, бажають усього-всього і попереджають щоб ні-ні. Після цього величний … член забрався геть і до роздачі “корочок” приступив його заступник. Також величний і також член.
Процес пішов. Кожен випускник отримував диплом (золотий, срібний або синій), значок майстра, книжку про академію, рукостискання найвеличніного і відкривання дверей у сусідній зал.
Години через дві і удостоївся синього диплому, значка і млявого рукостискання найвеличнішого — співчуваю, уже понад чотириста людей потискували його пальці. Книжки мені не дісталось. Закінчились. Ну, не дуже і хотілось — що мені до тої академії?
Нажаль і роботодавці практично всі закінчились також. Столики з плакатами: “Мануфактура Бломбс і сини”, “Кораблі Крамба”, “Сталеливарні Друбба”, і інших “смачних” роботодавців сиротливо стояли у гордій самотності при цнотливій пустоті стільниць і повних сміття кошах з м'ятим папером і огризками олівців. У цій великій і пустій залі лише за п'ятьма столиками ще дехто сидів, байдуже дивлячись у вікно. За чотирма сиділи представники мануфактур з такими дурнуватими пропозиціями, що було видно без усяких амулетів — заними нічого немає. Класичний пустоцвіт. Власнику мануфактури можливо і справді потрібний ще один спеціаліст, але хто визначить підходить кандидат чи ні? Власні спеціалісти, звичайно. А потрібний їм ще один співробітник, коли вони уже звикли ділити його платню між собою? Як правило — ні. От і виставляють ці представники вимоги, як грандмайстру, а платню пропонують як вантажнику — сімдесят — вісімдесят срібних за місяць. З такою платою і вдягнутись до-пуття не зможу, не те що родині допомогати.
До останнього роботодавця, суворого худорлявого старигана з сивою короткою борідкою, вусами і такими же сивими бровами, я підходив без усілякої надії, сумовито прикидуючи варіанти самостійного пошуку роботи. Перспективи, це я виразно усвідомлював, були далеко не райдужні. І ця вакансія, судячи по цілком не списаному олівцю і купці чистого паперу, попитом у молодих майстрів не користувалась. Знову пустоцвіт.
Дідуган похмуро глянув на мене і несподівано зажадав:
Покажи диплом.
Я потис плечима і простягнув йому щойно отриманий диплом. Старий уважно оглянув вміст, похмуро посопів, подумав і видав:
Так тому і бути. Я готовий тебе узяти, молодий, зростаючий удав, але лише якщо ти пообіцяєш бути старанним і уважним.
А що за робота? Відразу кажу, за тридцять срібних в місяць, конструювати “Зорю магістра” не візьмусь.
“Зоря магістра” - легендарний артефакт, нібито сконструйований більше тисячі років тому найбільшим майстром, генієм конструювання, Йохімом. Ця зоря, згідно легенді, наділяла мага-конструктора такою могутністю, що він здатен був звертати гори і змінювати русла рік. Навіщо тільки звертати і змінювати зовсім не зрозуміло, але щось у цьому є. Всю тисячу років всі, кому не лінь, її шукають, але так і не знайшли. Записи свої геній знищив, тому і відтворити заново артефакт не змогли, як не бились. Хоча складно відтворити те, не відомо достеменно що.
Три золоті в місяць, стіл і апартаменти. Робота в палаці.
Тут він мене здивував.
В палаці-і-і-і? Що не знайшлося жодного захопливця, який мріяв би зайняти цю вакансію? Поближче до короля — жвавіша кар'єра.
Мова йде про стару резиденцію королів. У ній мешкає зараз екс-монарх Лотмір VII і його двір.
Зрозуміло. Лотмір три роки тому передав корону своєму сину Мормісу IV і пішов на відпочинок. Разом з ним пішли і його старі — у буквальному розумінні — друзі. Тобто мені пропонували роботу фактично у притулку. У старій резиденції королів, де вони правили більше тисячі років і лише нещодавно перебралися до нової. Зарядка накопичувачів, дрібний ремонт магем, скорше всього древніх, примітивних і капризних, і ... жодного конструювання. Суцільна підтримка старих штанів. А втім, за три золотих... Де мені самому знайти роботу у незнайомому місті? У своєму, я точно знав, роботи для мене немає і не передбачається. А тут хоч час буде оглянутись і знайти що-небудь краще. Платня, звичайно, у два три рази менша, ніж на мануфактурах, але можливо часу для пошуків буде більше? А! Хай йому грець!
Я згоден.
Що? От так відразу? І думати не будеш?
Я повів рукою по залі:
Немає про що поки що думати.
Ну що ж. Тоді пішли.
Що? От так зразу?
Він у свою чергу повів рукою по залі:
А немає про кого думати.
Дійсно, трійця крайніх у ряду випускників, яка мала пройти слідом за мною, у цій залі не з'явилась. Або у них уже була робота, або вони просто не бачили сенсу підбирати крихти з чужого столу.
Старий швидко зібрав папери в сумку, яку нахабно вручив мені і рушив до виходу.
Е! Шановний! А... як мені до вас звертатися?
Я — грандмайстер першої категорії, - ого(!), один крок до величного, - Трумар.
Глава 2. Палац.
Старий палац — похмура і незатишна будівля всередині невеликого зарослого парку — мостилась неподалік від академії на протилежній стороні площі, оскільки саму академію колись будували навмисно поблизу резеденції королів. Сам палац будували, звичайно ж, гноми, найкращі будівельники нашого світу, на місці древнього храму забутого бога. Спочатку перший король засумнівався, чи варто порушувати спокій вищої істоти, але служителі Творця всього сущого ледь не піддали його анафемі за єресь. Мовляв, немає інших богів, крім Творця всього сущого і думати інакше — богохульство. Після тієї заяви короля і відповіді святих батюшок нічого іншого не залишалось, як будувати резиденцію саме тут. Вибір іншого місця показав би світу, що монарх не стійкий у вірі і, взагалі, боїться невідомо чого, а отже, слабкий і навряд чи гідний правити сильним і хоробрим народом — переможцем ельфів, орків і гоблінів. Втім, нижче другого ярусу, звідки власне і починались служби храму, ніхто не спускався, за винятком фанатиків дослідників, але і ті перестали рватися туди після того, як більшість з них назавжди зникли в підземних лабіринтах. Та незначна кількість, що повернулась, наввипередки розповідали про заплутані ходи, які то з'являються, то зникають, жахливих бестіях — охоронцях лабіринту, агресивних привидах, і повсталих мерцях. Брехали, звісно, прикрашаючи власну доблесть і перебільшуючи небезпеки, але щось-таке там, напевно, було. За чутками, бродити там можна можна вічно, а якщо знати дорогу, то і весь континент можна обійти під землею. Буцімто всі храми забутого бога у незапам' ятні часи були об'єднані в єдину систему мережею підземних тунелів і залів.
Істотно обмежувало потік “кротів” зокрема і те, що були все-таки в королівському палаці, і просто так до нього потрапити міг далеко не кожний. Якому монархові, та, зрештою, і не монархові також, сподобається юрба істориків, магів і прост о цікавих, що вештаються туди-сюди по його помешканню?
Ми пройшли повз гвардійців охорони — Трумар просто кивнув їм, і цього виявилось достатньо, пройшли довгими коридорами і увійшли в невелику приймальню.
Ньор Свірусс у себе?
Та кивнула і запрошуючим жестом запропонувала нам увійти. У кабінеті за міцним дубовим столом з різьбою сидів дуже старий ельф. Обличчя прорізьблене зморшками, волосся — явно видно — не сріблясте, а звичайне сіде, погляд змучений і мудрий з відбитком легкої нуди. Він встав, привітав мого наймача і перевів запитальний погляд на мене.
От Свірусс. Приймай поповнення. Буде моїм помічником.
Сподіваюсь у його дипломі не менше вісімдесяти відсотків не нижче “захоплююче”?
Знущаєшся? - лагідно запитав Трумар. - Може мені швиденько збігати і найняти самого президента академії? А що? За три золотих він ще і станцює.
Ти знаєш порядок Трумар. Спеціаліст, що приступає до служби у палаці, зобов'язаний мати в дипломі...
У новому палаці, діючого монарха, Свірусс. Ді-ю-чо-го, - по складах вимовив майстер. - І не треба мені розповідати яка честь служити служити тут. Немає бажаючих. Зовсім немає. Хоч ріж — хоч на хліб намазуй. А викликати на службу і насильно вербувати магів заборонено указом ще прадіда нашого короля. Ти пропонуєш порушити указ?
Ні, але так також не за правилами.
Тоді що ти пропонуєш? Я уже три роки один тягну цю роботу. А скільки магів раніше обслуговувало палац? Га? Вісім!! По двоє на кожне крило. Вони працювали позмінно і то не байдикували. Я уже забув як виглядає моя власна домівка, тому, що не можу ні на хвилину покинути службу. Виходжу з палацу лише в академію і лише в день вручення дипломів з надією, що хоч хтось згодиться за настільки мізерну платню займатися цією нудною і тяжкою працею. Три випуски пройшли і жодного бажаючого зайняти вакансію. Всі крім цього юнака. Пропонуєш йому відмовити і знову залишитися мені одному? Тоді май на увазі я більше не в змозі працювати один. Замикай тоді східне і південне крило, забирай звідти придворних і слуг, а двері опломбуй. Це моє останнє слово!
Ну добре-добре. Я згодний. Але оформляти цього ... кандидата на посаду майстра я не можу. Лише підмайстром з половинною оплатою. Півтора золотого. Це все, що я можу зробити, не порушуючи закону.
Я тебе розумію, задумливо промовив Трумар, - але я обіцяв майстру(!) три золотих, а ти пропонуєш вдвічі менше. І як я буду виглядати в очах оточуючих? Як брехун? Як людина не здатна дотримувати свого слова?
Півтора і посада підмайстра.
Гей! Шановний ньор, а у мене ви запитали, чи згоден я копирсатися у вашому древньому лахмітті за півтора золотого?
Артефакти палацу конструювали великі маги древності... - з апломбом заявив вухастий.
Ну то нехай ваші древні маги самі ремонтують свої артефакти. На все добре шановні. За півтора золотого я у будь-якій крамничці влаштуюся підмайстром і буду з нудьги вигадувати артефакт для розгону комах, замість того, щоб бігати по вашому палацу, висолопивши язика і весь у милі.
Та за такі слова не будь ти магом... загрозливо почав ельф, але його зупинив Трумар.
Ти, Свірусс відірвався від життя. Мажеш продовжувати виконувати запилюжені закони, а я більше ні ногою у вказані частини палацу. Я не жартую.
Магема на стіні хрипко прокаркала задишливим старечим голосом:
Де Трумар? Де його знову носить?
Ельф активував піктограму на панелі звязку.
Ньор Густалі, ньор Трумар у мене в кабінеті. Що сталося?
Граф Кулкар скаржиться на пилюку, бруд і протяги. У його віці — це незносно. Повітряна завіса не справляється, магічні прибиральники майже вимкнулись. Трумар, ви повинні негайно вирушити туди і відремонтувати.
Шкода, але в звязку з відмовою ньора Свірусса у прийомі на роботу відібраного мною майстра, я вимушений офіційно заявити про те, що східне і південне крило палацу знімаються з магічного обслуговування.
Як знімаються?! - стривожено вигукнув голос.
Я уже фактично три роки живу в палаці, а проблеми множаться. Заявляю, що більше я не в силах вирішити усі. Є купа поломок у північному крилі, де живе наш шановний екс-монарх, у західному, де мешкають його найбільш наближені вельможі... Якщо я піду вирішувати проблеми графа Кулкара, то не встигну впоратися з іншими.
І що ж робити? - розгублено прохрипіла магема.
Є два варіанти: зачинити і опломбувати ці частини палацу. Такий варіант я щойно запропонував ньору Свіруссу...
Ви уявляєте, скільки коштуватиме жива служба? Хто буде платити за все це?
Ньор Свірусс, звісно. Зате він зекономить на платні майстра.
Свірусс, що ти там вигадав? У чому справа?
Згідно укладенню про винайм службовців палацу...
До біса укладення, якщо заради нього ми вимушені терпіти такі незручності!
Але кандидат шановного Трумара навіть третю категорію не зміг отримати. Йому присвоєно кваліфікацію майстра четвертого рангу. Нижче просто не буває. Він фактично підмайстер.
Тобто, - у хрипах голосу з магеми почулися нотки вкрадливості, - ти краще грандмайстра розумієш у магічному конструюванні? Добре. Переконав. Іди і знайди майстра, який відповідає твоїм побажанням. А доки ти будеш шукати, ми винаймемо живу службу. За твій рахунок! З завтрашнього дня ми публікуємо оголошення про винайм. А ти шукай! Шукай, ньоре Свіруссе. Вдалого пошуку.
Але ж Трумар три роки не міг знайти помічника, а ви хочете щоб я за кілька днів зробив це?
Він все ж знайшов. Якщо він пропонує кандидатуру, отже і відповідає за свій вибір. Чи не так, ньоре Свіруссе? Я дозволяю тобі відкинути кандидатуру Трумара і самому знайти йому помічника. Візьмешся?
Можливо, - невпевнено промовив ельф, - шанований грандмайстер правий і робота не настільки складна, щоб з нею не впорався... е-е-е... не найкращий випускник?
То що? Друкувати оголошення?
Не треба! - швидко вигукнув ельф. - Я все оформлю, але-е-е...
Здогадуюсь, що тебе хвилює. Бюрократ! Папери принесеш мені - я підпишу. Ще щось? Оформлюй.
Слухаю, ньор управляючий.
Ельф похмуро дістав зі столу бланки, написав коротке розпорядження і запропонував мені пройти до секретаря для подальшого оформлення. Через годину папери були підписані, я залишив відбиток аури на бланку угоди, а грандмайстер Трумар завізував його своєю особистою печаткою. Потім мій новий начальник провів мене у південне крило палацу і попередив, що тимчасово, а при бажанні і постійно, жити мені доведеться у палаці, оскільки намічається багато роботи по ремонту і налагоджуванню магем, які вийшли з ладу, а також підживлюванню тих, що розрядились. Для проживання мені надаються трикімнатні апартаменти...
- Безкоштовно? - не стримався я від здивування.
Майстер у свою чергу поглянув на мене, як на убогого:
- Ну звісно безкоштовно. Я вже казав. Ти що в корчму працювати прийшов? Крім того у твоєму розпорядженні - лабораторія. Інгредієнти попервах замовляти будеш через мене. Потім, коли розберешся у нашій бюрократії, робитимеш це самостійно. Тільки врахуй, замовлення на найдорожчі компоненти, на зразок товченого зуба молодого дракона або крові старого василіска, без моєї візи не приймуть. Зрозумів?
Я ледь не скакав від радості. Треба ж, я боровся за нещасних півтора золотого, а якби мені відразу сказали про лабораторію, то я б і на один згодився. Такі можливості відкриваються, аж дух захоплює.
Зранку тобі будуть давати меню на наступний день. Ти повинен будеш поставити відмітки навпроти тих страв, які хочеш отримати. Годують тут шість разів на день, але за потреби можеш замовити на кухні і у позаурочний час. Але в цьому випадку список страв досить обмежений. Харчуватися можеш у малій їдальні для придворних не найвищого рангу або у своїх апартаментах. Приноситимуть якщо немає часу для походу у їдальню і попередиш службу завчасно. За півтори - дві години.
- А скільки будуть вираховувати з платні за харчування?
Для мене це було важливе запитання - можливо у місті вийде дешевше?
- Ніскільки. Харчування для службовців безкоштовне.
Мені мій скромний барліг сподобався. Три величезні кімнати: вітальня, кабінет і спальня. Гардеробна з величезною шафою на кілька сотень убрань, мармурова ванна, розмірами з маленький басейн, туалетна кімната і умивальник. Навіть у кращі часи нашої сім'ї я не пригадаю такої розкоші. А лабораторія!.. Я навіть по-котячому примружився. Просторе приміщення було просто заставлене різноманітним обладнанням і пристроями, про які у нашому училищі можна було лише мріяти. А головне, не доведеться постійно з ким-небудь зіштовхуватись задом і сваритися чия черга використовувати піч випалювання або перегонний куб.
В цілковитому захваті від побаченого я пішов слідом за Трумаром у його лабораторію, щоб забрати в ремонт кілька артефактів. Майстер вирішив не тягнути скелета за член і відразу завантажити мене роботою - прохолоджуватися і обживатися, мовляв, я зможу ввечері, а золото дарма ніхто не дає.
Лабораторія майстра нічим не відрізнялась від моєї. Як з'ясувалося, у кожному крилі були передбачені апартаменти і лабораторії майстрів, які підтримували артефакти відповідного крила у робочому стані. На сьогодні використовувались лише ті, які розташовані у північному крилі, де центральний вхід і проживав екс-монарх, а тепер, з моїм приходом, і в південному також.
Судячи по перепалці в кабінеті Свірусса, з майстрів конструкторів нас з Трумаром тут лише двоє. Тоді хто цей юний ельф в лабораторії майстра, який щось змішує, розтирає і товче із дуже зосередженим виглядом, зазираючи періодично у грубезний фоліант на робочому столі? Скоріш за все ельф. Занадто гнучка і струнка фігура вгадується під невиразною просторою сорочкою, штанями і черевиками з грубого алхімстійкого матеріалу. Та й личко з ельфійським розрізом очей занадто вже миловидне. Навіть великий стандартний берет, куди обов'язково треба було прибирати волосся і вуха, якщо не хотілося від них позбавитись, а нерідко з ними і здоров'я, не псував його зовнішній вигляд, хоча і створював враження повністю лисої, як коліно голови. Ну не дівчисько ж тут у нього швендяє. Он руки всі у невеликих пораненнях і в опіках від реактивів. Відразу видно, що цей ледар повністю ігнорує робочі рукавиці. Пам'ятаю наші красуні в училищі ніколи їх не знімали. Як вдягнуть перед входом, так до кінця лабораторки у них і ходять. Одного разу Валіма примудрилася щось-таке намішати, що пропалила рукавицю наскрізь - кри-и-и-ку було... А вже сліз скільки. Як же, а якщо друг сердечний зауважить маленьку плямку на її матово ніжній шкірі, коли цілуватиме ручку? А раптом сповниться відрази і покине його серце кохання до тендітної красуні. Майне птахом осіннім... до Нарріти, наприклад. Жах! Кошмар!! Після того випадку представниці кращої половини людства насіли на викладача з вимогою видавати їм по дві пари рукавиць. Той не заперечував, але якщо і в одній парі не завжди було зручно працювати, то у двох іноді просто неможливо. Хлопці, навпаки, воліли недбало стомлено кинути шкіряні рукавиці в ресторані перед дівчиною:
'- Ну от, знову опік. Алхімія! - щоб у відповідь почути стурбоване:
- Ой, як тяжко вам ведеться! А це небезпечно?!
На що байдуже з лекою нудою в голосі відпоівсти:
- Трохи є. Нещодавно так бабахнуло, що пів-лаби рознесло. Викладач розкричався, звичайно, але жертв не було. Майже'.
- Дозвольте мені презентувати...
Почав майстер, але ельфеня нахабно перебив:
- Мене зовуть... Аріміл і... ви мені заважаєте, - Трумар дивно закашлявся і посилено зайнявся жуванням власної бороди.
Поду-у-у-маєш, цар лісів і боліт. Сам ще, мабуть, і до підмайстра в конструюванні не дійшов, а зарозумілості повні портки з капелюхом, тобто з беретом. А я, між іншим, у кращому костюмі сьогодні. Ну і що, що одяг не новий, зате акуратно заштопаний і чистий.
- А це Гаррад. Випускник лабсантського училища магічного конструювання. Майстер-конструктор. Обслуговуватиме східне і південне крило.
Ельф гмукнув щось невизначене, чи то схвальне, чи то зневажливе і продовжував свою справу.
- Cумлінний у вас лаборант, майстер, підкинув я маленьку шпильку. - враховуючи ощадливість ньора Свірусса, мабуть, за п'ятдесят срібних у поті чола працює, я співчутливо зітхнув. Бі-ідний.
Трумар крекнув, але нічого не промовив, а лаборант злісно зиркнув, відчинив було рот, але пересилив себе і, стиснувши зуби, почав так запекло щось розтирати у ступці, ніби у ній кості його давнього ворога.
- Міл, Сердега. Деякі інгредієнти, надмірно розтерті, можуть змінювати свої властивості і стати непридатними для використання у зіллях. Розмір гранул також має значення, хіба шановний майстер тобі про це не казав? - турботливо додав я.
У ельфів завжди так. Що ласкавіше його назвеш, тим більше роздратуєш, тому що юрби тупих особистостей ніяк не можуть повірити, що за гарненьким дівчачим личком ельфа-чоловіка ховається мужній воїн. А вже як їх люблять любителі хлопчиків...
Лаборант жбурнув товкачик у ступку, рвучко відсунув її від себе, повернувся до мене і, вперши руки в боки, злостиво засопів. Що йому не сподобалось, цікаво? Скорочення імені з натяком на приналежність кремезних хлопців замість дівчат, чи моя дещо перебільшена турбота?
- Так, - посуворішав голос Трумара. - Гаррад! - мені здалося чи він запнувся? - ... Аріміл! Молоді люди, якщо ви не будете жити в злагоді - вижену обох. Аріміл, займайся своєю справою, а ми з Гаррадом обговоримо його роботу.
Я потис плечима - потрібний мені його лаборант, як дзеркалу сонце. У мене буде. Ні, уже є! Своя! Власна!! Не зовсім правда, але це дрібниці. Лабораторія!! Все ніяк не можу звикнути до цієї думки. Й мені ні в голові ні в ср... будь-які лаборанти, тим більше ельфи. Навіть буйні орки і ті приємніші. На мій погляд.
- Гаррад. Спочатку ти продемонструєш мені, як будеш справлятися з завданням. Візьми у цій купі не діючих артефактів той що лежить зверху. Знаєш що це?
Артефакт являв собою значного розміру цеглу, випиляну з цілого куска граніту.
- Так, майстер. Охолоджувач-нагрівач повітря. Дуже старий і слабенький. Розрахований на об'єм від восьми до десяти кубометрів повітря. Складається з трьох магем...
- Достатньо. Дефект бачиш?
- У магемі нагрівача затерлась частина одного з контурів.
- Відремонтувати можеш?
- Так.
- Дій.
Задача примітивно проста. Я, трохи хизуючись, сформував в уяві відсутню частину контуру, перетворив ідеальний образ у реальний, по місцю підігнав розмір і, вливши сили із внутрішнього запасу, імпульсним посилом, супроводжуючи дещо театральним жестом, цілком впровадив в цеглину.
Тихий шурхіт розтрощеного каменю сповістив про успішний... провал мого завдання. На зловтішне 'хі-хі' зі сторони лаборанта я не звернув жодної - уб'ю гада - уваги. У чому ж прокол? Ох, ти ж сартараментокорподалероматеомарруто!! Як же я не врахував, що ...
- Те що артефакт дуже старий, ти, звичайно не знав і не бачив, - з приреченим зітханням прокоментував майстер результат моїх дій. - Крім того, імовірно проспав лекції по визначенню першопочаткової міцності матеріалу. Хоча, визнаю, імпульсним методом впровадження із ідеального образу ти володієш відмінно. На відміну від декого, - підвищив голос майстер, злегка повернувшися у бік Аріміла, трошки пригасивши його неземне блаженство від мого ляпу. - Зрозумів свою помилку? Тепер візьми наступний артефакт і виправ дефект.
Я узяв нову цеглину. В його магемах проблеми були інші, але вік той самий. Тому я тепер уже зосереджено сформував магему визначення міцності, зробив діагностику і лише після цього почав заміняти деформовані відтинки контурів новими, впроваджуючи їх методом послідовних накладень. М-так. Справа виявилась ще нудніше ніж я думав. Треба буде вигадати що-небудь оттакенне, що б позбавляло від рутини.
Повторний виступ не викликав зі сторони майстра нарікань. Він сказав взяти возика, навантажити на нього половину артефактів, що потребують ремонту і відвезти у свою лабораторію. Крім того, єхидно усміхнувшись, встановив зверху новеньку заготовку.
А це тобі подарунок. Зробиш новий артефакт замість знищеного. Звикай юначе. Тут тобі не учбова лабораторія, палац не може залишитися без артефактів через твою безпорадність.
Еге-е. Якщо ремонт - це щонайбільше десять хвилин, то створення нового вимагатиме кількох годин.
Глава 3. Робота і дівчата.
Через тиждень, виправивши всі артефакти з візка і встановивши їх на місце, я перестав возити цей вантаж з собою, усував недоліки прямо на місці. Власне і грандмайстер возив в лабораторію артефакти з такими порівняно нескладними пошкодженнями лише через недолік часу. Він вказував робітнику, який блок слід відкрутити, вийняти чи просто виламати, нумерував його і місце, де він раніше містився, після чого наказував відвезти в лабораторію. Усунувши дефект, перекладав відремонтований блок на інший візок з готовими артефактами, а робітник кожного ранку його забирав і, згідно з номером, встановлював його на своє місце. Трумар був принциповим противником такого методу роботи. Він був переконаний, що маг-конструктор повинен сам все це робити, інакше з робітника потім до ладу не спитаєш - той не зобов'язаний розуміти правила транспортування і встановлення артефактів. Не розбив і добре. Тому до моєї появи він мирився з такою ситуацією вимушено, але з моїм приходом відразу ж припинив подібну практику. Таким чином, прогулянок, з руками в кишеня, услід за робітником, як попльовування на дорогі, хоч і потерті килими, у мене не вийшло. Навіть останні артефакти,виправлені самим майстром, мені довелось розвозити і встановлювати особисто.
Довелося познайомитися і з не дуже приємною особливістю роботи - ремонт артефактів у присутності посторонніх. Тобто мешканців палацу. Не варто думати, ніби східне і південне крило населяли лише старигани, з яких пісок сиплеться. Так, в основному, звичайно, жили там по місяцю-два-три гості минулого короля, але приїжджали також люди середніх років і навіть молодь. Найчастіше бувало так: приїжджав старий друг з провінції, куди він уже давно подався на відпочинок, а з ним разом ціла юрба дітей, онуків, онук, племінників, друзів онук, гостей племінників і друзів гостей племінників. Всім охота побувати у столиці, пожити у найсправжнісінькому палаці і потім вихвалятися отак недбало:
- О, палац звичайно, гарний, але якось, одного разу лакеї подали зовсім холодний консоме!!.. Я так сварилась - так сварилась... а ще профітролі виявились аж занадто дрібними...
Про що це я? А! Так! Ремонтуєш який-небудь артефакт у гостьових апартаментах або в коридорі, а тобі під руку лізе чийсь жахливо цікавий ніс. Так-так. В буквальному розумінні. Одна така носата б...баронеса провінційна прямо на руки мені дихала, поки я всього лише прикручував на місце відремонтований блок нічного світильника. Думаю, свій ніс вона неодмінно умощує на колоду поряд з поліном, щоб бачити всі подробиці рубки дров. Я призупинив установку, серйозно задумавшись про створення артефакту прищемлення носа, який пхають не тоді і не туди.
За півроку праці я трохи округлився, змужнів і, слід визнати знахабнів. Мене вже не хвилювали уважні і насторожені погляди мешканців кімнат, у які мені доводилось навідуватись для виправлення дефектів у артефактах. Грандмайстер відразу пообіцяв вигнати, якщо я не буду терплячим з ідіотами і ввічливим з хамами. Проклята сором'язливість. Я старався і терпів. Терпів і старався. А за якийсь час навіть почав отримувати задоволення, коли яка-небудь триюрідна племінниця дворідного брата маркіза дивилася захопленими очима на мою роботу. Її зрозуміти можна, обдарованих, здатних відчувати магічне поле, не так уже й багато, а тих хто може ним ефективно керувати, ще менше, але і з цієї меншості лише одиниці змогли вивчитися на майстра. Теоретично, здібності можна розвивати. Як твердять деякі грандмайстри, мало не з нуля. Інша справа — нездарі доведеться тренуватися довго і ретельно, а в результаті вийде порівняно слабенький маг. Відомі окремі випадки, коли нездари досягали успіху, але це були одиниці за всю історію існування магічного мистецтва. Працювати над собою їм доводилося фанатично і самовіддано. Днями і ночами. Крім розвитку самої здатності керувати енергією, треба ще знати купу досить складних речей, щоб самостійно розрахувати контури і сформувати магеми. На підмайстра можна вивчитись за три-чотири роки у кого як піде, а от майстром стати треба ще не менше року. Строки навчання досить умовні, оскільки темп навчання у кожного інший. Можна і кілька років провести на одному курсі, доки знання і уміння не підтягнуться до потрібного рівня, а можна скласти іспити і екстерном. А я про подібне не чув.
От і виходить, що підмайстрів, здатних полагодити готовий амулет або виготовити копію існуючого вистачає, а майстрів, здатних створити нове, досить мало. Чотириста випускників, які разом зі мною отримали диплом, для нашого вісімнадцяти мільйонного королівства — капля в морі. Враховуючи, що майже половина взагалі іноземці і поїдуть до себе на батьківщину. Тому і існує у нас один-єдиний потяг, що рухається за допомогою магічного поля. Швидкість і плавність ходу, щоправда на диво. До того ж жодного диму і шуму — він просто левітує на висоті близько двох сантиметрів над товстою, кам’яною рейкою. Відстань у сорок п’ять кілометрів від столиці до Сенталя, де розташована літня королівська резиденція, проходить хвилин за сорок, але за цей час з’їдає шість потужних накопичувачів, на основі алмазів, найбільш ємнісних і міцних з усіх. Конструктори б’ються на проблемою енергоспоживання, але поки що безуспішно.
Більшості населення доводиться користуватися тихими, чистими, але повільними, диліжансами або галасливими, брудними і смердючими потягами. Зрештою, це моя приватна думка і майстрів магічного конструювання для королівства достатньо — потяг де вони спроектували. Інша справа, чому він занадто дорогим вийшов, хоча далеко не факт, що при збільшенні кількості майстрів, які займаються вирішенням проблеми, вона вирішуватиметься швидше.
Неприємною стороною праці в палаці виявилася для мене також необхідність і зовні відповідати рівню місця перебування. Трумар у перший же день видав мені у борг два золотих і звелів звернутися у королівську майстерню неподалік, щоб замовити новий одяг. Мовляв у своєму лахмітті я можу ходити, якщо мені не соромно, але лише за межами палацу. Де-небудь у районі звалищ. І прозоро натякнув на те, що дешевину тут розпізнають відразу, тому не варто намагатись зекономити і тим самим кинути тінь на весь цех майстрів-конструкторів.
Таким чином, додому у мене виходило надсилати не більше одного золотого на місяць, не зважаючи на безкоштовне харчування і житло. Утримувати дорогий одяг виявилось також не дешевим завданням. Амулет очищення працював добре, але я викинув три комплекти костюмів: камзоли, панталони, сорочки з мереживом з дорогої тканини, виключно через власну дурість. Оскільки тинятися по палацу у лабораторному одязі мені заборонили, я вимушений копирсатися з дефектами артефактів прямо у парадному, в результаті чого вистачало мені одягу лише на місяць максимум. Потім уже я здогадався брати з собою комплект роби і одягати його зверху панталон і камзолу. Увійшов — визначив завдання і, якщо належало зайнятися брудною справою, вдягався. При виході знімав і в мішок.
Чесно зізнаюсь, з’явилася у мене і ще одна захланна стаття видатків — дівчата. Найбільш прикрим було те, що витрати йшли не безпосередньо — квіти, тістечка, театри, кав’ярні — а опосередковано. Як це можливо? Та дуже просто. Напевно.
Навчання і робота мало сприяли знайомству з прекрасною половиною людства і не лише людства. Я був до томатної червоності сором’язливий, нерішучий і незграбний. Боявся цього племені, як вогню, тому ставши майстром, як і раніше залишався незайманим. Перейти складний рубіж між хлопчиком і чоловіком допомогла мені одна із покоївок. Була вона доросліша за мене на п’ять років, мала апетитну фігуру і славилася тим, що колекціонувала своїх коханців. За її визнанням, мага у неї ще не було, тому і привабила її моя скромна особа. Сталося все якось несподівано і для мене дуже навіть не погано. В усякому разі, гризтися питаннями будь-якого підлітка: а чи можу я взагалі з дівчатами, а чи сподобається їм зі мною, а як підійти, а що сказати, - мені не довелось зовсім, за що дівчині величезна подяка.
Якось одного разу мене викликали до білизнярні, де зіпсувався сушильний артефакт. У великій залі крім купи білизни і Караси нікого не було. Дівчина пославшися на протяг, зачинила двері на засувку і запропонувала мені зайти у глиб приміщення, де знаходився непрацюючий агрегат. Відстань ми пройшли не велику, але за цей час вона кілька разів примудрилася притулитись до мене то стегном, то персами. Я червонів, делікатно відхилявся, вона робила вигляд, що нічого не сталося, а коли я зайнявся ремонтом, виявила неабиякий інтерес, фактично притиснувшись до мене зі спини. Мовляв, так їй краще видно. Зрозуміло, незабаром мій власний інтерес, і аж ніяк не до об’єкту ремонту, можна було бачити наочно — проти природи не стоїш. Караса томливо зітхнула, викликавши у моєму тілі мимовільне здригання від бажання, ще сильніше притислась і її рука ковзнула по моєму стегну. Я повернувся до дівчини обличчям, не знаючи, що робити і як себе поводити. Тоді вона сама взяла мою руку і поклала собі на груди, а потім з немалою вправою стала звільняти мене від одягу.
- Ой, такий гарний юнак і все ще хлопчик, - помітивши мою незграбність, весело зауважила вона. - От мені поталанило! Невже жодна дівчина не була з тобою? Що ж ти за бука такий був? Та не бійся, я тебе навчу як з дівчатами поводитися. Ой! А чого це ми головку повісили? Невже злякалися? Негаразд. Зараз Караса його поправить, погладить, поцілує. А ну ж! Вище голову! От і молодець.
Що гарний — це вона прибрехала, а те що хлопчик — правда. Ну нічогісінько я не вмів.
Найстрашніший момент моєї невпевненості у собі проскочив за єдину мить, ніби уві сні. Дівчина була уміла і делікатна. Ніби досвідчений лоцман, вона вела нас по хвилям насолоди, не встидаючись все показувати і розповідати. Невідомо від чого вона діставала більше задоволення — від самої близькості чи від процесу навчання молодого невмійка. Наша гра затягнулась. Кілька раз я доходив до вершини насолоди і Караса, мені здається, також — що я тоді розумів?
Через кілька годин смертельно змучений, але щасливи-и-и-и-й, я вдягнувся і ледь не пішов, забувши чого я взагалі сюди приходив. Зрештою, дефект виявився дрібним і впорався я з ним за кілька хвилин. Чмокнувши на прощання подругу, що так і лишилася лежати на купі лахміття з блаженною посмішкою на вустах, я побіг залізти у ванну і перевдягнутися.
З цього дня у мене почався період бурхливого захоплення прекрасною половиною, але ... безуспішно. Дякуючи науці Караси я знав тепер, що роблять з дівчатами у ліжку, тільки от проблема: перед тим ще треба якось цю дівчину умовити туди залізти. А з цією справою у мене, як і раніше, було складно. Я їх боявся як вогню, червонів, стидався, не знав про що говорити, куди подіти руки, які раптом ставали зовсім не потрібними, лишніми додатками, намагався навіть на дорозі не попадатись, а єхидні покоївки ще й дражнилися. Побачивши як я крокую у чергові апартаменти, йшли на зустріч такою ходою... такою.. . Просто хижі кицьки на полюванні. В березні. А жертва, мале кошеня, що сходить слиною і тремтить від страху — це я. Простіше кажучи, спілкування з протилежною статтю було для мене неабиякою проблемою. Боявся я властиво не того, що чогось не зможу в ліжку, Караса показала мені найрізноманітніші ласки і позиції. Не так уже і багато насправді, але тоді мені здавалося, що я знаю про техніку кохання буквально все. Я до тремтіння боявся відмови. А ще більше насмішки. Все могло б статися, якби хтось з дівчат затягнув мене у ліжко буквально за шкірку по методу Караси. Але таких чомусь не спостерігалось. Вочевидь, переставши бути незайманим, я перейшов у розряд справжніх чоловіків, від яких очікують не сором’язливих заїкань, а цього власне... я маю на увазі квітів, кав’ярень, театрів, прогулянок при місячному сяйві у загадковому парку...
Як все-таки просто було раніше. Я сам себе переконував, що у близькості немає нічого цікавого, хоча сни цьому суперечили, і результат бував дуже виразно видимий на простирадлах, але тим не менше... мало чого у снах примариться, а у реальності кришталевий палац може виявитися брудною халупою. Караса розтрощила мої помилкові погляди і палац справді виявився палацом, більшість залів якого я ще добре і не бачив.
Мені здалося, що рішення проблеми можна знайти за допомогою моїх професійних знань, а саме привороту. Як і кожну справу, я не пустив його на самоплив і зайнявся ретельним вивченням питання. Закинув на деякий час розшифровування записів батька і читання книжок по спеціальності з палацової бібліотеки, я ґрунтовно засів за відповідну літературу, починаючи від наукових трактатів і закінчуючи бульварними романами. Найбільше мені сподобались: трактат Мосулія “Основні ознаки аури, поєднання яких впливає на взаємну привабливість або неприязнь індивідів” і дослідження Ворука “Запахи і феромони. Інтерстатева та інтрастатева комунікація”. Раніше я не морочив собі голову питаннями приворотного зілля, про з які з на повному серйозі щебетали мої однокурсниці, закочуючи оченята: “Ах якби ефект бух хоч трошки тривалішим! Ах якби ефективність була була хоч крихітку вища!”. Тепер же я сам захопився і з головою вліз у розв'язок завдання. На два місяці я закрився у своїй лабораторії, відповідаючи лише на надтермінові виклики, і розрахував таки амулет, здатний у поєднанні з новим приворотним зіллям... ні не закохати кого завгодно у будь-кого чи у будь-що. Такі легенди — для дилетантів і обивателів. Кохання жодним зіллям не створиш, а от прихильність і фізичну привабливість підвищити — цілком можливо.
Мій амулет, зроблений у вигляді срібного медальйону, правда, дещо надто масивного, фактично підробляв ауру носія таким чином, що робив її максимально сумісною і привабливою для обранця або обраниці. Взагалі-то немає різниці хто кого хоче привабити, головне — помістити у амулет шматочок плоті об’єкта, найкраще пасмо волосся, і аура носія набуде конфігурації, яка буде найбільш привабливою для об’єкта. Зілля у цій зв'язці виконувало допоміжну роль, впливаючи на запах тіла, роблячи його збуджуючим... скажімо так, апетит. При цьому капати треба зовсім не у бокал об’єкта, а винятково у свій власний — адже чий запах треба підробляти? Ото ж бо! А який сенс змінювати запах самого об’єкту? Теоретично він сам собі і так повинен подобатися. Хоча, мабуть... цікаво, закохається об’єкт у самого себе чи ні? А якщо закохається, то у чому це виявиться? Як він сам себе цілуватиме в “уста медовії”?
Ця думка мене трохи розсмішила. Не образ хлопця або дівчини, що пристрасно цілує дзеркало, а власне саме ці “вуста медовії” із казок. Там герой, задусивши гірського велетня хустиною дами серця, яку він рятує, цілує її власне в “уста медовії”. Зрозуміло, що мова насправді іде про смак, але якщо уявити на вигляд... Я знаю лише білий, жовтий, коричневий мед. Щось не прокидається особисто у мене ентузіазм цілувати дівчину у оттакенні губиська, притаманні скоріше несвіжому зомбі.
Через кілька днів капати у келих уже не потрібно, але заряджати накопичувач амулета раз місяць, або два рази таки доведеться, оскільки стійкість ефекту прямо залежить від частоти зустрічей. Так що, швидше за все щомісячно. Інша справа, що аура — штука мінлива. Зокрема, Ворук на підставі багаторічних спостережень за подружніми парами основних рас прийшов до висновку, що з бігом часу аури подружжя змінюються, підлаштовуючись одне під одного і тим успішніше, що більшу участь у цьому процесі беруть обидва учасники подружжя. Зрозуміло , діючи не безпосередньо, а виробляючи розуміння і довіру одне до одного, йдучи на компроміси, підстроюючись і підлаштовуючись, тобто фактично, як кажуть, зживаються одне з одним. При невдалому шлюбі спостерігається, навпаки, розбігання ознак сумісності.
Таким чином, з часом зразок в амулеті необхідно змінювати на більш свіжий, щоб підлаштувати власну ауру під зміни в об’єкті.
Я взагалі-то спочатку думав зробити універсальний амулет, здатний діяти без зразка (пасма волосся), але все виявилось на стільки індивідуальним, що мені довелось відмовитись від цієї думки.
Об’єктом для польових випробовувань я обрав дівчину, котра мені навіть не посміхнулась мені ані разу. Не скажу щоб палацові красуні всі без винятку зичливо шкірились до мене, але відвертої неприязні, у більшості своїй до мене не проявляли, а деякі, імовірно, були б не від того щоб спробувати що-небудь, якщо б я хоча б спробував “підбити під них клинці”. Ця ж краля дивилась на мене так, ніби бачила перед собою мерзенну жабу, а не мене. Та і відповідно до засвоєних теорій у нас з нею була щонайідеальніша... несумістність.
Не розповідатиму подробиць, але по-перше, мене відверто почала уникати Лізара, з якою останній місяць, як мені здавалось, почав налагоджуватись який-не-який — власне що який-не-який — контакт. Набравшись хоробрості, я сором’язливо у неї запитав — вершина сміливості для мене — що зі мною не так? Вона зморщилася, але відповіла. Сказала, що смердіти від мене почало, як від старого козла у вовчій шкурі, а від усієї фігури пре така хвиля злобної енергії, що вона тепер боїться, як би я не побив її, варварськи намотавши коси на руку, і не зґвалтував у найближчому темному кутку. Зате, по-друге, піддослідна, навпаки, пройнялася до мене ніжними почуттями, які виразились у тому, що вона затягнула мен до якоїсь комірки і з ричанням голодного лева спробувала роздягнути мене методом розтерзання тканини панталонів. Довелося терміново деактивувати амулет, жалюгідно тікати і тиждень ховатися, доки налаштування запаху не повернуться до початкових, щоб уже повністю повернулась наша несумісність. Ну не хочеться бути зґвалтованим. Хоча... може мені і сподобалося б? Загалом, при зустрічі через тиждень вона поглянула на мене як і раніше з огидою, але і з деяким зачудуванням: що це на неї нещодавно найшло?
Відверто скажу — такі маніпуляції з людьми мене не надихнули. Все-таки це, як не назови, хоч, наприклад, підвищеннм індивідуальної привабливості засобами магії, все одно буде обманом. І порівняння з бойовим жіночим розфарбовуванням, прикрасами, парфумами, сукнями, черевиками на високих підборах, які ніби служать тій самій меті, насправді не доречне. Усі ці хитрування видимі не лише магам, на відміну від амулета. Під одягом амулет розгледіти і розгадати, для чого призначений цей медальйончик з пасмом, лише досвідчений маг зможе і то у стані магічної концентрації. В такому стані постійно не ходять. Це все одно, що руках прогулюватись і отримувати задоволення. Про наслідки також не завадило б подумати. Те, що дуже можливо з часом у такої привороженої пари “стерпиться — злюбиться”, не прибирає цілковито відбиток якогось шахрайства.
Загалом, закинув я амулет у шухляду лабораторного столу і забув про нього на довший час. Одначе проблема як була, так і залишилась.
Допомогла, як не дивно, знову Караса. Вона підійшла до мене під час чергового нападу зневіри, по-свійськи чмокнула мене у щічку, хоча наш бурхливий роман закінчився через три тижні, як почався, і сказала, що знає один рецепт, за допомогою якого я зможу подолати свою сором’язливість. А саме — курси лицедійства і акторської майстерності. Мовляв, не обов’язково потім перебиратися у театр, головне, навчитися поводити себе більш розкуто і не боятися виступів на публіці. Якщо я колись стану викладачем, мені це також без сумнівів допоможе. Вона провчилася на таких курсах з пів року і знає про що говорить. Дякуючи їм вона, властиво, і змогла витримати відбір в палацові служниці. А він був дуже не простим. Уміння триматися прилюдно зіграло не останню роль.
Я відразу ж надихнувся, в свою чергу чмокнув Карасу, і ледь не бігцем побіг до майстра. З ким ще можна порадитись і як правильно вибрати курси, якщо навіть Караса нічого не могла порадити, оскільки вчилась у провінції?
Трумара в лабораторії не було, зате Аріміл знову щось товк і змішував. Відношення з ним у мене досить швидко налагодились. Він виявився зовсім не пихатим і чванькуватим, як мені здалося при зустрічі, а цілком доброзичливим хлопцем. Підмайстер навіть зізнався чому він мене так зустрів. Всього лише злякався, що я буду конкурувати з ним за лабораторію і увагу вчителя. А коли зрозумів, що у мене дійсно є своя лабораторія і майстра я турбую — дивно для “удава” - вкрай рідко, зовсім відійшов. Остаточно ж змінив гнів на милість після того як я допоміг йому з розрахунками одної штуковини, над якою він довго бився. Аріміл, звичайно ж, міг попросити допомоги у вчителя, але тут справа була принциповою — він хотів сам зрозуміти, у чому там заковика. Йому якраз теж сподобалось, що не також не почав робити все за нього, а за звичкою з училища — немало захопливців просили мене допомогти у свій час — почав наводити його на думку, розкладаючи завдання “по поличках”. До рішення він дійшов сам, і воно було істинно його.
- Ну чого приперся? - манери, на жаль, у хлопця залишились попередніми, але я звик.
Робити в очікуванні майстра, все одно нічого, і я розповів все, як на сповіді.
- Дівок, значить, охмуряти зібрався.
Не розумію, чого він хмуриться. Ні. Не просто хмуриться — він у люті.
- Аріміл. Я розумію, що у тебе таких проблем немає — дівчата самі мудрують, як би тебе у ліжко затягти. Але мені-то з моєю зовнішністю як бути?
- А що не так з твоєю зовнішністю? Одні променисті очі чого варта!
- Знущаєшся?! Очі. Що очі? Я й сам не знаю, якого вони кольору, а ти променисті. Хочеш познущатися — вигадай що-небудь краще.
- А-ну, а-ну?
Аріміл підійшов до мене впритул і вглядівся. Я вдихнув його запах...
- Аріміле! Скажи чесно.
- Що?
- Як вам, ельфам, вдається так приємно пахнути? Ну просто сосновий бір спекотним полуднем. Оскаженіти!
Аріміл раптом відсахнувся від мене, завстидався, почервонів, ніби я йому бозна який комплімент видав, і, не відповідаючи на задане питання, задав зустрічне питання:
- А... а чому ти вирішив, що я ельф?
- Ну, я не дівчина, щоб правити тобі компліменти, але все ж серед людей такими гарними рідкісні дівчата бувають, зате ельфи майже кожен. Логічно? Назвався б ти Арімілою, я б вирішив, що ти ельфійка. Одначе якщо якось, але я можу пояснити, що робить у людського мага чоловік-ельф, то вже що робить ельфійка, цілком не уявляю... Логічно?
- А, ну так... хлопець, що слухав мене як зачарований, ніби опам’ятався, і незрозуміло протягнув: - Ло-о-о-гік.
- Щось неправильно?
- Ні-ні. Все так. Гаразд. Я знаю як тобі допомогти. У мене є знайомий директор потрібних тобі курсів, тільки ти йому нічого про мене не розповідай. Домовились?
- А що розповідати? Він, не бійсь, більше від мене про тебе знає. Я і бачу тебе дуже рідко. Звідки приходиш, куди ідеш, хто ти взагалі...
- Я не хочу, щоб він довідався про мої заняття тут. Не хотілось би пояснювати чому-навіщо...
- Добре. Як скажеш.
Аріміл швидко нашкрябав записку і, не заклеюючи, простягнув мені.
“Шановний ньор директор. Прошу вас по можливості прийняти на навчання подавача цього, майстра магоконструювання Гаррада.”
Замість підпису була якась карлючка, схожа чи то на стилізовану букву “А”, чи то на “Л”.
- Курси знаходяться на Гарматній алеї, дім сімнадцять. Звідси п’ятнадцять хвилин ходу. Знайдеш. Ну, іди. Вчися.
Він посміхнувся так, ніби підготував мені якусь хитру халепу. Так воно і було, але от у чому вона полягала, я спочатку не зрозумів.
Триповерховий будинок з невеликим тінистим парком розкрив мені свої обійми у вигляді двометрового сторожа на воротях, який весело шкірився і був більше схожий на гвардійця у відставці, ніж на лакея у енному поколінні. Глянув на записку, шанобливо зігнувся у поклоні і щонайдетальніше чином пояснив де знаходиться кабінет директора.
Ставний чоловік з акуратною, навіть хвацькою, борідкою і вусиками — отже не актор — виявився на місці і прийняв мене відразу ж. Прочитав записку, відчинив сейф позад себе, дістав папочку, акуратно і ніби навіть шанобливо вклав у неї записку, папочку знову сховав у сейф, а той зачинив на ключ.
- Що ж, ньор Ґаррад. Ми раді вітати вас у нашій майстерні “Чотири стіни”. Можливість прийняти вас у нас є. Заняття, щоправда уже розпочались, та ви, я певен, швидко доженете. Графік дуже насичений. Займаємось практично без вихідних шість годин на день вечорами. Весь дворічний курс коштує двадцять золотих, якщо готові оплатити відразу, або по золотому в місяць. Прошу ознайомитись з програмою і повідомити мені ваше рішення.
- Вибачте, я чому “Чотири стіни”?
- Ох, це ви вибачте. Я уже звик, що до нас вступають запеклі театрали, які самі хотіли б опинитися на сцені і я не думав... Словом, все пояснити дуже просто. На відміну від класичного театру, ми сповідуємо, якщо можна так висловитись, стиль природної поведінки на сцені. Лише правда життя! Актори повинні у певному сенсі відгороджуватися від глядачів четвертою стіною кімнати і діяти так, ніби ніяких глядачів немає, а вони просто живуть. Наші декорації також максимально відповідають справжнім об’єктам природи. Мінімум умовностей — максимум натуральності.
- А-а-а... е-е-е... я вас правильно зрозумів? Якщо герой або героїня п’єси повинні справити нужду, вони знімуть штані або піднімуть спідницю і присядуть прямо перед глядачами?
- Ну не до такої міри, звичайно. Однак якщо герою по ходу п’єси треба випити вина, він вип’є зі справжнього келиха напій схожий на вино. Я зрозуміло пояснив?
- Так. Я вам вдячний.
Програма курсів мене вразила. Зрозуміло для чого там “акторська майстерність, пантоміма, танок, вокал, сценічна мова, костюм, реквізит і формування декорацій”. Але навіщо “боротьба, в дужках різноманітні стилі з пп і без пп; фехтування, в дужках вся зброя; маскування; спостереження і супровід...” і ще багато чого.
- Не дивуйтесь. Ми готуємо синтетичного актора, здатного грати найрізноплановіші ролі, а для цього він повинен бути всесторонньо підготованим. Дуже часто до нас на вистави приходять офіцери найрізніших родів військ. Воно можуть бути поблажливими до акторів, але і актори, хоча б основи їх служби мусять знати. Інакше складно включити глядача у гру під назвою театр, - дещо патетично пояснив мені директор.
- Але фехтування навіщо?
- Актор грає дворянина. Сцена дуелі. Він виходить до супротивника, тримаючи шпагу, як не досвідчена прибиральниця швабру. Замість трагедії сцена перетворюється у фарс. Задум режисера і всі труди колег-акторів нанівець. Я зрозуміло пояснив?
- Так-так. Дякую. Цілком. А-а-а... що таке з пп і без пп?
- Що?
- Ось тут. Боротьба з пп і без пп.
- А-а... Це? Боротьба з підручними предметами і без підручних предметів.
- Ну а це для чого?
- Три роки тому делегація “Гоблін — ОперА” відвідала виставу, де по ходу п’єси нічний убивця повинен прийти до героя і тяжко поранити його. Після цієї сцени делегація покинула зал і відмовилась підписувати угоду про співробітництво. У них взагалі в оперу беруть ледь не немовлят і серйозно навчають боротьбі. Така профанація як у нас, по словах керівника делегації, поважного ФиРуСі: “Глибоко поранила їх серця”. Вони порахували для себе не можливою участь у подібній ганьбі.
І чого я лізу зі своїми питаннями? Точнісінько так само цей дядечко міг би причепитися до мене: а навіщо, мовляв, алхімія і математика для магічного конструювання?
Я закивав головою, і вочевидь від струсу мізків, все стало на свої місця. От у чому підступ виявився. Аріміл явно чудово знав, що з таким графіком занять мені буде просто не до дівчат. Навряд чи залишаться сили, та і повертатись доведеться тоді, коли всі порядні дівчата давно будуть спати. А непорядні — без партнерів не залишаться і навряд чи будуть “оченята свої видивляти” чи не з’явилася моя кособока тінь, що плететься стежкою.
Умовити себе мені вдалося без труду. Варта лише було пообіцяти самому собі кинути цю справу, лиш тільки я навчуся спілкуватися з дівчатами більш-менш гладко.
В групі разом зі мною було п’ять хлопців і сім дівчат — також відмінний привід вивчити ці таємничі створіння у їх улюбленому середовищі. У всякому разі, всі романи єдинодушні у тому, що будь-яка дівчина — з дитинства природжена акторка. І навіть своє помешкання вони вільно чи не вільно намагаються перетворити на театр.
Що сказати? Спочатку, як і слід було чекати, на сцену мене виштовхували ногами. Я стояв перед своїми ж товаришами і режисером, щось бекав молодим козликом, вирячувався, круглими від перестраху очима, в стелю, намагався ходити по сцені на незігнутих ногах, ніби на ходулях, притиснувши до грудей судомно затиснуті кулаки.
Потім, потихеньку справа пішла. Вчили нас на совість. Наставники частенько були схожі на акторів, як старий аматор пива на молоденьку балерину, і драли з нас три шкури, витискаючи п’ять відер поту. Додому я повертався пізно, хитаючись від вітру і сухий, ніби сухар, забутий за кухонною шафою. Дуже мені допомагала у оволодінні новою наукою мою професія. Щось було схоже у тому, як належить концентрувати увагу при конструюванні артефактів і при надяганні чужої личини. Різниця була лише у тому, що магія було в основному орієнтована назовні, а акторська майстерність — в середину себе. Та і по інших предметах багаторічна практика в концентрації уваги також приносила свої плоди.
Два роки майнули, як у сні. Реально відпочивати я міг лише в робочі години, виконавши свою роботу. Так що кровно був зацікавлений у тому, щоб робити її на совість. Що рідше мене викликають на ремонт або зарядку накопичувачів, тим більше часу я можу присвятити відпочинку або черговим, безуспішним спробам зрозуміти записи батька. Ну, не розумів я, що він таке вигадав. Багато у чому його робота спиралась на праці того самого Іохіма, який створив легендарну “Зорю” і згідно легенди, знищив всі свої записи, як непотрібне сміття. Ходили, правда, чутки, що є зошит одного з учнів Іохіма, де той конспективно записав основні ідеї учителя, але де вона знаходиться ніхто не знає. Якщо припустити, що батько у когось її купив, то це пояснює як наше швидке розорення, так і його надії на прорив в області магічного конструювання. Самонадіяно, я б зараз сказав. Судячи по тому, що минуло стільки часу, а учень великого майстра так нічого і не осягнув, хоча і напряму спілкувався з майстром і своїми вухами слухав його пояснення, справа ця дуже непроста. Мені дісталися записи батька з його коментарями, можливо до того самого зошита. Однак самого першоджерела не було. Висока імовірність того, що зошит загинув разом з батьком.
Чому я не кинув курси як збирався? Сам не знаю. Напевно, нудьга і щоденна палацова рутина підштовхнули мене до продовження занять. В майстерні було цікаво. З однокурсниками ми здружились, а з деякими дівчатами стали — тимчасово, звичайно — значно ближчими, ніж передбачають просто дружні стосунки. На курсі панував дух свята і веселощів. Складні завдання наставників, а у нас були визнані майстри — зірки столичних театрів — пробуджували азарт і бажання виконати їх якомога краще. Не буду приховувати, перший раз в образі п’янички-столяра я йшов у харчевню, де в основному збиралися люди цієї професії, відчуваючи неабияку слабкість у колінах. За справжнього столяра мене там все одно не взяли, посміялись довідавшись, що я не шпигун, а просто вчуся на лицедія, пояснили, що було не так, і навіть запросили до себе, поспостерігати зо їх працею, щоб я більше не плутав ходу коваля з ходою столяра.
Урок був дієвий, і я тоді зрозумів, нарешті, навіщо в програмі навчання були настільки дивні для актора предмети.
Випускні іспити для мене пройшли весело і зовсім не страшно. Не сказати, щоб мені було байдуже, але міняти професію я не збирався, а те що хотів уже отримав, тому рахував дипломом більше, дипломом менше... Можливо відсутність страху і новонабутий кураж сказались в кращу сторону при виконанні екзаменаційних етюдів. Після екзаменів я і ще шестеро випускників отримали запрошення в театри столиці. Всі крім мене з задоволенням прийняли його. Я відмовився, оскільки свою нинішню професію любив і не втрачав надії колись розгадати записи батька.
Наступні півроку чи більше я надолужував те, що пропустив під час навчання, благо “спідниць”, які не бажали бути пропущеними “милим хлопчиком”, у палаці вистачало: покоївки, пралі, камеристки, фрейліни і... гості. Баронеси, віконтеси, графині частенько також бували не від того, щоб розвіяти нудьгу з молоденьким майстром магом, що виглядав хлопчиною максимум п’ятнадцяти — шістнадцяти років, але таким куртуа-а-а-зним... А я вього лише використовував свої нові знання і починав грати роль серцеїда, як в етюдах у майстерні. На мій подив, прийом спрацьовував практично завжди. Говори багато-багато компліментів, поводь себе з дівчиною як з богинею, будь впевненим у собі — атаковані це тонко відчувають і неодмінно зглянуться. А що робити? Тяжке дитинство — село... іграшки були здебільшого шматяні — батька столяра у мене не було, а мати уміла трохи шити. Загалом, я пив блаженства повною чарою, іноді приповзаючи ледве не на чотирьох кінцівках у свої апартаменти. Бувало і випроваджував із своїх... повітряним поцілунком, не в силах встати з ліжка.
Одного разу я отримав з дому листа від сестри. Звичайно ми переписувались з матір’ю. Вона мені повідомляла вбогі новини нашого містечка і як просувається навчання у сестри, а я їй найменший мінімум про себе. Ну не люблю я писати листи. Про що там розповідати? Про роботу? Про дівчат? Перше їй не зрозуміле, а про друге говорити поки що рано. Адже немає нічого серйозного. Так от. Послання від сестри мене здивувало — вона, як і я, також “велика аматорка” листів. Але тут привід був цілком серйозний. У матері стали відмовляти ноги, а цілитель зажадав п’ятнадцять золотих, обіцяючи повне зцілення, якщо зробити операцію протягом трьох місяців. Менше взяти за свої послуги він ніяк не міг — гільдія цілителів, м’яко кажучи, не зрозуміла б таке порушення гільдійського закону про ціни на послуги. Сестра нічого не просила і написала лише для того, щоб я знав дійсний стан справ, моха мати була категорично проти.
Гроші потрібні терміново і багато. Не дивлячись на те, що я трохи заспокоївся і тепер витрачав менше на дівчат, але зате частіше гуляв по столиці, відвідував платні парки, музеї, купував книги по спеціальності, хоча нічого корисного в них уже давно не знаходив, але раптом... і ради цього раптом я їх і купував. Харчуватися, перебуваючи в місті, доводилося у дорогих ресторанах і ресторанчиках — Трумар категорично заборонив навіть заглядати у дешеві обжорки, “щоб не дискредитувати звання палацового службовця, а майстра магічного конструювання і поготів”. От і доводилося за горнятко чаю з тістечком платити стільки, скільки в нормальному трактирі за повноцінний обід. Я, зрозуміло, намагався в місті не обідати, але якщо гуляти зранку, то до вечора вже кишки до хребта прилипають. Сам розумію, що зажерся, але до доброго і, особливо, до мистецтва нашого кухаря, звикаєш дуже швидко. Грубим я все-таки не став і ... високим також. Хоч кажуть — це діло наживне. Я — про “високим”. Нібито люди до двадцяти п’яти років продовжують рости, а вже тепер, з повноцінним харчуванням, я просто зобов’язаний досягнути хоча б верхньої границі середнього зросту. Немало грошей у мене йшло також на підтримку “належного зовнішнього вигляду”: костюми, сорочки, запашну воду і мило.
Таким чином, ну ніяк у мене не виходить при столичних витратах відсилати більше півтора золотих. Іноді, правда, перепадало де-що від гостей екс-монарха за дрібний їх амулетів і артефактів, але досить рідко і не регулярно. Основна маса замовлень закономірно йшла Трумару, як визнаному грандмайстрові, а не мені — недоучці. Мені діставалися лише дрібні крихти, які я також відправляв додому. По розрахунку виходило, що необхідну суму ми зможемо зібрати не раніше ніж за десять місяців, якщо ні мідяка не витрачати. А як не тратити, якщо малій треба в старших класах все більше, а у матері в зв’язку з хворобою клієнтів все менше?
Позичити мені ні в кого. Підробити на стороні — ніде. Залишилось щось продати, але окрім як самого себе в рабство, нічого до голови не приходило. Так і ходив я з тиждень, весь свій “могутній” розум спрямувавши на розв’зок цьогозавдання, доки не отримав виклик в апартаменти графа Вантського. Це був старий, нешкідливий маразматик, що служив вірою і правдою ще батькові екс-монарха, але і з сином перебував у дружніх стосунках. Він на противагу решті стариганів волів прохолоду і свіже повітря, тому дуже трепетно ставився до роботи артефактів охолоджувачів і освіжувачів повітря. Мене протягом його терміну проживання вже більше трьох місяців раз десять кликали до нього переналаштовувати артефакт охолоджувач. То йому було занадто горячо, то холодно, то повітря на його думку, не відповідало морському, то навпаки, гірському. Загалом, практично раз на тиждень я ходив до старого графа, як за розкладом, і без істерик чи будь-якого незадоволення, що вочевидь дуже подобалося графу. Він не хотів мене відпускати і, як правило, довго і багато розповідав про минуле. В цей день він зустрів мене мало не зі сльозами на очах.
- Знову охолоджувач барахлить, ньор? - звично довідався я, на що отримав відповідь, яка мене здивувала:
- Ні, юначе, охолоджувач в порядку. У мене біда трапилася. Зломався мій улюблений артефакт, що дістався мені ще від діда. Сімейна реліквія. Робота самих, - він здійняв палець до стелі, - таємничих шируші!
- Ши...?!
- Шируші, юначе. Шируші! Кажуть самі вони називали себе досить складно для вимови: сссшшширусссшшшііі.
- ніколи про таких не чув, чесно зізнався я.
- А майже ніхто і не пам’ятає уже, що такі були. Я сам, а прожив уже немало років, чув про них лише від свого діда. Жили вони оам, де зараз пустеля... на північному кордоні нашого королівства. Або південної зі сторони приморського князівства. Не пам’ятаю. Суперечлива і нікому не потрібна територія, оскільки не живе там ніхто після їх зникнення.
- А що з ними сталось?
- Дід і сам не знав. Не в його часи це відбувалося. Одні кажуть, що перебились вони одне з одним, а маги були могутні, умілі, от і перебили все живе навколо, в тому числі і себе. Інші говорять, що пішли у інші світи. Хто знає?
Дід по старечому пожував губами і надовго замовк. Я не відважувався перервати його роздуми, сів на ліжко і знову став міркувати звідки взяти грошей.
Від шируші залишилось не дуже багато амулетів. Сім’ї, де вони зберігаються, якнайретельніше зберігають таємницю, оскільки вартість їх настільки велика, що жадібні люди не зупиняться ні перед чим, щоб отримати хоча б один. Тобі я розповідаю тому, що... ах, та яка різниця. Трумар не зміг полагодити, а тобі також навряд чи вдасться. Непрацюючий амулет, натомість, являє собою лише історичну цінність.